Осінь у маленькому містечку на Полтавщині завжди була тихою і сумною. Листя падало з дерев, як спогади, що не хотіли триматися.
У будинку родини Коваленків панувала тиша, яку порушував лише тік-так старого годинника на стіні. Мати, Марія Іванівна, пішла з життя раптово. Їй було лише п’ятдесят два.
З того дня минуло рівно сорок днів. Сорок днів жалоби, поминальних обідів і сліз, які не висихали на щоках дітей.
У родині було троє: старша донька Анна, їй двадцять п’ять, працювала вчителькою в місцевій школі; син Петро, двадцять один, студент останнього курсу в Києві; і найменша, Софія, шістнадцять років, ще школярка.
Батько, Василь Петрович, шістдесят років, був майстром на заводі, але після втрати дружини став мовчазним і відстороненим. Він рідко говорив, але очі його видавали біль.
Того вечора, коли минуло рівно сорок днів, Василь Петрович зібрав дітей у вітальні. Сонце вже сідало, і кімната наповнилася золотавим світлом.
Анна сиділа на дивані, тримаючи в руках фотографію матері. Петро стояв біля вікна, дивлячись у двір. Софія гралася з телефоном, намагаючись відволіктися.
— Діти, — почав батько хриплим голосом, — я маю вам дещо сказати. Життя не стоїть на місці. Мама… вона б хотіла, щоб ми рухалися далі.
Анна підняла голову, її очі були червоні від недавніх сліз.
— Тату, що ти маєш на увазі? Ми ж тільки-но поминали маму. Сорок днів минуло.
Василь Петрович зітхнув, сідаючи в крісло. Його руки тремтіли.
— Я знаю. Але самотність… вона душить мене. Я зустрів жінку. Звати її Ольга. Вона добра, допомагала мені на роботі. Я хочу, щоб ви її познайомили.
Петро різко повернувся.
— Тату, ти жартуєш? Минуло всього сорок днів! Люди ще шепотілися на похороні, а ти вже нову приводиш?
— Петре, не кричи, — сказав батько, піднявши руку. — Я не молодий. Мені потрібна підтримка. Ольга… вона не заміна вашій мамі. Просто… компаньйон.
Софія мовчала, але сльози покотилися по її щоках.
— Тату, як ти міг? Мами от тільки недавно, а ти…
— Софіє, досить! — перебив Василь. — Я розумію ваш біль. Але я теж людина. Я не можу жити в цій порожнечі.
Анна встала, підійшла до батька і взяла його за руку.
— Тату, ми розуміємо. Ти був з мамою тридцять років. Самотність — це страшно. Але… дай нам час. Приведи її, познайомимося. Можливо, вона хороша.
Петро фиркнув.
— Хороша? Ага, якби не так швидко. Але гаразд, тату. Для тебе — спробуємо.
Так Ольга увійшла в їхнє життя. Вона була на п’ять років молодшою за Василя, струнка, з коротким волоссям і спокійним виразом обличчя.
Працювала бухгалтеркою на тому ж заводі. Перша зустріч відбулася через тиждень, у неділю. Василь запросив її на обід.
Коли Ольга зайшла до будинку, діти зустріли її насторожено. Анна накрила стіл: борщ, вареники, салат. Петро сидів мовчки, Софія ховала очі.
— Добрий день, — сказала Ольга м’яко, простягаючи руку Анні. — Я Ольга. Рада познайомитися.
Анна потиснула руку, помітивши, як вона холодна і суха. Мамині руки були теплими, м’якими, завжди пахли хлібом.
— Добрий. Я Анна. Проходьте, сідайте.
Василь сяяв, як молодий.
— Олю, це мої діти. Анна — старша, Петро — син, Софія — найменша.
Ольга посміхнулася.
— Приємно. Василь багато про вас розповідав. Ви всі такі дорослі.
Обід пройшов напружено. Ольга намагалася говорити.
— Анно, Василь казав, ти вчителька. Люблю дітей. А ти, Петре, вчишся в Києві? Яка спеціальність?
Петро буркнув:
— Інформатика. Нічого особливого.
Софія мовчала, ковтаючи вареники.
— Софіє, а ти в школі? Які оцінки? — запитала Ольга.
— Нормальні, — коротко відповіла дівчина.
Василь намагався розрядити атмосферу.
— Олю, скуштуй борщ. Анна варила, як мама вчила.
Ольга взяла ложку, її рухи були точними, але без душі. Вона їла повільно, ніби через силу.
— Смачно, — сказала вона. — Дякую.
Анна спостерігала за руками Ольги. Вони були тонкі, з довгими нігтями, нафарбованими в червоний. Мамині руки були робочими: з мозолями від саду, теплими від обіймів. Ольга ж тримала ложку, ніби то була чужа річ.
Після обіду Ольга запропонувала допомогти з посудом.
— Давай помию, Анно. Не люблю сидіти без діла.
— Ні, не треба, — заперечила Анна. — Я сама.
Але Ольга наполягла. Вона взяла тарілки, її рухи були механічними: помила, витерла, поставила. Ніби робот. Без тієї любові, з якою мама робила все.
— Олю, ти втомилася? — запитав Василь.
— Ні, все гаразд, — відповіла вона, посміхаючись штучно.
Діти переглянулися. Петро шепнув Анні:
— Бачила її руки? Холодні, як лід. Мама завжди обіймала тепло.
Анна кивнула.
— І робить все через силу. Ніби мусить.
Софія додала:
— Я не можу її прийняти. Вона не така.
Але вони мовчали при батькові. Розуміли: він самотній, йому потрібна підтримка.
Минуло кілька тижнів. Ольга приходила частіше. Василь сяяв поруч із нею. Він навіть почав посміхатися.
Одного вечора, коли Ольга залишилася на ніч, Анна не витримала.
— Тату, ми раді за тебе. Справді. Але Ольга… вона не така, як мама.
Василь зітхнув.
— Анно, ніхто не замінить вашу маму. Ольга — інша. Вона добра.
— Добра? — втрутився Петро, заходячи до кімнати. — Вона робить все через силу! Бачив, як вона готує? Ніби кара.
— Петре, не перебільшуй, — сказав батько. — Вона намагається.
Софія, яка сиділа в кутку, заплакала.
— Тату, її руки… вони не мамині. Мама гладила мене по голові тепло, а Ольга… холодна.
Василь обійняв доньку.
— Діти, дайте їй шанс. Вона не винна, що не така, як Марія.
Але конфлікт наростав. Ольга намагалася інтегруватися. Вона готувала вечерю: смажила котлети, варила суп. Але все виходило без смаку.
— Олю, чому суп прісний? — запитала Софія одного разу.
Ольга зніяковіла.
— Вибач, Софіє. Я не звикла до ваших рецептів. Наступного разу додам більше солі.
— Мама завжди знала, скільки солі, — буркнула дівчина.
Анна спостерігала, як Ольга миє підлогу. Руки рухалися швидко, але без ентузіазму. Ніби обов’язок.
— Олю, ти не мусиш це робити, — сказала Анна.
— Ні, я хочу допомогти, — відповіла Ольга. — Василь сказав, що ви втомлюєтеся.
— Але ти робиш це ніби через мус, — вирвалося в Анни.
Ольга зупинилася.
— Через мус? Ні, я намагаюся. Просто… я не звикла до великої родини.
Петро, почувши розмову, втрутився.
— Олю, вибач, але ми бачимо. Твої руки… вони не теплі. Мама завжди обіймала нас, а ти… ніби боїшся.
Ольга сіла, її очі наповнилися сльозами.
— Діти, я розумію ваш біль. Я не намагаюся замінити вашу маму. Я сама втратила чоловіка п’ять років тому. Знаю, що таке втрата. Але Василь… він дав мені надію.
Василь увійшов у цей момент.
— Що тут відбувається?
— Тату, ми говоримо правду, — сказав Петро. — Ми б прийняли Ольгу, якби вона була щирою. Але все через силу.
Василь сів поруч з Ольгою.
— Діти, Ольга старається. Дайте час.
Але напруга не спадала. Софія уникала Ольгу, Петро був грубим, Анна намагалася бути нейтральною.
Одного дня Ольга спекла пиріг. Він вийшов сухим.
— Спробуйте, — сказала вона, подаючи шматок Софії.
— Ні, дякую, — відмовила дівчина. — Мама пекла краще.
Ольга зітхнула.
— Софіє, я не мама. Але я намагаюся.
— Ніби через мус, — кинула Софія.
Ольга встала.
— Можливо, мені піти?
Василь заперечив.
— Ні, Олю. Залишайся.
Але діти не поступалися. Анна влаштувала сімейну раду без Ольги.
— Петре, Софіє, ми розуміємо тата. Він самотній. Але Ольга… її руки холодні. Мама мала теплі руки, завжди гладила нас.
Петро кивнув.
— І робить все механічно. Ніби робота.
Софія додала:
— Я б прийняла, якби вона любила нас. Але ні.
Вони вирішили поговорити з батьком.
— Тату, ми любимо тебе, — почала Анна. — Розуміємо твою самотність. Але Ольга… вона не вписується.
Василь засмутився.
— Діти, вона хороша. Просто інша.
— Інша — це м’яко сказано, — сказав Петро. — Її руки… вони не передають тепла.
— Руки? — здивувався батько. — Що з руками?
Софія пояснила:
— Мамині руки були м’які, теплі. Обіймали з любов’ю. Ольга… холодна, робить все через силу.
Василь задумався.
— Можливо, ви праві. Я поспішав.
Того вечора він поговорив з Ольгою.
— Олю, діти не приймають тебе.
Ольга кивнула.
— Я бачу. Можливо, мені піти.
— Ні, давай спробуємо, — сказав Василь.
Ольга вирішила змінитися. Вона почала вчитися рецептам Марії. Анна показала їй, як варити борщ.
— Ось, додай лавровий лист, — сказала Анна.
Ольга робила, але руки тремтіли.
— Анно, я намагаюся. Але я не Марія.
— Ми знаємо, — відповіла Анна. — Просто будь щирою.
Петро помітив зміни.
— Олю, ти сьогодні посміхаєшся по-справжньому.
Ольга посміхнулася.
— Дякую, Петре. Я хочу бути частиною родини.
Софія була найважчою. Одного вечора Ольга підійшла до неї.
— Софіє, давай поговоримо. Я знаю, ти сумуєш за мамою.
Софія заплакала.
— Так. Ти не вона.
— Я не намагаюся. Але можу бути подругою.
Софія подивилася на руки Ольги.
— Твої руки холодні.
Ольга взяла руку дівчини.
— Можливо, вони зігріються з часом.
Поступово напруга спадала. Ольга почала робити все з душею. Вона пекла пироги, гладила Софії волосся, хоч і незграбно.
— Олю, цей пиріг смачний! — сказала Софія одного разу.
Ольга зраділа.
— Дякую. Я вчилася.
Анна помітила.
— Бачиш, Петре? Вона змінюється.
Петро кивнув.
— Так. Можливо, ми помилялися.
Але минуле не відпускало. Одного дня знайшли щоденник Марії.
— Тут мама пише: “Хочу, щоб Василь був щасливий після мене”, — прочитала Анна.
Діти заплакали.
— Тату, мама хотіла твого щастя, — сказала Софія.
Василь обійняв Ольгу.
— Так. І з Ольгою я щасливий.
З часом діти прийняли Ольгу. Її руки зігрілися від любові родини. Вона робила все з душею, не через силу.
— Олю, ти стала частиною нас, — сказала Анна.
Ольга посміхнулася.
— Дякую. Я люблю вас.
Історія родини Коваленків стала уроком: час лікує, а щирість зігріває навіть холодні руки.
Галина Червона
