Після того, як не стало чоловіка, Катерина розбирала його майстерню — і знайшла під підлогою жерстяну скриньку. В скриньці були листи. Не її листи. Чужим почерком, чуже ім’я, тридцять два роки листування — поруч з її тридцятьма двома роками шлюбу. Вона прочитала все. До останнього слова.
Майстерня стояла в кінці двору — невелика, цегляна, з одним вікном на північ, яке Василь ніколи не мив, бо казав: мені не потрібне денне світло, мені потрібна тінь, щоб бачити деталі. Він був столяром — не за професією, за покликанням: на роботі був інженером, а тут, у майстерні, ставав іншою людиною. Тихішою. Зосередженою. Такою, що не чує, коли кличуть на вечерю.
Катерина заходила туди рідко. Не тому що не дозволяв — ніколи не забороняв, просто вона відчувала: це його місце. Як є в людини місце, куди інші не заходять не через замок, а через щось непомітне в повітрі.
Василь помер у квітні — серце, вночі, він навіть не прокинувся. Лікар сказав: не страждав. Катерина думала: звідки він знає, що не страждав. Але промовчала, бо що тут скажеш.
Після похорону, після сорокин, після того як розійшлись всі — діти, родичі, сусіди з їхніми пирогами і правильними словами — Катерина залишилась сама. І майстерня стояла в кінці двору і чекала.
Вона відклала на місяць. Потім ще на місяць. Потім прийшов червень і стало ясно: треба. Там інструменти, там речі, там все те, що було його і тепер нікому не потрібне або потрібне синові Романові, який приїде в серпні і забере, що схоче.
Вона взяла велике відро і ганчірки і пішла прибирати.
Майстерня пахла деревом і мастилом і ще чимось — чимось особистим, що Катерина впізнала б із закритими очима. Так пах Василь, коли повертався звідси: не потом, не брудом, а саме цим — деревом і мастилом і тим чимось особистим.
Вона прибирала повільно. Розкладала інструменти — що залишити, що віддати. Знайшла недороблену шкатулку — він почав для онучки Даринки, не встиг. Катерина взяла її в руки, подивилась. Поставила окремо: доробить Роман або так залишиться, хай стоїть.
Під верстаком були ящики — три дерев’яних, важких, з запчастинами і болтами і всяким залізним добром, яке Катерина не розуміла і не могла розсортувати. Вона витягла їх, поставила біля дверей — Роман розбереться.
За ящиками, в кутку під верстаком, була дошка підлоги. Катерина не звернула б уваги, але вона трохи піднімалась — краєм, зовсім небагато, але видно було, що піднімалась не один раз. Катерина нахилилась, потягнула.
Дошка вийшла легко. Під нею — невелика порожнина, в порожнині — жерстяна скринька, зелена, з кришкою що замикається на маленький засув. Та сама, що стояла колись на кухні і в якій мама зберігала насіння. Катерина впізнала її одразу — вона зникла років двадцять тому, і Катерина думала, що викинули при якомусь прибиранні.
Вона відкрила засув. Підняла кришку.
Листи.
Багато листів — складені акуратно, перев’язані мотузкою, пачками. І ще щось — фотографія, одна, зверху. Жінка років тридцяти, незнайома, темноволоса, сидить на лавці в якомусь парку, дивиться в об’єктив і трохи посміхається. На звороті — нічого, жодного підпису.
Катерина сиділа на холодній підлозі майстерні і дивилась на фотографію довго. Потім взяла першу пачку листів, розв’язала мотузку і почала читати.
Листи були написані жінкою — це зрозуміло з першого рядка. Почерк круглий, з нахилом, букви великі. Звернення: «Василю». Підпис: «Твоя Г.».
Г. — Катерина перебирала: Галина, Ганна… Не знала жодної близької Василеві жінки на Г. Але і не знала всіх.
Вона читала.
Перший лист — датований тридцять два роки тому. Вони з Василем були одружені вже сім років. Роман ходив у перший клас. Катерина тоді працювала в бухгалтерії і ходила на курси крою і шиття по вівторках.
Г. писала: «Вчора після тебе не могла заснути. Думала про те, що ти казав про ріку. Що хочеш одного разу взяти човен і плисти весь день нікуди. Я б поплила з тобою. Ти знаєш.»
Катерина поклала лист і подивилась у вікно — те саме, що Василь ніколи не мив. Скло було сіре від пилу, і крізь нього двір виглядав розмитим, нереальним.
Вона взяла наступний.
«Сьогодні бачила жінку, схожу на неї. Злякалась — серце стрибнуло. Але ні, не вона. Я знаю, що ти нікуди не дінешся. Я знаю, що ти вибрав. Але іноді так боляче, що навіть дихати важко. Ти скажеш: не треба так. А як треба — не знаю.»
«Неї» — значить, Г. знала про Катерину. Знала і писала «жінку, схожу на неї» — не «твою дружину», не «Катерину», а «неї». Ніби Катерина в тих листах була тінню, персонажем без імені.
Катерина читала далі.
Листів було багато — за тридцять два роки. Не щомісяця, не регулярно — іноді кілька поспіль за рік, іноді перерви на рік-два. Але вони були. Весь їхній шлюб — від сьомого до останнього року — поруч йшло це листування.
Г. писала про все: про роботу, про хворобу матері, про подорож до Криму, яку вони, мабуть, здійснили разом з Василем — «пам’ятаєш той захід сонця, ти ще сказав що хочеш зупинити час». Про самотність — часто про самотність. Про те, що чекає. Про те, що розуміє — і не розуміє.
Один лист — просто: «Сьогодні плакала весь вечір. Не знаю чому. Ти б сказав: ти сильна. Але я не хочу бути сильною. Я хочу, щоб ти був тут.»
Інший: «Ти питаєш, чи шкодую. Ні. Навіть якщо це все що є — я не шкодую.»
Останній лист — датований за три роки до смерті Василя: «Я думаю, що ти більше не напишеш. Щось змінилось — відчуваю. Може, здоров’я. Може, інше. Я не питаю. Просто хочу, щоб ти знав: ці роки — вони були справжні. Для мене — справжні. Хай тобі буде добре, Василю. Хай тобі буде добре.»
Більше листів не було.
Катерина сиділа в майстерні і не знала, скільки часу минуло. Надворі стемніло трохи — червневий вечір, але тінь вже довша. В руках — остання пачка, прочитана.
Вона думала: тридцять два роки. Вони прожили разом тридцять дев’ять. Значить, сім років до того — і тридцять два — з цим. Паралельно. Поруч.
Вона думала про конкретні речі — мозок чіплявся за конкретне, не давав розмитись у щось велике і нестерпне. Крим. Вони їздили в Крим двічі — коли це було. Перший раз тридцять один рік тому, другий — двадцять п’ять. В обидва рази Василь їхав сам, на два тижні, казав: хочу відпочити, море, рибалка, ти ж знаєш я люблю сам. Вона знала, що він любить сам. Вона не їхала.
Тепер вона знала, що він любив не сам.
Вона думала про вечори, коли він повертався з майстерні — пізно іноді, дуже пізно. Вона казала: холодна вечеря. Він казав: нічого, підігрію. Сідав, їв, дивився новини. Звичайний чоловік, що повернувся з майстерні. Вона ніколи не думала інакше.
Тепер думала.
Вона думала про Г. — незнайому жінку, що тридцять два роки писала листи і складала їх акуратно і чекала відповіді. Що за жінка? Де жила? Як виглядала — крім тієї фотографії, де вона молода і темноволоса і трохи посміхається в об’єктив. Чи живе досі. Чи знає, що Василь помер.
Може, не знає.
Катерина поклала листи назад у скриньку, закрила кришку. Засунула під верстак — не в порожнину, просто під верстак. Взяла відро і ганчірки і вийшла з майстерні.
Вечеря була та сама, що щодня: картопля, щось до картоплі, чай. Катерина їла і дивилась у тарілку і думала: що я зараз відчуваю.
Злість — є. Але не та, що кричить. Та, що сидить глибоко і холодна.
Біль — є. Але який саме — вона не могла назвати. Не ревнощі — він помер, ревнувати нема до кого. Не зрада — слово є, але воно не вміщає всього.
Щось інше. Щось, для чого вона не мала слова.
Вона думала: він вибрав мене. Г. сама написала — «я знаю, що ти вибрав». Він залишився. Тридцять дев’ять років. Виростив сина. Доглядав її, коли хворіла. Тримав руку в лікарні. Останнє, що сказав їй — за день до смерті, увечері, без приводу: «Ніно, ти гарна жінка». Вона тоді здивувалась — з чого раптом. Він засміявся і пішов дивитись телевізор.
Він вибрав її. Але і Г. не відпустив.
Що з цим робити — вона не знала.
Катерина помила посуд і пішла в спальню. Лягла. Дивилась у стелю.
Думала: я прожила тридцять дев’ять років поруч з людиною, яку, виявляється, не знала до кінця. Чи я знала її взагалі? Чи те, що я знала — теж справжнє?
І тут вона зрозуміла, що це — найболючіше. Не зрада. Не та жінка на фотографії. А питання, на яке вже ніколи не буде відповіді: яким він був насправді.
Вона ніколи не запитає. Він пішов і забрав відповідь із собою. І вона залишилась з його майстернею, з недоробленою шкатулкою для Даринки, з жерстяною скринькою під верстаком і з тридцятьма двома роками чужих листів.
Вранці вона зателефонувала Романові. Не сказала про скриньку — не могла ще, не знала чи скаже взагалі. Просто спитала: коли приїдеш, тут є речі, треба розібрати.
Роман сказав:
— У серпні, мамо, я казав.
— Добре, — сказала Катерина. — У серпні.
Вона поклала трубку і пішла в двір. Постояла біля майстерні. Не заходила.
Думала: що я зроблю з тими листами. Викину — і ніхто ніколи не знатиме. Спалю в тій же майстерні. Або залишу — нехай Роман знайде, нехай він вирішує.
Але вирішувати треба їй. Вона знайшла — їй і вирішувати.
Вона зайшла в майстерню, взяла скриньку, принесла в дім. Поставила на кухонний стіл. Сіла навпроти.
Дивилась на неї довго.
Потім відкрила знову — не читати, просто подивитись. Взяла фотографію — ту темноволосу жінку в парку. Дивилась на неї і думала: ти теж старша тепер. Якщо жива — теж старша. Може, теж сидиш десь і чекаєш листа, якого вже не буде.
Катерина поклала фотографію назад. Закрила скриньку.
Встала, пішла ставити чайник.
Скринька залишилась на столі. Катерина не знала ще, що з нею зробить. Але сьогодні вона нікуди не дінеться. Сьогодні — просто чай. І цей ранок. І те, що є.
Решта — потім.
