Степан сидів у своєму старому кріслі-качалці на веранді, дивлячись, як сонце повільно ховається за горизонтом. Йому було сімдесят два, і дні тягнулися, як стара нитка, що ось-ось порветься.
Тридцять років минуло з того дня, коли Оксана пішла, забравши з собою їхнього сина Андрія і залишивши лише порожнечу в будинку.
Жодного листа, жодного дзвінка. Аж раптом телефон задзвонив.
– Алло? – пробурмотів Степан, піднімаючи слухавку. Голос його був хриплим.
– Степан? Це Оксана.
Степан завмер. Тридцять років мовчання, і ось вона. “Напевно, когось не стало, – подумав він. – Запрошення на поминки. Хто ж іще міг би змусити її подзвонити?”
– Оксана? – перепитав він, ніби не вірячи. – Це справді ти?
– Так, Степан. Я… мені потрібно з тобою поговорити. Можемо зустрітися? Завтра в кафе “Старий дуб” на центральній площі. О десятій ранку.
– Добре, – відповів він, і слухавка клацнула. Жодних пояснень, жодних “як справи”. Тільки це.
Всю ніч Степан не спав. Спогади нахлинули, як повінь. Вони познайомилися в 1970-х, у маленькому містечку на Поділлі. Він був молодим інженером на заводі, вона – вчителькою в школі.
“Ти така красива, Оксанко, як троянда в саду,” – казав він їй на першому побаченні. Вона сміялася: “А ти, Степане, як дуб – міцний, але впертий.”
Вони одружилися швидко, появився Андрій. Але життя не було казкою. Степан пив, Оксана сварилася.
“Чому ти знову напився? – кричала вона. – Ти обіцяв!”
“Бо робота важка, бо життя тисне!” – відповідав він.
І одного дня вона пішла. “Я не можу так більше, Степане. Андрій заслуговує на краще,” – сказала вона, зачиняючи двері.
Тепер, після стількох років, дзвінок. “Поминки, – міркував Степан. – Може, її мати не стало? Чи батько? Або… ні, не Андрій. Тільки не він.”
Наступного ранку Степан одягнув свій найкращий костюм – той, що купив на пенсію, але так і не носив. Кафе “Старий дуб” було тихим місцем, з дерев’яними столами і ароматом свіжої кави.
Він сів за столик біля вікна, замовив каву.
Оксана з’явилася рівно о десятій. Вона постарілася, але очі були ті самі – зелені, як весняна трава.
“Степане,” – сказала вона, сідаючи навпроти.
“Оксанко… Ти не змінилася,” – збрехав він, хоча бачив зморшки і сивину.
“Ти теж,” – усміхнулася вона. – “Хоча волосся порідшало.”
Вони замовили каву. Мовчання повисло, як важка завіса.
“Чому ти подзвонила? – нарешті запитав Степан. – Після тридцяти років? Я подумав… подумав, що когось не стало. Запрошення на поминки.”
Оксана засміялася тихо, але в сміху була гіркота. “Поминки? Ні, Степане. Хоча… в певному сенсі, так. Наше минуле пройшло давно. Але я подзвонила, бо… бо знайшла дещо. Щось, що належить тобі.”
Вона дістала з сумки стару теку з паперами. “Ось. Листи. Твої листи до мене, які я ніколи не відкрила. І ще… фотографії. І дещо важливе.”
Степан взяв теку, але не відкрив. “Чому зараз? Чому не раніше?”
“Бо я боялася, – зізналася вона. – Боялася спогадів. Після того, як я пішла, я намагалася забути. Переїхала до Києва, виховувала Андрія одна. Він виріс, одружився, має дітей. А ти… ти залишився тут.”
“Андрій… Як він?” – запитав Степан, голос тремтів.
“Добре. Він інженер, як ти. Має сина і доньку. Вони не знають про тебе багато. Я… я сказала їм, що ти пішов.”
“Пішов? Це ти пішла!” – вигукнув Степан, голосніше, ніж хотів. Люди за сусідніми столиками оглянулися.
“Ти мене вигнав своєю оковитою! – відрізала Оксана. – Кожного вечора. Андрій плакав ночами. Я мусила піти.”
“Я змінився, Оксанко. Після того, як ви пішли, я кинув пити. Працював, жив сам. Чекав, може, дзвоника.”
Вона зітхнула. “Я знаю. Андрій розповів. Він… він шукав тебе недавно.”
“Шукав? Чому?”
“Бо в нього проблеми. Серйозні. Він… він хворий. І йому потрібна допомога. Не гроші, ні. Тест на сумісність. Він просив мене знайти тебе.”
Степан відчув, як земля йде з-під ні. Мій син? Чому не подзвонив сам?”
“Він соромився. Боявся, що ти відмовиш. Після стількох років.”
“Відмовлю? Та я б усе віддав! Де він? Коли тест?”
Оксана усміхнулася крізь сльози. “Він у Києві. Завтра можемо поїхати разом. Якщо ти згоден.”
Вони говорили довго. Степан розповів про своє життя – про завод, що закрився, про пенсію, про самотні вечори. “Кожного року на день народження Андрія я ставив свічку. Думав про нього.”
“А я… я вийшла заміж вдруге, – зізналася Оксана. – За хорошого чоловіка, лікаря. Але його не стало п’ять років тому..”
“Шкода,” – сказав Степан щиро.
“А ти? Хтось був?”
“Ні. Після тебе – нікого. Ти була єдиною.”
Вони вийшли з кафе, прогулювалися парком. “Пам’ятаєш наше перше побачення? – запитала Оксана. – Ти приніс квіти, а я сказала: ‘Степане, ти романтик!'”
“А ти відповіла: ‘Але не пий багато, бо зіпсуєш все.’ І я не послухав.”
Вони сміялися, як колись. Але сміх був сумним.
Наступного дня вони поїхали до Києва. Потяг гойдався, як колиска. “Розкажи про Андрія, – просив Степан. – Який він?”
“Впертий, як ти. Любить техніку. Має дружину Ірину, дітей – Петрика і Мар’янку. Петрику десять, Мар’янці сім.”
“Внуки… Мої внуки.”
В лікарні Андрій чекав. Він був схожий на Степана в молодості – високий, з темним волоссям, але худий від недуги.
“Тату…” – сказав Андрій, простягаючи руку.
“Сину…” – Степан обійняв його, сльози котилися по щоках.
“Вибач, що не дзвонив раніше. Мама… вона не хотіла.”
“Все гаразд. Головне, що зараз.”
Лікар пояснив: “Потрібен тест на сумісність. Якщо підійде, можете врятувати сину життя.”
Степан згодився одразу. “Беріть, що треба. Для сина – усе.”
Поки чекали результатів, вони говорили. Андрій розповів про своє життя: “Я працюю в IT, розробляю програми. Дружина – вчителька, як мама.”
“А я… я був на заводі, – сказав Степан. – Але тепер на пенсії. Розкажи про дітей.”
“Петрик любить футбол, Мар’янка – малювати. Вони питають про дідуся.”
“Я хочу їх побачити.”
Оксана сиділа поруч, мовчала. Потім сказала: “Степане, є ще дещо. В тій теці… там не тільки листи. Там документ. Про розлучення. Я ніколи не подала його офіційно.”
“Що?” – здивувався Степан.
“Так. Ми досі одружені. Технічно.”
Андрій засміявся: “Мама, ти серйозно? Тридцять років – і ви все ще чоловік і дружина?”
“Я не змогла. Боялася остаточно відрізати.”
Степан подивився на неї: “Оксанко… А ти б… повернулася?”
Вона похитала головою: “Минуле не повернеш. Але… ми можемо бути друзями. Для Андрія, для внуків.”
Результати тесту прийшли через тиждень. Сумісність ідеальна. “Ви врятуєте сина,” – сказав лікар.
Степан лежав у палаті, Андрій – поруч. “Дякую, тату. Ти врятував мене.”
“Це мій обов’язок. Я шкодую про минуле.”
Потім приїхали Ірина з дітьми. Петрик підбіг: “Дідусю, ти герой!”
Мар’янка обійняла: “Я намалюю тобі картину.”
Степан плакав від щастя. “Оксанко, дякую за дзвінок. Я думав – поминки, а це… нове життя.”
Вона усміхнулася: “Іноді мовчання ламається вчасно.”
Минули місяці. Андрій одужав. Степан переїхав до Києва, ближче до сім’ї. Вони збиралися щонеділі. “Розкажи історію, дідусю,” – просив Петрик.
“Колись я зустрів твою бабусю…” – починав Степан.
Оксана сиділа поруч, слухала. “Пам’ятаєш, як ми танцювали під дощем?” – питала вона.
“Пам’ятаю. І як ти казала: ‘Степане, ти мій дуб.'”
Життя повернулося. Не як раніше, але краще. Тридцять років мовчання закінчилися не поминками, а відродженням.
Оксана теж була поруч. Вони часто гуляли парком біля Дніпра. “Знаєш, Степане, я шкодую, що пішла так різко,” – зізналася вона одного разу.
“А я шкодую, що пив. Але ми молоді були, дурні.”
“Тепер ми старі, але мудріші,” – засміялася вона.
Одного дня Андрій запросив усіх на вечерю. “Є новина,” – сказав він. “Я отримав підвищення. І… ми чекаємо третьої дитини.”
“Вітаю!” – вигукнув Степан.
Ірина усміхнулася: “Це дівчинка. Хочемо назвати Оксаною, на честь бабусі.”
Оксана заплакала: “Дякую, доню.”
Але не все було гладко. Степан почав помічати, що Оксана щось приховує. “Що з тобою?” – запитав він.
“Нічого. Просто… спогади.”
Він наполіг: “Розкажи.”
Вона зітхнула: “Коли я пішла, я була при надії. Але… втратила.. Не сказала тобі.”
Степан завмер. “Чому?”
“Боялася. Думала, ти звинуватиш мене.”
“Ніколи б! Оксанко, це наше горе.”
Вони обійнялися, як колись.
Потім з’явилася таємниця з теки. Степан відкрив її нарешті. Листи – його листи, написані після розлуки, повні каяття.
Фотографії – їхнього весілля, Андрія маленького.
Але на дні – документ. Не про розлучення. Про спадщину. “Що це?” – запитав він Оксану.
“Мій батько залишив землю в селі. Вона твоя теж, бо ми одружені.”
“Але чому мені?”
“Бо він любив тебе, як сина. Сказав: ‘Степан заслуговує.'”
Вони поїхали в село. Старий будинок стояв, зарослий бур’янами. “Пам’ятаєш, як ми тут жили?” – запитала Оксана.
“Так. І як Андрій бігав по саду.”
Вони вирішили відновити будинок. “Для внуків,” – сказав Степан.
Андрій приєднався: “Я допоможу. Зробимо сімейний маєток.”
Робота кипіла. “Подивися, тату, я знайшов стару іграшку!” – вигукнув Петрик.
Мар’янка малювала: “Це наш дім.”
Одного вечора, сидячи біля вогнища, Степан сказав: “Життя дивне. Думав – поминки, а вийшло – відродження.”
Оксана кивнула: “Іноді дзвінок змінює все.”
Вони говорили до ночі. Спогади, сміх, сльози.
Минуло ще півроку. Появилася маленька Оксанка. “Вона схожа на тебе, бабусю,” – сказала Ірина.
Степан тримав онучку: “Моє диво.”
Андрій одужав повністю. “Дякую, тату. Ти врятував не тільки мене, а всю родину.”
Оксана і Степан вирішили не розлучатися офіційно. “Навіщо? – сказала вона. – Ми ж друзі.”
“Більше, ніж друзі,” – відповів він.
Вони жили поруч, допомагали один одному. Степан вчив Петрика грати в шахи: “Дивися, король – це ти, захищай королеву.”
Мар’янка співала: “Дідусю, співай зі мною!”
Життя текло, як річка. Тридцять років мовчання перетворилися на роки радості.
Але одного разу Оксана захворіла. “Це нічого,” – казала вона.
Степан був поруч: “Я з тобою, Оксанко.”
Андрій: “Ми всі з тобою.”
Оксана одужала. “Дякую, Степане. Ти завжди був моїм дубом.”
“А ти – моєю трояндою.”
Вони відсвяткували в селі. Гості, музика. “За родину!” – тостував Андрій.
Степан подивився на всіх: “Я думав, дзвінок – на поминки. А це був дзвінок до життя.”
Історія тривала. Роки минали, внуки росли. Степан писав мемуари: “Від мовчання до голосу.”
Оксана читала: “Гарно, Степане.”
Вони сиділи на веранді, як колись. “Кохаю тебе,” – сказав він тихо.
“І я тебе,” – відповіла вона.
Так закінчилася їхня історія? Ні, вона триває в серцях нащадків.
Валентина Довга
