— Після весілля ти школу кинеш. Годі бігати з цими дітьми. Займися домом. Жінка має бути вдома й побутом займатися.
Ці слова пролунали в їхній маленькій кухні не як прохання, а як клацання замка, що назавжди відрізав шлях назад до їхньої затишної тиші.
Семен сказав це, дивлячись не на неї, кудись у стіну, ніби озвучуючи давно прийняте рішення, яке не підлягає розгляду. Він не питав, він ставив перед фактом. У його голосі не було злості. Ні, була лише спокійна, непробивна впевненість людини, що точно знає, як влаштований світ, і як у ньому має бути влаштована його жінка.
Але щоб зрозуміти, як ця чужа фраза опинилася в їхній квартирі, треба було повернутися на півтора року назад, туди, де все тільки починалося, де повітря було насичене запахом крейди та надії.
Христина жила своєю роботою. Ні, не так. Вона нею дихала. Вона була тим самим вчителем у самій звичайній школі на околиці міста, про якого потім згадують все життя. Її уроки літератури не були похороном класиків під нудне бурмотання дат. Це був витвір мистецтва. Діти розігрували сценки з творів, знаходили костюми для персонажів й гарно готувалися до уроків. Жінка вміла зацікавити. Для Христини це було важливіше за будь-які показники та звіти. Її кабінет, вічно завалений стосами зошитів, саморобним реквізитом та роздруківками, був місцем у всій школі, де можна вона могла бути собою.
На одному з таких шкільних заходів, вечорі поезії, вона й познайомилася з Семеном. Він не був гостем чи батьком. Його бригада латала протікаючий дах у спортзалі, і він випадково зазирнув у актову залу, приваблений звуками. Він стояв біля входу, притулившись до одвірка, кремезний, спокійний, у робочій куртці, і дивився на неї, яка читала зі сцени вірші в смішній перуці та старовинній сукні.
Чоловік був вражений. Не її зовнішністю, ні, її вогнем, енергією, що била з неї непереборним фонтаном, тим, як вона горіла, абсолютно не помічаючи нікого навколо. А вона — в його спокої та трохи мовчазній впевненості побачила те, чого їй так бракувало у вічному творчому хаосі — надійність, землю під ногами. Їхні стосунки зав’язалися легко й якось дуже правильно. Перші місяці були схожі на добрий і світлий фільм, який хочеться переглядати.
Семен з непідробною гордістю знайомив її зі своїми друзями.
— Це Христина. Вона, розумієте, вчителька справжня. З нею поговориш — наче книжку прочитав.
І його друзі, прості робітничі хлопці, дивилися на неї з повагою.
Він зустрічав її після роботи, слухав її нескінченні розповіді про витівки 8-Б класу і геніальну відповідь п’ятикласниці Маші. Іноді він навіть піджартовував, обіймаючи її на кухні, поки вона розігрівала вечерю.
— Ну все, тепер треба за мовою стежити, красиво говорити. Будеш мене вчити, де наголос правильно ставити.
І Христина сміялася, танучи в його сильних надійних обіймах. Їй здавалося, вона знайшла свою людину, ту, поруч з якою можна бути собою. Трохи божевільною, вічно натхненною, живою своєю мрією. Того, хто не намагатиметься підрізати їй крила. Як же сильно вона помилялася.
Перелом почався непомітно. Зовсім поступово, після того, як вона, піддавшись на його умовляння, переїхала до його просторих, пахнучих свіжим ремонтом трикімнатних апартаментів. Спочатку це були дрібниці, які легко можна було прийняти за турботу.
— Христино, ти знов за зошитами сидиш, уже десята година, хоч би відпочила. Давай фільм подивимося.
Вона посміхалася, вдячно цілувала його і відкладала роботу. Він же піклується, хоче провести з нею час. Потім у його голосі з’явилися перші ноти глухого роздратування.
— Не розумію. Ти зі своїми уроками живеш, ніби інших справ немає. Я з роботи прийшов, втомлений як собака. А в тебе знов ця гора макулатури на столі. Навіть поговорити нема коли.
Це вже було образливо. Вона ж теж прийшла з роботи, і ця макулатура була її життям. На столі лежали її методичні матеріали. Але жінка мовчала, намагаючись згладити кути. Напевно, він просто втомився. У нього важка фізична праця, не то що їй папірці перебирати. А потім почалися прямі докори. Вони били наповал своєю приземленою грубою логікою, проти якої її тонка душевна організація була безсилою.
Одного разу вони обговорювали відпустку. Христина мріяла поїхати до Львова, походили вуличками старого міста. Семен слухав, насуплювався, а потім видав:
— І чого ти так за цю школу тримаєшся? Робота твоя копійчана. Я за тиждень більше заробляю, ніж ти за місяць. Який тобі Львів? На твої гроші й до сусіднього міста не доїдеш.
Він сказав це не зі зла, просто констатував факт, як він його бачив. Але для Христини це було образливо. Її праця, її покликання, її життя — все це було знецінено, переведено у холодні бездушні цифри. Далі більше.
— У мене вдома безлад. Вечері нормальної нема. А все чому? Тому що ти до ночі на своїй роботі сидиш, з чужими дітьми возишся, а на свого чоловіка часу не лишається.
Людина, яка ще недавно захоплювалася її вогнем, тепер планомірно намагалася цей вогонь загасити, залити сірою водою побуту, засипати піском докорів. Він більше не бачив у ній творчу особистість. Він бачив домробітницю, жінку, яка має забезпечувати його комфорт. Усі її позакласні заняття, гуртки, все це в його системі цінностей було витівкою, безглуздою тратою часу, який можна було б витратити з набагато більшою користю. Ну, наприклад, на миття вікон.
Христина відчувала, як повітря навколо неї густішає, як квартира, що спочатку здавалася їй острівцем затишку, перетворюється на гарну, але тісну клітку. Він хотів зробити її зручною, зрозумілою, передбачуваною. Щоб сиділа вдома, варила борщі й чекала його з роботи з посмішкою та гарячою вечерею. А її світ, світ літератури, дитячих палаючих очей та творчих пошуків — цей світ його дратував. Він був йому незрозумілим, а отже, чужим.
І ось через рік такого спільного життя він зробив їй пропозицію. Це сталося ввечері після чергової сварки про те, навіщо вона в суботу їде з класом на екскурсію. Він раптом замовк, відійшов до вікна, постояв там, дивлячись у двір. Христина подумала, що зараз він знову почне говорити про марно витрачені вихідні, але він обернувся, підійшов до неї й дістав із кишені маленьку оксаминову коробочку. Христина завмерла, серце дурно тьохнуло. Може, вона все придумала? Може, він любить її, просто висловлює це по-своєму, незграбно.
— Христин, виходь за мене, — сказав він, а потім, не даючи їй відповісти, додав ту саму фразу: — Після весілля ти школу кинеш. Годі бігати з цими дітьми, займися домом. Жінка має бути хранителькою вогнища.
У цю мить для Христини все стало на свої місце з приголомшливою ясністю. Це був не просто ультиматум, це був вибір. Вибір між його коханням, яке більше нагадувало право власності, і нею самою. Якщо вона погодиться, вона втратить не просто роботу, вона втратить себе. Вона стане тінню, додатком до цього сильного, надійного, але такого чужого чоловіка. Її вогонь, який він так старанно гасив увесь цей рік, згасне назавжди.
Вона подивилася на нього, на його впевнене обличчя, що не допускає заперечень, і вперше за довгий час відчула не образи, а холодну, дзвінку ясність.
— Ні, Семене.
Вона сказала це тихо, але так твердо, що він здригнувся.
— Яке «ні»? — не зрозумів він. Щиро не зрозумів. Адже він запропонував їй мрію будь-якої нормальної жінки. Не працювати, сидіти вдома, бути заміжньою.
— Я не кину школу. І за тебе я не вийду.
Вона зняла з пальця каблучку, яку він надів їй усього хвилину тому, й акуратно поклала її на стіл. Жінка пішла у спальню й почала мовчки збирати свої речі в ту саму сумку, з якою колись приїхала до нього щаслива та сповнена надій. Він пішов за нею, почав щось говорити, переконувати.
— Та ти з розуму з’їхала, дурна. Я ж тобі кращого життя хочу.
Але вона його вже не чула. Христина не просто говорила «ні» Семену, вона говорила «так» собі.
Минуло два роки. Христина, як і раніше, працювала у своїй школі. Після розриву з Семеном у неї ніби відкрилося друге дихання. Вся та енергія, що йшла на суперечки та спроби щось довести, тепер була спрямована на улюблену справу. Вона відкрила літературний гурток «Живе слово», який став настільки популярним, що до нього просилися діти навіть із сусідніх районів. Її учні перемагали на міських олімпіадах, а вистави, які вони ставили, збирали повні зали. Вона горіла, і цей вогонь зігрівав усіх навколо.
У місті проходив щорічний конкурс педагогічної майстерності. Колеги буквально виштовхали Христину на нього, і вона перемогла. На першій шпальті місцевої газети надрукували велику фотографію. На ній — впевнена, сяюча, неймовірно гарна жінка з оберемком квітів, а навколо неї — юрба захоплених дітей, які тягнуться до неї, обіймають її. Вона посміхалася не в об’єктив, вона посміхалася їм, своїм учням. І в цій усмішці було стільки життя, свободи й справжнього, непідробного щастя.
Десь на черговому будівельному об’єкті, в обідню перерву, Семен розгорнув цю газету, щоб загорнути в неї свій бутерброд, і завмер. Він довго, не відриваючись, дивився на цей знімок. На її обличчя. На її усмішку. Він упізнав її. І водночас не упізнавав. Та жінка, яку він намагався замкнути на своїй кухні, і ця сяюча зі сторінок газети — були різними людьми. У ту мить він, здається, уперше зрозумів. Зрозумів, що намагаючись її зламати й переробити під себе, він зруйнував не її життя — він зруйнував своє. Він втратив не просто жінку, він втратив цілий світ, той самий, який колись так його захопив.
