Після візиту до свекрухи, невістка зрозуміла, що повторює її долю. І зовсім не щасливу. Вона побачила, що очікує її в майбутньому, і це їй не сподобалося. Щоб зминити ситуацію вона наважилася на відчайдушний крок.
— Та що з тобою знову не так? — Ігор навіть не відвів очей від телевізора. — У тебе завжди якась всесвітня трагедія через дрібницю.
Кіра повільно поклала альбом для фотографій на диван. За п’ять років шлюбу вона навчилася розпізнавати цю інтонацію так само точно, як дощові хмари на горизонті. Це не був запит. Це був вирок. Звинувачення в тому, що її почуття — дурниця, думки — непотріб, а вона сама — постійна проблема.
Жінка дивилася на Ігоря, який роздратовано клацав пультом, і думала: «Мабуть, у всіх так. Мабуть, так і має бути». Бо в їхньому альбомі стандартні фотографії з відпустки, з вечірки, зі свят. Але за глянцем давно приховується зовсім інше: короткі спалахи злості, різкі слова, образливі жарти, які вона навчилася ковтати.
«У нього просто характер прямий. Він чесний. Каже, що думає», — заспокоювала вона себе роками.
Жінка пам’ятала, як він учив її паркуватися в перші місяці знайомства. Наче все починалося добре: м’яко, терпляче, з посмішкою. А коли у неї не вийшло з першого разу, посмішка зникла.
— Та що ти, як вперше за кермом? Крути! Я ж сказав!
Її очі тоді наповнилися слізьми, а він, помітивши це, ніжно погладив її по руці.
— Не ображайся. Я ж тебе вчу. Хочу, щоб ти була кращою, щоб у тебе все відразу виходило.
І вона повірила. Образи, загорнуті в турботу, здавалися любов’ю.
Якось вони їхали на ювілей його матері — шістдесят років. Ігор наполягав на всьому: подарунок, квіти, ночівля. «Треба поважати старших», — різко сказав він, і все. Дискусія закінчена ще до початку.
Поки Кіра вибирала сукню, він зайшов у кімнату й скривив губи.
— Ти в цьому поїдеш?
— А що не так? — вона нервово опустила погляд на синю сукню. Вона була спокійна, стримана.
— Виріз мені не подобається. Батько не любить, коли жінки вдягаються з викликом.
— Я не думаю, що тут щось з викликом, — намагалася я заперечити.
— На твою думку? — він пирхнув. — Та роби, як хочеш. Але не дивуйся, якщо батько дивитиметься косо.
Вона зітхнула й пішла переодягатися. Знову. У бежеву блузку. У свою безбарвність.
Дім його батьків завжди нагадував їй музей. Тиша там була не просто відсутністю звуку — вона була режимом. Павло Андрійович, колишній полковник, був її хранителем. Галина Степанівна — мов тінь, яка весь час вибачається за власне існування. Свято було гучним, але дисциплінованим. Сміялися над армійськими жартами полковника, навіть коли їх зміст губився в абсурді. Батько часто виголошував тости. Кивали на його команди.
Кіра бачила, як одна з родичок на мить зблідла, коли свекр образливо пожартував про її доньку, яка навчалася на гуманітарному. І як усі удали, що це нормально.
А потім вона побачила ту сцену з тортом.
Галина Степанівна поставила на кухонний стіл медовий торт, прикрашений кремовими трояндами. На її обличчі була надія, ніби вона щойно намалювала картину.
— Що це? — голос Павла Андрійовича був тихим, але в ньому холод ховався під кожним словом.
Жінка здригнулася.
— Твій улюблений… медовик…
— Я сказав замовити торт у місцевій кондитерській. З шоколадною глазур’ю. А це що? Дешевий базар?
— Там черга була… Я подумала…
— Ти думала. — Він усміхнувся так, що в Кіри стиснуло шлунок. — От як перестанеш думати — хоч якась користь буде.
І пішов. Плавно, тихо. Як хижак, що не тікає від здобичі — просто не бачить сенсу.
Галина Степанівна стояла, дивлячись на торт, який раптом став для неї соромом. Її плечі опустилися. Руки затремтіли. Тоді Кіра вперше відчула не просто жалість, а страх. Страх перед майбутнім, яке могло бути її.
Дорогою додому мовчали. Ліхтарі відбивалися на Ігоревому профілі, роблячи його ще різкішим, ще твердішим.
— Мені шкода твою маму, — нарешті тихо сказала Кіра. — Твій батько був до неї дуже несправедливий.
— Батько завжди має рацію.
— Має рацію? Ігоре, те, що він зробив…
— Він поставив її на місце. Жінка повинна слухати чоловіка, особливо якщо характеру у неї не вистачає. Мати добра, але безхребетна. Якби не батько — вона б йому на голову сіла.
Він сказав це спокійно. Як факт. Як істину. Кіра сиділа, відчуваючи, як усередині щось руйнується.
— Ось чому він вас так виховував… — прошепотіла вона.
— Так. Щоб ми були чоловіками, а не м’якими підкаблучниками. І тобі, до речі, не завадило б повчитися у матері, як бути покірною. Занадто багато своєї думки останнім часом.
Це стало першим ударом, що не забувся.
Наступного дня вона зустрілася з подругою. Кафе, кава, шум людей — усе було таким звичайним, що її розповідь звучала майже чужою.
— Та перестань, Кіро, — махнула рукою подруга. — Усі чоловіки такі стають з роками. Мій свекор теж буркотун.
— Це не буркотунство, — Кіра вперше помітила, як її голос тремтить. — Це… приниження.
— Та ну… Головне, щоб чоловік не пив, не бив і гроші приносив. Решту можна пережити. Ігор у тебе… нормальний. Міцний. Мужик. Не те що нинішні.
Кіра кивнула. Але всередині ніби хтось перекрив повітря.
А потім був той вечір.
— Пульт. Де він?! Кіро! Ти його знову кудись сунула?
Раніше вона вже бігла б шукати, як вірний пес, який боїться підвищеного тону. Але цього разу вона лише легенько знизала плечима.
— Не брала. Може, під пледом?
Він різко повернув голову.
— Ти мені вказуєш, де шукати?
— Я просто кажу, що…
— Ось! — він підвищив голос. — Я втомився, а ти навіть лад у домі не можеш тримати! Через твою лінь я мушу…
Вона спокійно, майже відсторонено підняла очі.
— Ігоре, я теж втомилася. І не хочу зараз шукати пульт.
Запала тиша. Гаряча, глуха.
— Ага… — він підійшов ближче. — Характер показуємо. Оце поїздка до батьків… Надихнула. Вирішила рівнятися на матір? Ну так вухом слухай, що я скажу: з вами, жінками, по-хорошому не можна. Батько тисячу разів мені це казав. І мав рацію, між іншим.
Він говорив довго. Кричав. Повчав. А вона вже майже не чула. Стояла перед ним, ніби була десь в іншому місці. Коли він замовк, жінка пройшла повз нього й пішла у спальню. Закрила двері. Підійшла до дзеркала. Кіра у дзеркалі була схожа на себе, але водночас — зовсім інша. Очі твердіші. Плечі рівніші. Обличчя рішуче.
Вона зрозуміла: найгірше вже сталося. Вона побачила правду. І це зробило її вільною.
Слово «розлучення» не злякало її. Не здалося катастрофою. Не прозвучало як поразка. Це був діагноз. Правильний. Єдиний. І шлях лікування буде довгим, але вона впорається. Бо лишитися — означало померти.
Кіра прокинулася, але чоловіка вже не було вдома. У кімнаті було тихо. Така тиша, яка не лякала, а звільняла. Повітря пахло прохолодою і свіжим простирадлом, і в цьому ароматі не було нічого від Ігоревої важкої присутності. Вона посиділа на краю ліжка, торкнулася пальцями підлоги, ніби перевіряючи, чи справді цей новий ранок належить їй. У кухні вона наливала собі каву повільно, розважливо, відчуваючи, як всередині по краплині повертається життя. Вчора, коли вона вимовила про себе те слово — розлучення, — у неї вперше за багато років не затремтіли руки. Навпаки. Її долоні стали теплі й упевнені, немов у людини, яка перестала брехати сама собі.
Телефон задзвонив. Ігор. Вона не взяла слухавку. Лише поклала її на стіл і тихо сказала сама собі:
— Я нікуди не тікаю. Я виходжу.
Ці слова прозвучали несподівано твердо. Вона взяла аркуш паперу й почала писати. Рівними, чіткими рядками — так, ніби вчилася писати заново. «Я йду. Не тому, що хочу зруйнувати — а тому, що мушу врятувати себе. Я не твоя тінь і не твоя зручність. І не стану повторенням твоєї матері. Мені не потрібні крики, накази й повчання. Я хочу поваги. Я хочу дихати. Я хочу жити.»
Вона поклала записку на кухонний стіл. Не для нього — для себе. Щоб пам’ятати, як звучить її правда. Потім підійшла до шафи, взяла валізу — стару, потерту по краях, ту саму, яку вона соромилася брати у подорожі, бо «негарно». Тепер їй було байдуже, як вона виглядає. Важливо було інше: кожна складена річ — це крок назустріч життю.
Коли вона зачиняла двері квартири, руки вже не тремтіли. На поверсі було прохолодно. Світло лампи м’яко освітлювало сходи, по яких вона спускалася так, ніби вперше йде своїм шляхом, а не чужим. Кіра вдихнула повітря так глибоко, що в грудях защеміло. Так починалося її нове життя. Без криків. Без наказів. Без страху. І вперше за багато років — з собою.
