Аня, або ж Анна Павлівна, як називали її учні, стримуючи сльози, підійшла до будинку. Так образити жінку могла тільки інша жінка. На святі «останнього дзвоника» її подруга, а радше колишня подруга, скривившись, зауважила, що в Ані зовсім не святковий одяг, на відміну від інших. Адже добре знає: вони з Сашком ледве зводять кінці з кінцями, живуть у найманій квартирі, не дозволяючи собі жодних надмірностей…
Відчинивши двері ключем, Аня була готова розплакатися, але взяла себе в руки. Чоловік відпочиває після нічного чергування на «швидкій», де працює лікарем. Він там дуже втомлюється. Хоч удома хай перепочине.
Та Сашко не спав. З кухні долинав дзенькіт посуду, шум води і його голос — він наспівував якусь веселу пісню.
— Аню, ти чого так рано? — зустрів він її, витираючи вологі руки об фартух. — У мене ще борщ не готовий. — І, розгледівши сльози на її очах, які вона намагалася сховати за вимушеною усмішкою, взяв дружину за руку й посадив за кухонний стіл. — Розповідай, не тримай у собі. Давай-давай!
Штрудель, їхній кіт, встав на задні лапки, поклав передні на ноги Ані й теж «приєднався» до розмови. Таке щире співчуття двох «чоловіків» розчулило Аню. Вона й не думала ділитися своїми переживаннями, та сльози знову покотилися щоками…
Сашко почувався винним. Ось як два роки, відколи Аня стала його дружиною, погодилася з’єднати долі й будувати спільне життя. Він намагався зробити це життя щасливим — бодай для неї. І все було добре, навіть чудово, якби не матеріальна сторона.
Додаткові чергування й підробітки проблему не розв’язували. Анні репетиторство теж не давало суттєвого результату. На допомогу батьків вони й не розраховували — у тих були свої турботи й молодші діти. І хоч Сашко знав: Аня завжди буде поруч, не зрадить і без вагань розділить із ним усі труднощі життя, легше від цього не ставало.
— Треба щось вирішувати, Аню, — тихо сказав він, опустивши голову й зціпивши руки. — Тут у нас ані власного житла, ані перспектив немає. І не буде.
Наприкінці літа подружжя переїхало до села, де колись жила бабуся жінки. Саме вона залишила будинок у спадок своїй дочці, матері Анни. Однак у ньому ніхто не жив. Анна в сім’ї була старшою й першою створила сім’ю. Інші діти були значно меншими й мешкали з батьками у місті. У селі була дев’ятирічна школа й невелика амбулаторія.
Будинок зустрів нових господарів розчиненими воротами. Щойно виїхала вантажівка, розвантаживши кілька кубів березових дров. Батьки Анни домовилися. Усередині видно було, що до їхнього приїзду готувалися: замінили рами, підлатали підлогу й стелю. Батько жінки багато вклав сил і грошей, щоб полагодити будинок для дочки.
Обійшовши всі кімнати й оцінивши обставини, Сашко, який колись сам ріс у селі, виніс вердикт: жити можна! І усміхнувся дружині.
— Що ж, у вас тут, виходить, люди зовсім не хворіють? — запитав Сашко в перший робочий день у санітарки Клавдії, жінки під шістдесят років.
— Ніколи хворіти, — з усмішкою відповіла вона. — Осінні клопоти. Ото зберуть урожай, закінчать консервацію — тоді весь стаціонар і займеться.
Проте дехто іноді заглядав в амбулаторію. Хтось з цікавості, подивитися на нового лікаря, хтось по допомогу, а хтось просто поговорити.
Життя, здавалося, налагоджувалося. Потроху розчистили територію, облаштували дім. Батьки з міста привезли побутову техніку, посуд і постіль. Щось у молодят було своє, проте запасне не завадило. Анну взяли на роботу у місцеву школу.
Жінка швидко зрозуміла: у маленькому селі чужих одразу помітно. Спершу люди зустрічали їх не дуже. У магазині, куди вона вперше вийшла купити продукти, жінки говорили тихіше, перемовляючись за її спиною:
— Міські, що вони тут робитимуть? — знизала плечима одна.
— Довго не затримаються, — відказала інша. — Тут роботи багато, не витримають.
Аня удавала, що не чує, хоча всередині все стискалося від образи. Вона знала: довіру треба заслужити. Поступово ситуація почала змінюватися.
Діти в школі тягнулися до нової вчительки. Їй приносили яблука з власного саду, малюнки з кольорових олівців. Одного разу хлопчик, якого вона похвалила за гарний зошит, тихо прошепотів:
— А ви добра. Не така, як казали.
Сашка ж оцінили ще швидше. Він не відмовляв нікому: і літню жінку вночі лікував з високою температурою, і руку сільському підлітку обробляв, і навіть теляті допоміг, коли в одного господаря сталася неприємна ситуація. Селяни дивувалися: лікар міг прийти у будь-який час, не вимагаючи нічого натомість.
Одного вечора, коли вони з Анею поверталися з прогулянки, біля хвіртки стояла сусідка з кошиком.
— Оце вам від нас, — сказала Валентина Матвіївна, простягаючи їм пиріжки й банку малинового варення. — Спершу ми вас, може, й недолюблювали. Думали — ненадовго. А ви, виявляється, справжні. Такі нам тут потрібні.
Аня тоді не стримала сліз — але то були сльози вдячності. Вона вперше відчула: їх прийняли.
— Знаєш, Аню, — якось мовив Сашко, коли вони ввечері сиділи на ґанку, слухаючи цвіркунів, — може, ми не просто так сюди приїхали. Місто відбирало сили, робило нас чужими. А тут… я відчуваю, що ми потрібні. До мене звертаються по допомогу, і ти можеш працювати у школі.
— Так, — підтримала дружина. — Навесні город посадимо, все своє буде, екологічно чисте. Тут і справді легше дихати. Може, й не розкіш, зате є справжнє життя — зі сміхом дітей, сусідською підтримкою й людським теплом.
Одного зимового дня Олександр Степанович, затримавшись на роботі, сидів у кабінеті, занотовуючи призначення в журнал. За вікном, як завжди, було тихо й сніжно: кілька хлопчаків з гучним сміхом каталися з гірки, а люди поважного віку неквапом прямували до магазину.
У двері хтось несміливо постукав.
— Заходьте! — озвався Сашко, відкладаючи ручку.
У кабінет зайшла Аня.
— Аня, ти чого? — здивувався він.
— Та ось, записалася до лікаря, — щасливо всміхнулася вона. — Дома-то тебе й не спіймаєш: усе на роботі. Людей лікуєш, дітей оглядаєш, навіть по господарству допомагаєш — а до мене тільки ввечері приходиш.
— Що вас турбує, громадянко? — з удаваною серйозністю почав він.
— Якось себе не дуже почуваю, лікарю… Особливо зранку, — вона почервоніла. — І ще дещо…
— Аня! — Сашко підскочив, забувши про свою посаду. — Невже?.. — Він обійняв дружину, вдивляючись у її очі, що сяяли.
— Тут без помилки, — засміялася вона, пригортаючись до нього.
— Але ж як ми дитину без бабусь роститимемо? — запитав чоловік.
— Без бабусь? — Аня розсміялася ще дзвінкіше. — Та тут пів села наші бабусі! Без поради й допомоги не залишать. А дитя виросте здоровим і міцним.
Сашко замовк, думаючи вголос:
— А як же місто, Аню? Ми ж колись хотіли повернутися…
— Побачимо, Сашко, — лагідно відповіла вона. — Тільки знаєш… саме тут я вперше відчула себе вдома. По-справжньому вдома, бо ми тут потрібні.
Він пригорнув дружину ще міцніше, і в ту мить їм обом стало ясно: їхнє життя тепер належало цьому селу, де серед простих людей вони знайшли щастя й сенс.
