Настя сиділа у своїй кімнаті, дивлячись у вікно на засніжений двір. Було 7 січня, Різдво за православним календарем, і вся сім’я зібралася в їхньому затишному будинку на околиці Києва.
Повітря пахло свіжоспеченою кутею, смаженою рибою та мандаринами. Мама метушилася на кухні, готуючи святвечірній стіл з дванадцяти страв, а молодший брат, десятирічний Максим, бігав навколо ялинки, перевіряючи, чи не з’явилися нові подарунки під нею.
Настя була вже не дитиною — їй виповнилося шістнадцять восени. Вона вчилася в ліцеї з поглибленим вивченням англійської, мріяла про подорожі, малювала в цифровому форматі на своєму старенькому планшеті.
З батьком у них були особливі стосунки: він, Сергій Петрович, інженер на заводі, завжди намагався бути “сучасним татом”, але часто не встигав за трендами.
Він любив розповідати історії з свого дитинства, як у 90-х вони з друзями колядували і збирали цукерки, як Різдво було справжнім дивом у часи дефіциту.
— Настю, ходи сюди! — гукнула мама з вітальні. — Тато каже, що має для тебе сюрприз!
Настя посміхнулася. Вона знала, що батько завжди намагається зробити щось особливе. Минулого року він подарував їй навушники — не найновіші, але якісні.
Цього разу вона натякала на новий чохол для телефону або на квитки на концерт, якщо якийсь гурт приїде до Києва. Або, може, на той стильний рюкзак, який вона показувала в соцмережі.
Вона спустилася вниз. Під ялинкою лежала велика коробка, загорнута в блискучий папір з сніжинками. Батько стояв поруч, усміхнений, з блиском в очах, як у дитини.
— Це тобі, доню, — сказав він гордо. — Від мене спеціально. Я довго думав, що б таке подарувати, щоб було корисно і… ну, доросле.
Настя розгорнула папір. У коробці лежав… набір для прибирання. Великий, яскравий: швабра з віджимом, відро на колесах, набір ганчірок з мікрофібри, пляшки з миючими засобами, навіть пилосос-робот маленького розміру — не найновішої моделі, але функціональний.
І зверху — записка: “Для моєї дорослої доньки, щоб ти вміла вести господарство. З любов’ю, тато.”
Спочатку Настя подумала, що це жарт. Вона подивилася на батька, чекаючи, що він скаже “Це не все!” або витягне справжній подарунок. Але ні. Він стояв, задоволений собою.
— Бачиш, Настю, ти вже велика, — почав він пояснювати. — Скоро закінчиш школу, може, поїдеш вчитися до іншого міста.
Треба вміти дбати про себе, про дім. Мама каже, що ти іноді не прибираєш у кімнаті, а це ж важливо! Я спеціально обрав хороший набір, не дешевий. Пилосос той сам заряджається, сучасний!
Мама, яка стояла поруч, зніяковіло посміхнулася і відвела погляд. Максим хихикнув, але швидко втік на кухню.
Настя відчула, як щоки горять. Образa? Так, це було не просто не те, що вона чекала — це було приниження.
Ніби батько сказав: “Ти вже не дитина, яку можна балувати іграшками чи гаджетами. Ти — майбутня господиня, якій потрібні швабри.”
— Тату… — прошепотіла вона, намагаючись стримати сльози. — Ти серйозно? Це… це мій різдвяний подарунок?
— А що не так? — здивувався Сергій Петрович. — Я ж з душею обирав! У магазині консультантка сказала, що такі набори зараз популярні, для молодих сімей. Ти ж моя сім’я!
— Я не сім’я! Я твоя донька! Мені шістнадцять, а не тридцять! Я мріяла про щось… нормальне! Про косметику, про одяг, про щось красиве! А ти мені… швабру?
Голос Насті тремтів. Вона відштовхнула коробку і побігла до своєї кімнати, зачинивши двері. Сльози котилися по щоках. Як він міг не зрозуміти?
Вона ж розповідала йому про свої мрії, показувала фото в телефоні. Чи він просто не слухав?
Внизу почалася метушня.
— Сергію, ну що ти наробив? — почула Настя голос мами. — Вона ж підліток! Їй потрібні емоції, краса, а не господарство!
— Але ж я хотів корисно! — захищався батько. — У наш час дівчата мають бути самостійними! Я ж не пилосос для прибирання вулиць купив, а нормальний, домашній!
— Ти не розумієш, — зітхнула мама. — Для неї це як сказати: “Ти вже не принцеса, а прибиральниця.”
Настя лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Вона уявляла, як розповідатиме подругам: “Мій тато подарував мені на Різдво набір для прибирання. Клас, правда?” Вони б сміялися, або жаліли. А вона відчувала себе… непотрібною. Ніби батько бачить у ній не доньку з мріями, а майбутню дружину, яка має мити підлоги.
Через годину постукали в двері.
— Настю, можна? — це був батько.
Вона не відповіла, але він увійшов. Сів на край ліжка, тримаючи в руках тарілку з кутею.
— Доню, прости мене, — сказав він тихо. — Я справді думав, що це корисно. Коли я був у твоєму віці, ми мріяли про будь-яку річ, якої не було. А зараз… я бачу, як ти в телефоні цілодобово, малюєш свої картинки, слухаєш ту музику корейську. І подумав: треба її до реальності повернути. Щоб знала, як дім вести.
— Тату, реальність — це не тільки прибирання, — відповіла Настя, не дивлячись на нього. — Реальність — це мої мрії. Я хочу бути дизайнером, малювати, подорожувати. А не мити підлоги з твоїм подарунком.
— Я знаю, — зітхнув він. — Мама мені вже все пояснила. Я… я просто боюся. Боюся, що ти виростеш і поїдеш, а я не встигну тебе нічому навчити. Ти моя єдина донька, Настю. Я хочу, щоб ти була щасливою, але й сильною.
Настя повернулася до нього. Батько виглядав таким безпорадним — великий, сильний чоловік, який міг полагодити будь-яку техніку, але не розумів підліткових емоцій.
— Тату, я люблю тебе, — сказала вона. — Але подарунки — це не про “корисно”. Це про те, що ти мене бачиш. Розумієш, що я люблю.
Він кивнув.
— Добре. Завтра поїдемо в магазин. Обміняємо цей… набір на щось, що ти вибереш. Хоч на той рюкзак з котиками, хоч на квитки кудись.
— Серйозно? — Настя сіла.
— Серйозно. І ще… я подивився твої малюнки в телефоні. Ти талановита, доню. Може, подаруємо тобі новий планшет для малювання? Той графічний, про який ти розповідала.
Настя обняла його. Сльози знову потекли, але вже від радості.
— Дякую, тату. Це буде найкраще Різдво.
Наступного дня вони поїхали до великого ТРЦ. Батько сором’язливо стояв поруч, поки Настя вибирала: новий стилус для малювання, набір косметики від улюбленого бренду, і ще LED-стрічку для кімнати — щоб світитися різними кольорами під музику.
— Бачиш, тату, це теж “корисно”, — сміялася вона. — Для настрою!
— Для настрою — найкорисніше, — погодився він.
Вдома, під час вечері, мама підморгнула:
— Ну що, Сергію, урок засвоїв?
— Засвоїв, — усміхнувся батько. — Наступного разу спитаю в Насті напряму. Або в тебе.
Максим, жуючи вареники, додав:
— А мені можна пилосос? Він круто їздить!
Усі засміялися. Різдво, попри несподіванку, стало теплим і щасливим. Настя зрозуміла, що батько любить її по-своєму, а він — що любов треба показувати не швабрами, а увагою до мрій.
З того часу батько почав частіше питати: “Що зараз в тренді у вас, молодих?” І про цифрове мистецтво, про мрії. А набір для прибирання стояв у коморі — як нагадування про те, що найкращі подарунки — ті, що від серця, а не від “корисності”.
Віра Лісова
