Валентина Миколаївна жила разом із сином Антоном. Після того як батька не стало, син сказав:
— Мамо, навіщо тобі самій жити? Давай ми переїдемо до тебе, адже винаймати крватиру дорого.
І зажили однією родиною. Валентина стала нянькою, кухаркою, прибиральницею і ще й головною порадницею з усіх питань. Спочатку невістка Дарина була щиро вдячна:
— Мамо Валю, ви нам так допомагаєте! Не уявляю, як би ми без вас.
Так минуло три роки — ніби все добре. Онуки Маша й Денис обожнювали бабусю, тяглися до неї, а Валентина Миколаївна, обіймаючи їх, думала:
«Ось воно, справжнє щастя. Ось для чого живу». А потім усе почало змінюватися.
Одного вечора Антон сів поруч з матір’ю на кухні, серйозний, як нотаріус:
— Мамо, перепишімо квартиру на мене.
— А навіщо? — здивувалася Валентина. — Вона ж і так твоя буде.
— Розумієш, по податках так вигідніше. Якщо зробити дарчу, зовсім інша історія. Велика економія.
Він довго говорив — із цифрами, прикладами, законами. Валентина слухала, мало що розуміла, але вирішила: син просто дбає про майбутнє.
— Це ж усе одно в родині залишиться, — переконував Антон.
Через тиждень вони пішли до нотаріуса. Дарина теж прийшла «підтримати». Валентина підписала документи, навіть не читаючи — навіщо, адже син же не обдурить? Нотаріус щось бурмотів про права власності, але вона не слухала — думала про пиріг, що чекав на столі.
— Все, мамо, — сказав Антон, ховаючи папери. — Тепер податки платити не доведеться.
Валентина усміхнулася: «Який турботливий син у мене, дбає про гроші». Вона ще не знала, що чекає її попереду.
Перші місяці нічого не змінилося. Валентина, як завжди, вставала о шостій ранку, готувала сніданок, збирала онуків до школи. Дарина йшла на роботу спокійна — вдома все під контролем. Тільки повітря в домі змінилося. Спочатку непомітно. Невістка рідше дякувала, Антон частіше затримувався.
І почалися дрібниці.
— Мамо, — якось сказала Дарина, витираючи пальцем підвіконня, — ви сьогодні пил витирали?
— Звісно, доню, ще зранку!
— Дивно, — показала вона палець, — а ось тут пил є.
Раніше її все влаштовувало. А тепер — раптом перестало. Невістка ніби прозріла: квартира тепер офіційно їхня, можна і вимагати.
— Дітям ніде гратися, — скаржилася вона Антонові. — Бабуся постійно заважає, Маша друзів не може запросити, бо «порядки» у неї свої.
Антон кивав — що він міг сказати? Дружина мала рацію, квартира ж тепер записана на нього.
Одного ранку син підійшов до матері, винувато, але твердо:
— Мамо, нам потрібно поговорити.
— Звичайно, сину. Чаю хочеш?
— Ні. Просто… може, ти б трохи пожила окремо? Тимчасово.
У Валентини з рук випала ложка.
— Як це — окремо?
— Ну… у Зінаїди Петрівни ж кімната вільна. Або у тітки Ліди можна. Пам’ятаєш, вони пропонували.
Вона мовчала. У голові не вкладалося: «Це що, серйозно?»
— Розумієш, — продовжив син, відводячи очі, — у нас зараз непростий період, Дарині потрібен спокій, а вдома постійно хтось… ну, ти ж розумієш.
Хтось — це вона, рідна мати, яка три роки жила для них.
— Це ненадовго, — додав Антон. — Місяць-два, і все владнається.
Але місяць-два перетворилися на пів року.
Валентина кочувала від подруги до подруги, наче циганський табір: тиждень у Зіни, два у Ліди, потім знову до Зіни. Син дзвонив рідко, формально:
— Як справи, мамо?
— Все добре, Антону. Може, вже час повернутися?
— Ні, рано ще, мам. Дарина не відійшла. Потерпи.
Подруги приймали, як могли, але у кожної — своя сім’я, свої проблеми.
Першою здалася Зінаїда:
— Валю, вибач, але донька з онуком приїхали, місця не вистачає.
Ліда протрималася довше, але теж сказала:
— Валю, рідна, мій чоловік обурюється — каже, це не готель.
Валентина винайняла невеличкий куток у чужих людей. Кімнатка ледве вміщала ліжко, стілець і тумбочку. Вікно виходило у двір, де виднівся колодязь. Плата за житло з’їдала більшу частину її пенсії, а ще ж треба було на проїзд і ліки. Простий підрахунок — грошей не вистачало.
Антон допомогти не міг: у нього, мовляв, свої витрати. А Дарина відмахнулася:
— Вона доросла людина, нехай сама розв’язує свої проблеми.
Минуло кілька місяців — і гроші закінчилися. Валентина сиділа на вокзальній лавці з картатою сумкою й термосом. У сумці — речі, документи, фотографії онуків. У термосі — рештки чаю, який вона заварила ще вранці. Господиня квартири попросила її з’їхати
— Платіть або звільняйте місце. У мене не притулок.
Валентина не стала просити. Зібрала речі й пішла. Куди — сама не знала. Вокзал здався логічним: там тепло, людно, ніхто не звертає уваги на самотню літню жінку з сумкою.
Першу ніч вона не спала, просто дивилася на табло з поїздами й слухала оголошення. Думала: ось би сісти в якийсь потяг і поїхати світ за очі. Наступної ночі задрімала, але її розбудив охоронець:
— Бабусю, тут спати не можна. Ідіть додому.
Додому… Яка іронія.
На третій день Валентина подзвонила синові. Востаннє.
— Антоне, я тепер живу на вокзалі, — сказала вона.
У трубці було чути телевізор і дитячий сміх.
— Мамо, не перебільшуй. Знайди собі нормальне житло.
— На що? У мене ж немає грошей.
— Мамо, я зараз не можу говорити. Дарина вечерю готує, діти роблять уроки. Потім передзвоню.
Він не передзвонив.
Валентина вимкнула телефон і поклала його в сумку — поруч із фотографіями онуків, які, мабуть, уже забули, як пахнуть бабусині пироги.
На четверту ніч до неї підійшло подружжя — чоловік і жінка літнього віку. Вона — у хустці, він — у старому, але чистому пальті.
— Валентино Миколаївно, що Ви тут робите? — запитала жінка, сідаючи поруч. — Ми вас уже кілька днів бачимо. Що трапилося?
Це була колишня сусідка. Ольга ще років п’ять тому змінила місце проживання, проте завжди згадувала Валентину Миколаївну, як добру та відповідальну жінку. Пам’ятала, як просила її поливати вазони, коли їхала до дітей у гості. Як просила годувати кота, коли лежала у лікарні. Як позичала хліб, коли зненацька син приїхав, коли посварився з невісткою. Тільки тепер ця жінка кілька днів сиділа на вокзалі з речами й нікуди не поспішала.
Валентина здригнулася — відвикла від людського співчуття.
— Та так…
— А Антон? — здивувався чоловік.
І тоді вона розповіла все — про сина, про квартиру, про довірливість, що обернулася зрадою. Слова лилися самі, бо вперше за довгий час хтось її слухав.
— Анатолію, — прошепотіла жінка. — Ти чуєш?
— Чую, — тихо відповів чоловік, і в його очах з’явилися сльози.
— Ми з села, приїхали до лікаря, завтра повертаємось додому. У нас є будинок — великий, просторий, але взимку ми там не живемо. Хочете з нами? Тимчасово, звісно.
Валентина замотала головою:
— Що ви, я не можу турбувати вас.
— А спати на вокзалі — це не турбувати себе? — м’яко запитала Ольга.
— Це інше…
— Що інше? — долучився Анатолій. — Ми теж у віці, розуміємо. У нас свої діти, ми знаємо, як воно буває.
Валентина мовчала. Її змалечку вчили — не будь тягарем, не проси допомоги, справляйся сама.
— Ми не хочемо, щоб дім стояв порожній. А вам буде тепло і спокійно. Подумайте до ранку. Ми в готелі поруч. Якщо надумаєте — приходьте о сьомій. Автобус рушає о восьмій ранку.
І пішли вони пішли.
Тієї ночі сталося те, що остаточно вирішило долю Валентини. Вона задрімала, пригорнувши сумку до себе, і прокинулася від того, що хтось тягне її з рук.
— Відпусти, бабусю! — прошипів якийсь хлопець у капюшоні.
Вона міцніше стисла сумку — там були документи, останні гроші, фотографії. Парубок шарпонув ще раз — сумка розірвалася, речі розлетілися по підлозі. Він вихопив гаманець і втік.
— Хлопця ловіть! — закричала Валентина, але ніхто навіть не повернувся. Люди відверталися, не бажаючи проблем.
Вона поспіхом збирала свої речі: документи, зім’яті фотографії. Сиділа потім, плакала — не через гроші, а від безнадії, що накрила з головою.
Вранці Валентина стояла біля готелю з пакетом у руках — рештками своїх речей. Сумка зовсім розлізлася. Ольга, побачивши її у вікно, вибігла надвір.
— Що з вами сталося?
— Останнє забрали, — тихо відповіла Валентина.
Анатолій ледь стримався. Ольга поклала Валентині руку на плече:
— Все вирішено. Їдете з нами. І жодних заперечень.
Дорозі жінка мовчала, дивилася у вікно. За склом пропливали поля, дерева, маленькі села. З кожним кілометром дихалося легше.
Село зустріло тишею й запахом осіннього листя. Будинок Анатолія й Ольги виявився справжнім — дерев’яним, із різьбленими віконницями, піччю й городом.
— Ось ваша кімната, — показала жінка.
Невелика, але затишна. Ліжко з ковдрою, комод, дзеркало в різьбленій рамі. І найголовніше — тиша. Жодних поїздів, оголошень і байдужих голосів.
— Ми завтра поїдемо в місто, — сказав Анатолій. — А ви лишайтеся. Влаштовуйтеся, як удома.
— Дрова заготовлені, у погребі картопля, консервація. Зима буде тепла, — усміхнувся Анатолій.
— Як же я вам віддячу? — розгубилася Валентина.
— Живіть, — просто відповіла Ольга. — Це й буде плата. Бо дім без господаря — не дім.
Увечері вони сиділи біля грубки, пили чай із варенням. Анатолій розповідав про село, про сусідів, а Ольга показувала фотографії дітей і онуків.
— Наш син, — казала вона. — Живе в Німеччині. Телефонує раз на рік — на Новий рік.
— А донька у Львові, теж постійно зайнята, — додав Анатолій. — Немає часу батьками цікавитися.
Валентина слухала і розуміла — вона не одна така. І ці добрі люди також знають, що таке дитяча байдужість.
— Ми не ображаємося, — з усмішкою мовила Ольга. — У кожного своє життя. Та й ми самі не пропадемо.
Тієї ночі Валентина спала вперше за багато місяців міцно, спокійно, під теплими ковдрами. А вранці прокинулася з чіткою думкою: «Ось воно, моє місце. Нарешті вдома».
Зима стала не випробуванням, а подарунком. Валентина ніби прокинулася після довгого сну. Уперше за роки ніхто не вимагав від неї сніданку на світанку, випрасуваних сорочок і бездоганного порядку.
Дні текли спокійно. Вранці — розтопити піч, заварити чай. Удень — прогулянка селом, розмови з сусідками. Увечері — книжка.
Тітка Галина з сусіднього двору навчила Валентину в’язати модні шарфи.
— Валю, у тебе ж золоті руки! Такі візерунки виходять — око не відвести, — хвалила вона.
Валентина навіть дістала зі старої шафи швейну машинку — почала шити для себе, для душі. Скільки ж років вона не робила нічого просто так, без мети, без поспіху!
До весни Валентина почувалася справжньою господинею. Анатолій і Ольга приїжджали на вихідні, раділи змінам.
— Валечко, дім ожив! — захоплювалася жінка. — Навіть повітря інше стало.
У травні Валентина наважилася на головне — розбила квітник біля ґанку. Купила насіння айстр, чорнобривців, петуній. Щоранку поливала, розпушувала землю, розмовляла з паростками:
— Ростіть, мої красунчики. Будемо разом радіти сонечку.
Сусідки заходили подивитись, радили, ділилися розсадою. І Валентина зрозуміла — ось воно, справжнє людське тепло.
Вечорами, сидячи на лавці біля дому, вона думала про прожитий рік. Як дивно все склалося: втративши квартиру, вона знайшла дім. Втративши сина — здобула спокій.
Анатолій з Ольгою стали ближчими за рідних дітей, хоча знала вона їх давно.
Телефон мовчав. Антон так і не подзвонив. Дарина, мабуть, насолоджувалася життям без «зайвої» людини. А життя без них, як виявилося, було зовсім непоганим.
