Євген стояв у вітальні їхнього затишного будинку на околиці Києва, тримаючи в руках маленьку оксамитову коробочку.
Сьогодні був день народження його дружини, Олени, і він старанно готувався до цього моменту. Олена, з її каштановим волоссям, що каскадом спадало на плечі, і теплими карими очима, завжди була для нього втіленням стабільності.
Вони були одружені вже десять років, мали двоє дітей – сина Артема, якому виповнилося вісім, і доньку Софію, п’ятирічну пустунку.
Життя йшло своїм плином: робота в IT-компанії, сімейні вечері, вихідні в парку. Але останнім часом Євген відчував порожнечу, яку намагався заповнити чимось новим.
“Кохана, з днем народження!” – вигукнув він, простягаючи коробочку. Олена повернулася від дзеркала, де поправляла зачіску, і посміхнулася. Вона була в елегантній сукні, яка підкреслювала її струнку фігуру.
“Дякую, любий! Ти завжди знаєш, як мене здивувати,” – відповіла вона, беручи подарунок. Відкривши коробочку, Олена ахнула. “Сережки! Вони чудові! Золоті з діамантами? Євгене, це ж так дорого!”
“Для тебе нічого не шкода,” – сказав він, обіймаючи її. Але коли Олена нахилилася, щоб поцілувати його, Євген помітив щось на її шиї. Ланцюжок з кулоном – тонкий золотий ланцюжок з кулоном у формі серця, інкрустованим маленькими рубінами. Його серце завмерло.
Це був точно такий самий кулон, який він подарував своїй новій “музі” – Ірині, молодій художниці, з якою він зустрічався вже три місяці.
Євген зблід і він відчув, як кімната закрутилася. “Олено… де ти взяла цей кулон?” – запитав він хрипким голосом, намагаючись тримати себе в руках.
Олена здивовано підняла брови. “Який кулон? А, цей? Це подарунок від подруги. Чому ти питаєш? Ти виглядаєш так, ніби привид побачив.”
“Подарунок від подруги? Якої подруги?” – Євген не міг повірити.
Він купив цей кулон у ювелірному магазині в центрі міста, спеціально для Ірини. То був унікальний дизайн, не масовий товар. Як він міг опинитися на шиї Олени?
“Від Марини, моєї подруги з роботи. Вона сказала, що купила його в подорожі до Львова. Чому ти так реагуєш? Євгене, ти мене лякаєш,” – Олена підійшла ближче, торкаючись його руки.
Євген відсахнувся. Його думки вирували. Невже Ірина продала кулон? Чи, може, це збіг? Але ні, кулон був ідентичний – навіть маленька подряпина на звороті, яку він помітив при покупці.
“Я… мені потрібно вийти на повітря,” – пробурмотів він і вибіг на балкон.
Там, дивлячись на вечірнє місто, Євген згадував, як усе почалося. Три місяці тому на корпоративі він познайомився з Іриною.
Вона була яскравою, вільною, з фіолетовим волоссям. “Ти виглядаєш нудьгуючим у цьому світі костюмів,” – сказала вона йому тоді, посміхаючись. “Хочеш побачити справжнє мистецтво?”
Вони почали зустрічатися потайки. Євген казав Олені, що затримується на роботі, а сам їздив до Ірининої студії в Подолі. Там, серед полотен і фарб, вони проводили години, розмовляючи про життя, мрії.
“Ти мій натхненник,” – шепотіла Ірина. “З тобою я відчуваю себе живою.”
Два тижні тому він подарував їй той кулон. “Це символ мого серця, яке тепер належить тобі,” – сказав він романтично. Ірина зраділа: “Вау, Євгене! Це найкращий подарунок! Я ніколи його не зніму.”
А тепер цей кулон на Олені. Євген дістав телефон і набрав Ірину. “Привіт, муза моя. Як справи?” – запитав він, намагаючись звучати спокійно.
“Євгенчику! Я сумувала. Коли ми побачимося?” – її голос був грайливим.
“Скоро. Слухай, а де твій кулон? Ти його носиш?” – запитав він напряму.
“Кулон? А, той з серцем? Я… е-е, загубила його. Вибач, любий. Але я куплю новий!” – відповіла Ірина, і в її голосі Євген почув фальш.
“Загубила? Де?” – наполягав він.
“На вулиці, мабуть. Не переживай, це ж просто річ,” – сказала вона легковажно.
Євген відключився, серце калатало. Це не збіг. Треба з’ясувати правду. Він повернувся до вітальні, де Олена вже наділа сережки і милувалася собою в дзеркалі.
“Олено, нам треба поговорити,” – сказав він серйозно.
“Що трапилося? Ти мене лякаєш. Діти вже лягають спати, давай не зараз,” – відповіла вона.
“Ні, зараз. Цей кулон… я знаю, звідки він. Я купив такий самий для… для іншої жінки,” – випалив Євген, не в змозі більше тримати в собі.
Олена завмерла. Її обличчя сполотніло. “Що? Для іншої жінки? Євгене, ти жартуєш? Це якийсь розіграш на день народження?”
“Ні, це правда. Я маю іншу. Її звуть Ірина. Я подарував їй цей кулон два тижні тому. Як він опинився в тебе?” – Євген говорив швидко, слова виривалися самі.
Олена сіла на диван, тримаючись за голову. “Боже… ти зраджуєш мені? Після десяти років? З дітьми? І хто така ця Ірина?”
“Вона художниця. Ми познайомилися на корпоративі. Але це не важливо. Важливо, чому кулон у тебе!” – крикнув він.
“Марина дала його мені! Сказала, що знайшла в комісійному магазині. Вона знала, що я люблю такі прикраси,” – Олена заплакала. “Але тепер… ти мене зрадив. Як ти міг?”
Євген сів поруч, але вона відсунулася. “Я не знаю, як це сталося. Може, Ірина продала його. Я подзвонив їй – вона сказала, що загубила.”
“Ти їй дзвонив? При мені? ” – Олена встала, витираючи сльози. “Я хочу знати все. Розкажи мені про неї.”
Євген зітхнув. “Добре. Усе почалося три місяці тому. Я відчував, що наше життя стало рутиною. Робота, діти, рахунки. А Ірина… вона як свіжий вітер. Ми зустрічаємося в її студії. Вона малює, розмовляє про філософію, про свободу.”
“Свободу? А я хто для тебе?” – Олена голосно заплакала. “Я народила тобі дітей, підтримувала, коли ти змінював роботу. А ти… зраджуєш з якоюсь художницею?”
“Я не планував. Це сталося. Але тепер цей кулон… це підозріло. Може, Марина в цьому замішана?” – Євген намагався перевести стрілки.
“Марина? Моя найкраща подруга? Вона б не зробила такого. Вона знає про наші проблеми, але…” – Олена замовкла.
“Проблеми? Які проблеми? Ти ніколи не казав!”
“Я намагався. Але ти завжди зайнята дітьми, роботою. Ми не розмовляємо по-справжньому,” – відповів Євген.
“Це виправдання! Ти міг сказати. А не бігти до іншої,” – Олена схопила телефон. “Я подзвоню Марині. Запитаю про кулон.”
Вона набрала номер. “Марино, привіт. Слухай, той кулон, що ти мені подарувала… де ти його взяла?”
З трубки долинув голос: “Олено, привіт! Кулон? Я купила його в ювелірному на Хрещатику. Чому питаєш?”
“На Хрещатику? Але ти казала, з Львова,” – Олена здивувалася.
“Е-е, ні, з Хрещатика. Може, я помилилася. Він був на знижці,” – Марина звучала нервово.
Олена відключилася. “Вона бреше. Спочатку Львів, тепер Хрещатик. Щось не так.”
Євген встав. “Давай поїдемо до неї. Зараз.”
“Зараз? О дев’ятій вечора? Діти сплять,” – заперечила Олена.
“Залишимо з нянею. Це важливо,” – наполягав він.
Олена кивнула. “Добре. Але якщо це твоя вина, я подам на розлучення.”
Вони швидко знайшли няню – сусідку, і поїхали до Марини, яка жила в центрі. По дорозі мовчали. Євген думав про Ірину, Олена – про зраду.
Марина відкрила двері в халаті. “Олено? Євгене? Що сталося?”
“Ми про кулон. Де ти його взяла насправді?” – запитала Олена прямо.
Марина зніяковіла. “Я… знайшла його. В парку. Подумала, гарний, подарую тобі.”
“Брешеш! Спочатку Львів, потім Хрещатик, тепер парк?” – крикнула Олена.
Марина заплакала. “Добре, правда.Слухайте.”
Вона сіла. “Я знаю про твою зраду, Євгене. Олена мені розповідала про свої підозри. Я вирішила перевірити. Знайшла Ірину в соцмережах, написала їй від імені подруги. Вона продала мені кулон за 500 гривень. Сказала, що їй не потрібен, бо ти, Євгене, обіцяв більше.”
Євген завмер. “Ірина продала кулон? За 500 гривень?”
“Так. Я хотіла, щоб Олена побачила, який ти,” – Марина сказала.
Олена повернулася до Євгена. “Ти бачиш? Твоя ‘муза’ продала твій подарунок! Вона тебе використовує!”
“Це не правда. Вона не така,” – заперечив Євген, але сумніви закралися.
“Давай поїдемо до неї. Зараз,” – запропонувала Олена.
“До Ірини? Ні!” – вигукнув він.
“Так! Я хочу побачити її в очі,” – наполягала Олена.
Марина дала адресу студії. Вони поїхали. Євген відчував, як усе руйнується.
Ірина відкрила двері в фарбованій футболці. “Євгене? І хто це з тобою?”
“Це моя дружина, Олена,” – сказав він.
Ірина засміялася. “О, драма! Заходьте.”
В студії пахло фарбою. На стінах – абстрактні картини.
“Ірино, чому ти продала кулон?” – запитав Євген.
Вона знизала плечима. “Бо мені потрібні були гроші на фарби. Це ж просто біжутерія. Ти обіцяв допомогти з виставкою, але нічого не зробив.”
“Я намагався! Але в мене сім’я,” – виправдовувався він.
Олена втрутилася. “Ти знала, що він одружений?”
“Знала. Але він казав, що нещасний. ‘Моя дружина не розуміє мене,’ – типова пісня,” – Ірина посміхнулася.
“Ти брехав мені!” – крикнула Олена на Євгена.
“Я не брехав. Я дійсно нещасний,” – відповів він.
Ірина підійшла ближче. “Слухай, Олено, він не вартий тебе. Він приходив сюди за адреналіном, а вдома – стабільність. Класика.”
“А ти? Ти використовувала його за гроші?” – запитала Олена.
“Може, трохи. Але він сам пропонував подарунки,” – визнала Ірина.
Євген сів на підлогу. “Все скінчено. Я втратив усе.”
Але історія тільки починалася. Олена, дивлячись на Ірину, раптом сказала: “Знаєш, ти права. Він не вартий. Але давай поговоримо. Може, ти не така погана.”
Ірина здивувалася. “Поговоримо? Про що?”
“Про нього. Про чоловіків взагалі. Може, ми знайдемо спільну мову,” – Олена посміхнулася крізь сльози.
Так почалася дивна ніч розмов. Вони сіли за стіл, Ірина дістала вино. Євген сидів осторонь, слухаючи.
“Він завжди був романтиком, але ледачим,” – розповідала Олена. “Обіцяє гори, а робить пагорби.”
“Та ж сама пісня. ‘Я залишу дружину,’ – але нікуди не йде,” – додала Ірина.
“Я тут сиджу!” – обурився Євген.
“Мовчи. Це наша розмова,” – сказали вони хором.
Вони говорили про дитинство. Олена – з маленького містечка, мріяла про сім’ю. Ірина – з Києва, завжди хотіла свободи.
“Я малюю, бо не можу інакше,” – казала Ірина. “А він приходив, дивився, але не розумів.”
“Він і мене не розуміє. Я працюю в маркетингу, але мрію про власний бізнес,” – зізналася Олена.
До ранку вони стали подругами. Євген спав на дивані.
Наступного дня Олена сказала: “Я подаю на розлучення. Але дякую за правду.”
Євген благав: “Не йди! Я змінюся.”
Але вона пішла. З Мариною та Іриною вони відкрили галерею. Євген залишився з дітьми, шкодуючи.
Олеся Срібна
