Подружжя мріяло про приватний будинок, дивилися землю, зважували варіанти. Артем і Юля хотіли будуватися, проте грошей не вистачало. Свекруха запропонувала цікавий варіант: будуватися на її дачі. Старий будинок знести, а новий звести. Ідея виявилася заманливою, але з підвохом.

Подружжя мріяло про приватний будинок, дивилися землю, зважували варіанти. Артем і Юля хотіли будуватися, проте грошей не вистачало. Свекруха запропонувала цікавий варіант: будуватися на її дачі. Старий будинок знести, а новий звести. Ідея виявилася заманливою, але з підвохом.

— Дивись, ось цей ніби непоганий. Дванадцять соток, сорок хвилин від міста.

Юля присунула ноутбук ближче до чоловіка. Артем прищурився на екран, прогортав фотографії.

— За такі великі гроші? Там же гола земля. Ні світла, ні газу, ні дороги нормальної.

— А цей?

— Ще дорожче. І подивись на під’їзд — навесні там трактор потрібен, не машина.

Юля зітхнула й відкинулася на спинку стільця. Кожної суботи одне й те саме: вони сідали за ноутбук з надією, а закінчували з відчуттям, що їхня мрія про власний будинок віддаляється все далі. Ціни росли швидше, ніж вони встигали відкладати гроші.

— Може, почекаємо ще рік? — сказала вона. — Підкопимо.

— Через рік ці ж ділянки ще подорожчають. Ми так вічно будемо наздоганяти.

Артем потер перенісся. Юля знала цей жест — чоловік сердився, але не на неї, на обставини. Вона поклала долоню йому на плече, і він накрив її руку своєю. Дзвінок у двері розрізав тишу.

— Кого ще принесло? — Артем підвівся й пішов у передпокій.

Юля почула знайомий голос свекрухи, шарудіння пакета, чмокання в щоку. Через хвилину на кухні з’явилася Людмила Петрівна в бежевому плащі, з пакетом у руках.

— Здрастуй, Юлечко, — свекруха пригорнула її й чмокнула в щоку.

— Здрастуйте, Людмило Петрівно. Заходьте.

— Повз проходила, дай, думаю, загляну. Булочки свіжі взяла в тій пекарні на розі, яку Артем любить.

— Дякую, мам, — Артем узяв пакет і заглянув всередину. — Чай будеш?

— Не відмовлюсь.

Юля встала, ввімкнула чайник. Свекруха влаштувалася за столом, поправила зачіску й ковзнула поглядом по екрану ноутбука.

— О, а ви чого це? Ділянки дивитеся? Для себе, напевно?

— Та он, придивляємося, — Артем дістав чашки з шафи. — Хочемо будинок збудувати, а ціни кусаються.

Людмила Петрівна нахилилася до екрану, прищурилася.

— Дійсно, за дванадцять соток це великі гроші? А комунікації?

— У тому й річ, мамо. Усюди або дорого, або без зручностей, або в такій глушині, що до роботи три години добиратися.

Свекруха відкинулася на спинку стільця й похитала головою.

— І навіщо вам ці муки? Чужим людям гроші віддавати?

Юля поставила перед нею чашку, присунула цукерницю.

— А що робити? Інших варіантів немає.

— Як це немає? — Людмила Петрівна підняла брови. — А моя дача? Стоїть пуста, заростає. Будуйтеся там, і ніяких грошей чужим людям платити не треба.

Артем завмер із чайником у руці.

— Мам, ти серйозно?

— Абсолютно. Вісім соток, місце хороше. Я туди вже два роки не їжджу — сил немає возитися. А для вас якраз буде.

Юля переглянулася з чоловіком. У серці заворушилося щось тепле — невже ось так просто вирішується їхня проблема?

— А вам не шкода? — обережно запитала вона.

— Шкода? — свекруха махнула рукою. — Для дітей нічого не шкода. Що їй пустувати? Будуйтеся, живіть. Давайте в наступні вихідні заїдемо, подивитеся.

Артем подивився на Юлю, та кивнула.

— Ну а чого, давайте заїдемо, подивимося, — він усміхнувся. — Мам, це було б взагалі порятунком.

— Ось і домовилися, — Людмила Петрівна із задоволенням відхлипнула чай.

Через тиждень вони тряслися по дорозі в бік Рівного. Людмила Петрівна сиділа на передньому сидінні, показувала повороти. Вересневе сонце пробивалося крізь жовтіючі крони, і все навкруги здавалося Юлі добрим знаком.

Ділянка відкрилася за перекривленим парканом. Трава по пояс, старий дерев’яний будиночок із провислим дахом, зарослі грядки. Але місце й справді було хорошим — невеликий укіс, сосни вздовж задньої межі, тихо.

— Ось, — Людмила Петрівна розвела руками. — Запустила я її, звичайно. Руки не доходять, а земля догляд любить.

Вони пройшли по ділянці. Свекруха показувала: тут був город, тут малина росла, а он та яблуня — батько ще саджав, царство йому небесне.

— Сину, — зупинилася вона посеред ділянки й подивилася на Артема, — можете тут побудувати. Будиночок цей можете знести, він своє відслужив. Діточок роститимете. Я вже на онуків подивлюся.

Артем обійняв матір. Юля відвернулася до сосон, відчуваючи, як защепило в очах. Усе складалося занадто добре. Ввечері Юля подзвонила сестрі.

— Дашко, ти не повіриш. Свекруха ділянку віддає під забудову. Вісім соток, майже безкоштовно.

— Серйозно? — голос Даші звучав здивовано. — Це ж круто! Ви раді, мабуть?

— Не те слово. Артем уже проєкти будинків дивиться.

— Слухай, а переоформлюватимете?

Юля нахмурилася.

— У якому сенсі?

— Ну, землю. На вас перепишете. Щоб по документах ваша була.

— Не знаю… Ми якось не обговорювали ще.

— Просто ми коли будувалися, юрист сказав — якщо земля не твоя, будинок теж не твій. Так по закону.

— Та годі, це ж свекруха. Не чужа людина.

— Я просто кажу, як є, — Даша помовчала. — Гаразд, вам видніше. Рада за вас.

Після розмови Юля ще довго сиділа на кухні. За вікном запалювалися ліхтарі, десь унизу ляскали двері під’їзду. Слова сестри засіли комком — маленьким, майже непомітним, але вже тривожним. З кімнати вийшов Артем з планшетом.

— Дивись, знайшов проєкт. Два поверхи, тераса, чотири спальні. По грошах маємо потягнути.

Юля усміхнулася й присунулася ближче. На екрані обертався гарний будинок з великими вікнами, і комок відступив кудись на задвірки свідомості.

— Гарний, — сказала вона. — Давай завтра порахуємо кошторис.

Артем поцілував її в маківку, і вони ще годину гортали картинки, будуючи плани. Де буде дитяча, де кабінет, якого кольору зробити фасад. Звичайний вечір щасливої родини, яка нарешті побачила світло в кінці тунелю. Юля не знала, що це світло виявиться фарами зустрічного потяга.

Наступні два тижні пролетіли у солодких клопотах. Юля з Артемом кожного вечора сиділи над проєктами, рахували кошториси, сперечалися про планування. Тераса чи веранда? Газобетон чи каркасник? Мансарда чи повноцінний другий поверх? Звичайні суперечки людей, які нарешті повірили, що мрія збувається.

У п’ятницю ввечері до них заглянули Олексій з дружиною Світланою. Стара дружба ще зі студентських часів — Артем давно пішов в офіс, а Льоша працював ландшафтним дизайнером віддалено. Але раз на місяць вони обов’язково збиралися вчетвером: посидіти, побалакати, випити по келиху вина.

— Ну що, показуйте хороми майбутні, — Льоша розвалився на дивані, приймаючи від Юлі тарілку з нарізкою. — Артем по телефону вже всі вуха продзвенів.

Артем розгорнув ноутбук екраном до гостей.

— Ось, дивіться. Два поверхи, чотири спальні, тераса. Якщо все піде за планом, навесні фундамент заллємо.

— Красиво, — Світлана нахилилася до екрану. — А ділянка де?

— Біля Рівного. Мамина ділянка, вона віддає під забудову.

Льоша присвистнув.

— Безкоштовно? Пощастило вам.

— Ну так, — Артем усміхнувся. — Вісім соток, місце хороше. Вважай, тільки на будинок витрачатися.

Розмова пішла далі — про ціни на будматеріали, про сусідів Льохи, які третій рік ремонт не закінчать. Світлана розповідала про відпустку в Туреччині, Юля підливала вино. Звичайний теплий вечір.

— Слухай, а земля на кого оформлена? — раптом запитав Льоша, підчіпуючи виделкою огірок.

— На маму, — Артем знизав плечима. — А що?

Льоша переглянувся зі Світланою. Та ледве помітно качнула головою, але він уже продовжив:

— Та згадав просто. Пам’ятаєш Діму Старицького. У нього будівельна бригада?

— Рудий? Який на крановщиці одружився?

— Він. Так от, він теж збудувався на землі тещі. Будинок збудував такий, що хто хочеш позаздрить. А потім тещі не стало, і почалося. Виявилося, в неї ще син є від першого шлюбу. Діма три роки судився, у підсумку будинок продали, гроші поділили. Він із родиною в однокімнатну квартиру переїхав. Добре, що у місті. У Луцьку живе.

Юля відчула, як всередині щось стиснулося. Поставила келих на стіл.

— Так це ж інша ситуація, — сказав Артем. — Там чужі люди, а тут моя мама.

— Родичі теж різні бувають, — тихо сказала Світлана. — У мене сестра так потрапила. Жили з чоловіком у його батьків, будинок старий був. Ну й вклалися — дах перекрили, прибудову зробили, опалення нове. А потім брат чоловіка розвівся і до них заїхав. З речами. Батьки сказали — це наш будинок, куди йому діватися. Тепер живуть усіма сімома, а сестра ні піти не може — гроші вкладені, ні залишитися нормально — місця немає.

Повисла тиша. Юля дивилася на Артема — той крутив у пальцях виделку, обличчя стало напруженим.

— Гаразд, не беріть у голову, — Льоша ляпнув друга по плечу. — Просто до слова прийшлося. У вас-то все інакше.

Розмова переключилася на футбол, потім на новий серіал, потім на політику. Але Юля вже не чула. У голові пульсувало: земля не твоя — будинок не твій. Гості пішли опівночі. Артем одразу ліг, а Юля залишилася на кухні — нібито прибирати зі столу. Насправді — думати.

Вона дістала телефон, відкрила пошукову систему. «Будівництво будинку на чужій землі». «Права на будинок якщо земля чужа». «Будинок на ділянці родичів судова практика». Статті відкривалися одна за одною, і кожна підтверджувала те, що сказав Льоша.

Потім вона згадала Наталю — сестру Артема. П’ять років тому та поїхала до Німеччини, заміж вийшла за німця. А коли три роки тому не стало свекра, прилетіла на похорон і одразу після поминок завела розмову про спадщину. Юля пам’ятала, як Людмила Петрівна зблідла, як Артем намагався втихомирити сестру — мовляв, не час. А Наталя спокійно так: «Час, гроші. Мені їхати через тиждень, давайте одразу домовимося, як ділитимемо». І домовилися — Наталя від квартири відмовилася натомість за гроші. Свекруха потім продала її й перевела їй частку. Все чітко, по-діловому. А собі купила однокімнатну квартиру у старому будинку, щоб вона потім Артему дісталася.

Якщо щось станеться з Людмилою Петрівною — Наталя прилетить знову. І так само спокійно вимагатиме свою частку ділянки. А на ділянці стоятиме їхній будинок.

Юля лягла, але заснути не змогла. Переверталася до третьої години, потім забулася важким сном. Вранці, поки Артем був у душі, вона набрала Дашу.

— Алло? — голос сестри був бадьорим. — Привіт, ти чого так рано?

— Даш, пам’ятаєш, ти говорила про землю? Що якщо не твоя — будинок не твій?

— Пам’ятаю. Сталося щось?

Юля розповіла про Діму, про сестру Світлани, про Наталю. Даша слухала мовчки, лише іноді зітхала.

— Ось я й казала, — сказала вона нарешті. — Юль, це не параноя. Це закон. Поки земля на свекрусі — ви там ніхто. Хоч палац збудуйте.

— І що робити?

— Або переоформлювати на вас. Або не будуватися там.

Після розмови Юля ще довго сиділа в тиші. У голові крутилися цифри: власні заощадження і ще доведеться брати кредит у банку. Якщо вкласти все й втратити… За вікном світало.

За сніданком Артем одразу помітив її обличчя.

— Ти чого така? Не виспалася?

Юля відклала ложку.

— Нам треба поговорити. Про ділянку.

— Що про ділянку?

— Я всю ніч думала. І читала. Поки земля на твоїй мамі — будинок юридично не наш. Якщо з нею щось станеться, Наталя має право на половину.

Артем нахмурився.

— Що за нісенітниця? Наталя у Німеччині, їй взагалі не до нас.

— Вона приїжджала, коли вашого батька не стало. І одразу все поділили. Ти забув?

— Це інше.

— Це те саме, Артеме. Ми вкладемо всі накопичення в будинок, який нам не належить. Вліземо в кредит. А потім — раз, і ми на вулиці.

Артем відсунув тарілку.

— Юлю, це моя мати. Вона нам ділянку віддає, розумієш? Від щирого серця. А ти її підозрюєш у чомусь.

— Я нікого не підозрюю. Я просто хочу, щоб ми були захищені.

— Від моєї матері?

— Від ситуації.

Він встав, пройшовся по кухні.

— Значить, по-твому, мама спеціально нас заманює? Щоб потім кинути?

— Я такого не казала.

— Але думаєш.

Юля відчула, як горло стискається. Вона не хотіла сварки, не хотіла ображати ні його, ні свекруху. Але й мовчати не могла.

— Я не прошу сваритися з мамою. Просто поговори з нею. Може, вона погодиться переоформити ділянку. Якщо вона справді хоче нам допомогти — чому б і ні?

Артем мовчав. Потім узяв куртку й вийшов, хлопнувши дверима. Повернувся він тільки ввечері. Юля сиділа на дивані з книгою, яку не читала вже годину. Він сів поруч, довго мовчав.

— Я думав увесь день, — сказав нарешті. — Ти права. Не можна так ризикувати.

Юля повернулася до нього.

— Ти поговориш з мамою?

— Поговорю. Тільки спершу сам із нею зустрінуся. Без тебе. Щоб вона не думала, що ти мене налаштувала.

Юля кивнула. На серці було важко — попереду чекала важка розмова, і вона вже знала, що легкою вона не буде. Артем подзвонив матері того ж вечора. Юля сиділа поруч, чула тільки його голос — рівний, обережний.

— Мам, нам треба поговорити. На рахунок ділянки… Ні, по телефону не хочу. Давай ми завтра заїдемо?

Він поклав слухавку й потер обличчя долонями.

— Вона вже напружилася. Питала, що сталося.

— Що ти сказав?

— Що поговоримо при зустрічі.

Юля кивнула. Наступного дня вони сиділи на кухні в Людмили Петрівни. Ті самі мереживні серветки на столі, ті самі герані на підвіконні, той самий запах пирогів. Тільки повітря було інше — густе, напружене. Свекруха розливала чай, поглядаючи на сина.

— Ну, розказуйте, що у вас трапилося. Вигляд такий, ніби на похорон прийшли.

Артем відкашлявся.

— Мам, ми тут подумали… На рахунок ділянки.

— І що надумали?

— Напевно, краще нам свою землю купити. Окремо.

Людмила Петрівна повільно поставила чайник на стіл. Її рука завмерла в повітрі.

— Не зрозуміла.

— Ми дуже вдячні за пропозицію, правда. Але вирішили, що краще буде…

— Що краще? — голос свекрухи став жорсткішим. — Краще чужим людям гроші віддати, ніж від матері допомогу прийняти?

— Це не так, мам.

— А як? — вона різко відсунула чашку, чай бризнув на скатертину. — Я вам землю даю, безкоштовно, від щирого серця! А ви приходите й кажете — ні, дякую, ми краще самі?

Юля стиснула руки під столом. Артем кинув на неї швидкий погляд.

— Мам, зрозумій правильно. Справа не в тобі. Просто юридично…

— Що юридично? — Людмила Петрівна подалася вперед. — Я не зрозуміла, ви за кого мене приймаєте? Я вам землю даю для будівництва, онуків там ростити, а ви що — підступ якийсь шукаєте?

— Ніхто не шукає підступу, — тихо сказала Юля.

Свекруха різко повернулася до неї.

— А ти мовчи. Це ти його налаштувала, я знаю. Артем би сам ніколи такого не придумав.

— Мам! — Артем підвищив голос. — Не чіпай Юлю. Це наше спільне рішення.

— Спільне? — Людмила Петрівна гірко всміхнулася. — Та ти на себе подивися. Сидиш, очі ховаєш. Вона тобі в вуха надула, а ти й повірив.

Юля відчула, як щоки заливає жар. Хотілося встати й піти, але вона змусила себе залишитися.

— Людмило Петрівно, — сказала вона рівно, хоча голос зрадницьки тремтів, — ми не хочемо вас образити. Просто якщо земля не наша, то й будинок по закону не наш. Якщо щось станеться…

— Що станеться? — свекруха звела брови. — Ти на що натякаєш? Що я вас обманю? Або що вмру скоро?

— Я не це мала на увазі.

— А що тоді? Говори прямо, раз почала!

Юля проковтнула слину.

— У Артема є сестра. Наталя теж спадкоємиця. Ми збудуємо будинок, вкладемо всі гроші, а потім…

— А-а-а, — протягнула Людмила Петрівна, — ось воно що. Наталі злякалися. Сестри рідної.

— Вона свою частку від квартири батька забрала, — тихо сказав Артем. — Одразу після похорону розмову завела.

Свекруха замовкла. Її обличчя здригнулося — на секунду там мигнуло щось схоже на біль. Але потім знову затверділо.

— Значить, і мене в один ряд з нею ставите. Матір, яка для вас усе…

— Мам, ну при чому тут це…

— При тому! — вона ляпнула долонею по столу. — Я вам ділянку віддаю, останнє, що є! А ви мені в лице — ні, ми своє купимо! Ви хоч розумієте, як це звучить?

Артем опустив голову. Юля бачила, як йому важко — розривається між матір’ю і правильним рішенням.

— Ми можемо оформити землю на нас, — запропонувала вона. — Дарчу чи куплю-продаж символічну. Тоді все буде по закону, і…

— Дарчу? — Людмила Петрівна подивилася на неї як на божевільну. — Ти хочеш, щоб я тобі землю подарувала? Офіційно? А якщо ви розведетеся через рік — вона тобі дістанеться?

— Можна на Артема оформити.

— А яка різниця? Все одно — виймай та клади, підписуй папери, доводь, що не обману. Я вам не чужа! Я мати!

Повисла тиша. За вікном цвірінькали горобці, десь ляснули двері під’їзду. Звичайні звуки звичайного дня — тільки тут, на цій кухні, щось зламалося.

— Мам, — Артем підвів голову, — ми не зі зла. Правда. Просто хочемо, щоб все було чітко. Щоб потім не було проблем — ні у нас, ні в тебе.

— У мене проблем не буде, — відрізала свекруха. — Це у вас сумління прокинеться колись. Ідіть геть.

— Мам…

— Ідіть геть, я сказала. Бачити вас не хочу.

Вони вийшли мовчки. У машині довго сиділи, не заводячи мотор. Артем дивився в одну точку, Юля не наважувалася заговорити першою.

— Ти була права, — сказав він нарешті глухо. — Але як же це неприємно.

— Знаю, — Юля поклала руку йому на ногу. — Мені теж.

— Вона не простить. Довго не простить.

— Може, потім зрозуміє.

— Може.

Він завів машину, і вони поїхали додому. Через два тижні вони стояли на іншій ділянці — десять соток у сорока хвилинах їзди від міста. Земля була їхня, з документами, з межуванням. Дорожче, ніж хотіли, але своя.

Юля дивилася на пусте поле, на берези вздовж паркану, на сіре осіннє небо. Поруч Артем розмовляв з рієлтором, уточнював деталі. Зі свекрухою вони не спілкувалися з того дня. Артем дзвонив пару разів — вона кидала слухавку. Може, з часом відтане. А може, й ні.

Юля дістала телефон, сфотографувала ділянку. Відправила Даші з написом: «Наша земля». Сестра відповіла через хвилину: «Молодці. Правильно зробили». Юля прибрала телефон і підійшла до чоловіка. Він обійняв її за плечі, і вони разом дивилися на своє майбутнє — непросте, але чесне.