— Подивись на себе, Лєно. Ну правда, підійди до дзеркала. Ти ж… ти ж антикваріат. Запилений, нудний, нікому не потрібний антикваріат.
— Мені 52. Я чоловік у самому розквіті. У мене бізнес, статус, мені хочеться жити. А ти? Ти пахнеш хлоркою та одягом із секунду. Соромно, розумієш? Соромно з тобою в люди вийти. Всі думають, що я з мамою йду.
Дмитро шпурнув на ліжко стопку ідеально випрасуваних сорочок, які Олена вчора пропарювала півтори години, боячись залишити хоч одну складку. Він стояв посеред спальні, підтягнутий, пахнучий дорогим парфумом, у костюмі, який коштував як три її вчительські зарплати. А вона стояла навпроти, притискаючи до себе старий махровий халат, який він забороняв міняти.
— Нормальна річ. Краще мені на зимову резину відкладем.
— Дімо… — голос її був тихим. — Ми ж 15 років… я ж економила. Ти сам казав, кожній копійці рахунок потрібен. Я ж для нас.
— Для нас! — Він голосно засміявся. — Ти для себе економила на своїй ліні. Тобі просто лінь було собою займатися. Подивись на Христину. Їй 27. Вона палає. Вона сяє. А ти згасла, Лєно. Перетворилася на тітку, на звичайну, сіру, похмуру тітку, яка вважає копійки в гаманці чоловіка. Годі, досить. Я заслужив свято, а не пісне лице по вечорах.
Він захлопнув валізу. Клацання замка пролунало як постріл у тиші квартири. Дмитро навіть не обернувся, виходячи. Лише кинув через плече:
— Карту я заблокував. Квартира поки за тобою, але комуналку сама плати. Ти ж у нас майстер економії, викрутишся.
Двері грюкнули. Олена залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи, як холод пробирається під той самий ненависний халат. У дзеркалі відбивалася жінка з погаслими очима, з сивиною біля коренів і в окулярах зі старомодною оправою. «Антикваріат» луною віддалося в голові. Вона повільно опустилася на пуф. Їй здавалося, що життя закінчилося. Що завтра не настане, бо немає навіщо. Кому вона потрібна? Стара, кинута, з мізерною зарплатою вчительки літератури.
Перший тиждень вона лежала, вставала лише пити води. Їжа в горло не лізла, телефон мовчав. Спільні друзі, мабуть, вирішили тактовно вичекати, чий бік вигідніше зайняти. А потім прийшло повідомлення від банку — зарахування зарплати. Олена механічно відкрила додаток. Цифра була скромною.
Раніше, за Дмитра, ці гроші зникали за 3 дні. Купити йому доброї яловичини, він не їв курку. Оплатити його рахунок за інтернет, купити подарунок його мамі, покласти гроші йому на телефон… Вона зітхнула. Треба було йти в магазин. Їсти все-таки хотілося.
В супермаркеті рука звично потягнулася до дорогого стейка — і завмерла. «Стоп!» — прошепотіла вона. — Діми немає. Вона опустила руку, взяла пачку сиру, яблука, куряче філе та пляшку кефіру. На касі чек вийшов не таким високим, як зазвичай. Вона дивилася на нього й кліпала. Зазвичай вона залишала тут набагато більше, і Дмитро ще бурчав, що вона марнотратниця.
Вдома жінка сіла за кухонний стіл з калькулятором. Це була звичка, вироблена роками жорсткого контролю чоловіка. Вона почала рахувати. Комуналка, їжа на одного, проїзд, ліки від тиску, який скакав через його сварки. Вона рахувала і не вірила очам. Перераховувала знову, сварилася, віднімала. В кінці місяця, якщо не купувати стейки мармурової яловичини, дорогий напій, який пив лише він, і не оплачувати бензин для його позашляховика, у неї залишалося…
— Цього не може бути.
Олена зняла окуляри й протерла очі. У неї залишалася половина зарплати плюс гроші від двох учнів, яких вона брала по вихідних. Раніше ці гроші Дмитро просто забирав у загальний котел, тобто собі на представницькі витрати.
— Значить, я — марнотратниця? — запитала вона в порожньої кухні.
Наступного дня вона записалася до стоматолога, до якого боялася йти 5 років. Дмитро завжди говорив: «Лєно, ну дорого ж, там просто пломба потрібна, сходи в районну поліклініку яка різниця. А мені страховку на машину продовжувати треба, зрозумій». Вона розуміла, відкладала лікування..
Лікар, імпозантний чоловік років п’ятдесяти, оглянув її й похитав головою.
— Запустили. Але врятувати можна. Зробимо все, як годиться.
Олена стиснула сумочку. Усередині лежала картка, на якій вперше за роки копилися її гроші.
— Робіть, — твердо сказала вона. — Я можу собі це дозволити.
Тим часом Дмитро насолоджувався другою молодістю. Христина була феєрверком. З нею він почувався героєм голівудського кіно. Ресторани, клуби, поїздки за місто. Вона сміялася голосно, закидаючи голову, і всі чоловіки оберталися.
Перший дзвіночок пролунав через місяць.
— Котику, мені потрібно на манікюр та косметолога. — Христина простягнула пухку долоньку за сніданком. Сніданок у ліжко був із доставки. Христина не готувала. «Я ж не кухарка, я муза», — казала вона. І Дмитро погоджувася. Він переказав суму.
— Мало, — надула губки Христина. — Там ще масаж та укладка. Ти ж хочеш, щоб я була гарненькою. Чи тобі потрібна замухришка, як твоя колишня?
При згадці про Олену Дмитра колюнуло. Він переказав ще. Ввечері він відкрив додаток банку й нахмурився. Витрати за місяць перевищили доходи вдвічі. Він заліз у подушку безпеки, гроші, відкладені на розширення бізнесу.
— Нічого, — заспокоїв він себе. — Один раз живемо. Зате який драйв.
Драйв, однак, почав стомлювати. Христина вимагала уваги 24/7.
— Сфоткай мене тут. Ні, світло падає не так. Ще раз. Діма, ну ти криворукий якийсь! — капризувала вона посеред торгового центру, поки Дмитро, пітніючи у своєму дорогому костюмі, намагався зловити вдалий ракурс. У нього нив поперек. Хотілося додому, на диван, увімкнути новини й щоб хтось мовчки поставив чаю. Але чаю не було. Було ігристе на терасі ресторану, де дмув протяг.
— Христино, може додому? У мене спину ломить, — попросив він якось ввечері.
— Та ти ж не дід старий, — обурилася вона, не відриваючись від телефону. — Випий ліки. Ми ж ще в караоке збиралися.
Дмитро пив ліки, потім ще, і дивився на рахунок, який приніс офіціант. Сума дорівнювала місячному бюджету його минулого життя з Оленою, того самого життя, яке він називав тухлим.
Раптом він чоловік зловив себе на думці, що згадує котлети, звичайні домашні котлети Олени. Соковиті. І як вона тихо запитувала: «Добавки будеш?»
— Дурниця, — смикнув він себе. — Я щасливий, я молодий.
Півроку промайнули як у тумані. Бізнес почав буксувати. Дмитро був занадто зайнятий обслуговуванням капризів Христини, пропускав зустрічі, був неуважним. Гроші танули з лякаючою швидкістю. Христина, помітивши, що потік подарунків міліє, стала дратівливою.
— Ти обіцяв Мальдіви в травні! — кричала вона, шпурляючи в нього подушкою.
— Христино, потерпи, зараз не можу. Закриємо угоду — полетим.
— Ти жадібний! Такий же нудний, як усі інші у твоєму віці. Я витрачаю на тебе свою молодість, а ти не можеш купити нещасні квитки!
Слово «жадібний» різко відгукнулося по-живому. Так само він називав Олену. Тільки Олена намагалася заощадити “його” гроші, а Христина вимагала їх спалити.
Того вечора, після сварки, він залишився сам у квартирі. Христина поїхала гуляти з подругами, грюкнувши дверима. У холодильнику було порожньо. У раковині — гора брудного посуду. Шлунок скрутило спазмами. Дмитро сидів на кухні й дивився на своє відбиття в темному вікні. Мішки під очима, обвислі щоки. Де той чоловік у розквіті? На нього дивився втомлена та загнана людина, з якої просто викачували ресурси. Йому раптом стало нестерпно нудно. Захотілося туди, де чисто, тихо й пахне випічкою, де його не оцінюють за товщину гаманця, а просто чекають.
Він був упевнений, що Олена чекає. Ну, куди їй подітися? Кому вона потрібна в 50 років без грошей, з її старомодними поглядами? Напевно, сидить і плаче. Можливо, навіть зрадіє, якщо він приїде. Ну, покається трохи, скаже, що біс попутав, вона добра — простить, а він, так і бути, повернеться. З фінансовим контролем, звісно, але повернеться.
Наступного дня він купив букет троянд — не величезний, як Христині, а скромний, примиренний — і поїхав за старою адресою. Двері довго не відчиняли. Дмитро вже хотів дістати свої ключі , але тут замок клацнув. Двері розчинилися. Дмитро завмер з букетом. Перед ним стояла Олена. Але це була не та Олена, яку він кинув півроку тому. На ній не було халата. На ній були стильні штани та світлий кашеміровий джемпер, який м’яко облягав фігуру. Волосся… ніякої сивини, модна стрижка, укладена недбало, але дорого. А обличчя… вона усміхалася. Не винувато, а відкрито. І коли вона усміхнулася, Дмитро побачив ті самі вініри. Ідеальна сніжно-біла посмішка, яка скинула з її обличчя років 10.
— Діма, — вона здивовано припідняла брову. Окуляри теж були новими, у тонкій золотистій оправі. — Щось трапилося?
— Я… це… — він розгубився, як хлопчисько. — Навідатися заїхав. Ось квіти тобі.
Вона не взяла букет, просто відступила, пропускаючи його.
— Ну, заходь, раз прийшов. Тільки ненадовго. У нас плани.
«У нас» — промайнуло в голові Дмитра.
У квартирі було світло. Зникли важкі запилені штори, які він так любив. Замість них висіла легка тюль. Старий диван, на якому він роками продавлював пружини, зник. Стояли нові м’які меблі приємного оливкового кольору. Пахло не хлоркою й не котлетами, пахло кавою та парфумами.
З кухні вийшов чоловік, високий, сивий, у домашньому джемпері. На носі окуляри, в руках рушник. Він виглядав однолітком Дмитра, але в ньому була спокійність скелі. Не було тієї метушливості, тієї спроби молодіти, яка просочувалася з Дмитра.
— Лєно, хто це? — спокійно запитав чоловік, витираючи руки.
— Це Дмитро, колишній чоловік. Зайшов документи, мабуть, забрати. Сергію, зроби нам кави, будь ласка.
Чоловік кивнув, кинув на Дмитра ввічливий, але байдужий погляд і повернувся на кухню. Дмитро стояв посеред вітальні, відчуваючи себе клоуном з букетом, що в’яне, у руках.
— У тебе чоловік? — видихнув він. — Так швидко?
— Не швидко, Дімо. Вчасно.
Олена сіла в крісло, витончено закинувши ногу на ногу.
— Сергій Андрійович — завуч у моїй школі. Ми 10 років працювали пліч-о-пліч, але я була заміжня, а він удівцем. А коли ти пішов, ми просто почали розмовляти.
— І що? Він багатий? — злісно процідив Дмитро. — Утримує тебе? Звідки зуби, шмотки? Ти ж бідна вчителька.
Олена розсміялася, і цей сміх був останнім цвяхом у кришку труни його самолюбства.
— Ох, Дімо, ти так нічого й не зрозумів. Я не була жебрачкою. Я була заміжня за тобою.
Вона встала й підійшла до вікна, поправляючи штору.
— Знаєш, я ж теж спочатку злякалася, думала, як житиму. А потім сіла й порахувала. Виявилося, що твій статус успішного чоловіка коштував мені 80% мого бюджету та 100% мого здоров’я. Твоя їжа, твої сорочки, твоя машина, твої подарунки родичам, твій комфорт. Я економила на собі, аби ти виглядав дорого.
Вона повернулася до нього. Погляд був серйозним, але зі співчуттям.
— Я зробила зуби на свої гроші, Дімо. “Свої”, які раніше йшли на стейки для тебе. Я купила цей одяг на гроші, які не витратила на бензин для твого джипа. Ти називав мене марнотратницею, але марнотратником був ти, а я була твоїм спонсором. Спонсором твого его.
На кухні брязнули чашки. Аромат кави став сильнішим. Сергій щось тихо насвистував. Там було життя. Спокійне, затишне, доросле життя.
— Дякую тобі, — раптом сказала Олена. — Правда, дякую. Якби ти не викинув мене тоді, я б так і відійшла у засвіти у тому старому халаті, думаючи, що я бідна та стара. Ти подарував мені свободу.
Дмитро стиснув букет так, що шипи впилися в долоню. Біль трохи протверезив. Йому хотілося крикнути, що він ще ого-го, що в нього молода коханка, що він щасливий, але слова застрягли в горлі. Він згадав обличчя Христини сьогодні вранці — зле, вимогливе — і подивився на Олену — сяючу, спокійну, самодостатню.
— Забирай квіти, — глухо сказав він, поклавши букет на тумбочку.
— Не варто, — м’яко відповіла вона. — Сергій не любить зрізані квіти. Каже, вони мертві. Ми тепер вирощуємо орхідеї. Усього найкращого, Дмитро.
Двері зачинилися за ним м’яко, безшумно. Жодного гуркоту. Телефон у кишені завибрував. Повідомлення від Христини: “Скинь гроші. Я бачила сумочку. Мені вона потрібна. Терміново”.
Він дивився на екран, потім на вікна колишньої квартири, де горіло тепле жовте світло. Там пили каву. Там говорили про книжки, про школу, про плани на літо. Там було тепло.
Дмитро засунув телефон у кишеню. Він почувався старим. Не просто дорослим, а глибоко, безнадійно старим чоловіком, який обміняв єдиний у своєму житті діамант на яскраву, дешеву скляшку. І найважче було в тому, що чек за цю угоду поверненню не підлягав.
Він сів у свою дорогу машину, по якій скребли дворники, і вперше за багато років заплакав від жалості до себе й від розуміння, що його успішність була лише мильною бульбашкою, яку надувала та жінка, що залишилася там, за світлим вікном. А тепер бульбашка лопнула, і залишилася лише порожнеча та повідомлення: «Скинь грошей».
