Реєстраційний зал у міському РАГСі №3 був маленьким, але в день суботи здавався ще тіснішим від кількості людей, парфумів, нервового сміху і шелесту атласу.
Повітря пахло свіжими трояндами, лаком для волосся.
Христина стояла біля дзеркала в коридорі і вже вкотре поправляла тоненьку діамантову нитку на шиї. Сукня на ній була красива, дорога, але… стримана. Класичний А-силует, скромний виріз, довгі рукави з французького мережива.
«Щоб мамі сподобалось», — казала вона всім, хто питав. Щоб не дати приводу нікому сказати:
«Ну ти ж бачиш, вона старається занадто».
Вона була гарною. Об’єктивно. Тонкі риси, великі сіро-зелені очі, акуратний ніс, губи, які не потребували тонни контуру. Але Христина завжди вважала себе «гарною… нормальним таким гарною».
Не тією, від якої падають щелепи. Не тією, про яку потім пишуть у чатах: «Це що, реально наречена була?»
Матвій, її наречений, стояв за три метри від неї й нервово крутив у руках коробочку з обручками. Високий, з широкими плечима, акуратною бородою і тими самими очима, від яких у неї три роки тому підкосилися ноги на корпоративі.
Сьогодні він виглядав дуже добре. Майже занадто добре.
— Трьох хвилин до нас, — шепнула їм адміністраторка з дуже червоною помадою. — Будьте готові.
Христина посміхнулася Матвію крізь дзеркало. Він посміхнувся у відповідь. Але якось… розсіяно.
І тоді двері праворуч відчинилися.
З зали вийшла інша пара — щойно розписана. Наречений ще не встиг відпустити руку своєї дівчини, а вона вже світилася, як і її сукня…
Сукня була просто непристойно красивою.
Глибокий V-виріз, відкрита спина майже до куприка, тонкі бретелі, які трималися на чесному слові і силі молитви, білий шов. А волосся — довге, платинове, великими хвилями. Форми — такі, що моделі ховалися . Обличчя — класична краса з обкладинки.
Вона сміялася над чимось, що сказав її чоловік, і весь коридор на секунду завмер. Навіть бабця-вахтерка біля дверей перестала гризти насіння.
Матвій повернув голову.
І не відвів погляд.
Секунда. Дві. Три.
Христина відчула це раніше, ніж зрозуміла. Щось змінилося в його обличчі. Очі стали… голодними. Як у людини, яка три роки сиділа на дієті і раптом побачила свіжий торт «Наполеон» з кремом, що стікає по боках.
Він навіть не помітив, що Христина дивиться на нього.
А потім він пробурмотів. Тихо. Майже нечутно. Але в тому коридорі, де всі чомусь затихли саме в цю секунду.
— Шкода… в мене наречена не така красива, як та…
Він сказав це собі під ніс.
Він був упевнений, що це прозвучало тільки в його голові.
Але коридор був маленький.
І Христина стояла рівно за півтора метри.
Вона не закричала. Не впала в непритомність.
Вона просто дуже повільно повернулася. Обличчя її було спокійним. Надто спокійним.
— Повтори, будь ласка, — сказала вона тихо.
Матвій здригнувся. Ніби його окропом облили.
— Що?
— Повтори. Те, що ти щойно сказав.
Він почервонів. Спочатку щоки, потім шия, потім навіть вуха стали кольору буряка.
— Христино… я… це не те, що ти подумала…
— А що я подумала, Матвію? — голос її був рівний, як асфальт на новій трасі. — Скажи. Я хочу почути твою версію.
Він ковтнув. Озирнувся. Всі вже дивилися. Свідки. Мами. Тітки. Навіть та блондинка з V-вирізом завмерла біля сходів і з цікавістю спостерігала.
— Я… ну… я просто… вона реально… ну… дуже… ефектна. А ти… ти ж знаєш, що я тебе люблю за інше…
— За інше, — повторила Христина і коротко, гірко всміхнулася. — Тобто за характер, за розум, за те, що я добре готую борщ і не пиляю тебе через шкарпетки?
— Ну… так… — він уже відчував, що тоне, але все ще гріб руками.
— Що ти сказав?
— Христино, ну перестань… це ж секунда, дурна думка, я не хотів…
— Ти сказав уголос. У день нашого весілля. За три хвилини до того, як ми мали поставити підписи.
Вона повернулася до дзеркала. Подивилася на себе. Потім на своє відображення — і на його за спиною.
— Знаєш, що найсмішніше? — вона говорила спокійно, навіть з якоюсь дивною ніжністю. — Я весь цей час боялася, що я недостатньо гарна для тебе. Що ти колись порівняєш. І ти порівняв. Прямо тут. При всіх.
— Я не порівнював! — він майже крикнув. — Я просто… ну… подумав! У голові!
— А в голові у тебе, виявляється, живе дуже голосний голос, — Христина повернулася до нього обличчям. Очі блищали, але сліз не було. — Я чула кожне слово, Матвію.
Запала тиша. Навіть адміністраторка з червоною помадою перестала клацати ручкою.
Тоді Христина зробила крок до нього. Близько. Дуже близько.
— Я тебе кохала, — сказала вона тихо, щоб чув тільки він. — По-справжньому. Не за сукню, не за те, щоб було «вау» на фото. Я кохала тебе всього. З твоїм храпом. З твоїми дурними жартами про «жінка за кермом». З тим, як ти завжди забуваєш купити туалетний папір. Я збиралася прожити з тобою все життя, навіть коли ти станеш лисим і пузатим. А ти… ти не витримав навіть трьох хвилин біля іншої сукні.
Вона зітхнула. Глибоко.
— Я не буду кричати. Не буду влаштовувати сцену. Я просто скажу одне.
Вона підняла руку і дуже акуратно зняла фату. Поклала її на стілець біля дзеркала.
— Я скасую весілля. Прямо зараз.
Матвій стояв, як укопаний.
— Христино… ми ж… ми ж уже все… гості… ресторан…
— Гості переживуть. Ресторан переживе. А я — ні. Я не переживу, якщо поставлю підпис поруч із людиною, яка в останній момент думає, що я «не така красива».
Вона повернулася до адміністраторки.
— Вибачте, будь ласка. Ми не розписуємося. Весілля скасоване.
Та тільки кивнула, бо, здається, за двадцять років роботи бачила вже все.
Христина підійшла до своєї мами. Обійняла її міцно.
— Мамо, пробач. Я знаю, ти дуже чекала.
Мама плакала, але мовчки кивала.
Потім Христина повернулася до Матвія. Востаннє.
— Я не ненавиджу тебе. Справді. Просто зрозуміла одну річ. Ти не готовий до мене. Ти готовий до картинки. А я — не картинка. Я — людина. І я заслуговую на чоловіка, якому не доведеться шепотіти собі під ніс, коли побачить когось красивішого.
Вона зняла обручку. Поклала йому в долоню. Пальці тремтіли, але дуже мало.
— Бувай, Матвію. Бажаю тобі знайти ту, від якої в тебе завжди буде «вау». І щоб вона ніколи не почула, як ти порівнюєш її з кимось іншим.
Вона розвернулася і пішла до виходу. Сукня тихо шелестіла по мармуру.
Всі дивилися їй услід.
Навіть блондинка в V-вирізі.
А Матвій стояв посеред коридору з обручкою в руці і дивився, як двері зачиняються за єдиною людиною, яка справді його любила.
Він ще не розумів, що це був найгірший день у його житті.
Але розуміння прийде.
Дуже скоро.
А Христина вийшла на вулицю. Сніг падав великими пластівцями. Вона стояла без фати, без обручки, в сукні за півтори тисячі доларів і раптом голосно, щиро засміялася.
— Ну й нехай, — сказала вона вголос, піднімаючи обличчя до неба. — Ну й не треба таке весілля.
Потім дістала телефон. Написала в групу дівчат:
«Дівчата, весілля скасовано. Хто зі мною в ресторан? Плачу я. Сьогодні я святкую початок нового життя.»
Відповіді посипалися за десять секунд.
А в коридорі РАГСу все ще стояв Матвій і дивився на двері, за якими щойно зникла остання людина, яка вважала його достатньо хорошим без будь-яких «але».
І йому раптом дуже сильно захотілося провалитися крізь землю.
Але земля чомусь не розступалася.
Тільки сніг падав. Тихо. І байдуже. Як завжди після чиєїсь великої дурниці.
Юлія Хмара
