Вікторія зітхнула і прокинулася, сама не знаючи чому. За вікном було темно, вив вітер, а годинник показував половину другої ночі. На ліжку поруч було пусто, навіть подушка не зім’ята.
Потягнувшись, вона встала, торкнулася босими ступнями підлоги і ступила до дверей. До слуху тут же донеслося тихе бурмотіння удвох: чоловіка й свекрухи. Ця парочка так і сиділа на кухні, де перед сном залишила їх Віка.
— Сину, передумати ніколи не пізно. Шлюб — це ж не обов’язково назавжди, — повчала Романа матір, довірливо поклавши свою долоню поверх його руки.
Той відводив погляд, але не йшов.
— Мам, не починай, — мляво опирався він, чим, здавалося, тільки додавав жінці завзяття.
— Ром, а що «не починай»? Я ж твоя мама. Невже про таке життя я для тебе мріяла? Я ж думала, ти одружишся на хорошій дівчинці з грішми. Думала, в тебе все буде. Ну навіщо тобі це, Віка? З неї ж взяти нічого. Розлучився б, я б тебе познайомила з потрібними людьми, налагодила б твоє життя.
Вікторія не витримала, ступила з темної спальні на кухню й завмерла в дверях, склавши руки на грудях.
— Ну, дякую, хоча б не переконуєте його коханку завести, — промовила вона тихо й із задоволенням відзначила, як зітхнув чоловік.
Зате мати його не збентежила ані на секунду. Вона підвела підборіддя й підвелася.
— Твій сарказм недоречний. Я турбуюся про сина, а не про себе, рідненьку.
— Адже з нього взяти нічого, так? — відповіла Віка й усміхнулася.
Мати вже проходила повз, штовхнувши її плечем.
— Тобі ніколи не зрозуміти, ти ще не була матір’ю.
Невістка відступила, випускаючи її в передпокій.
— Ну так, куди вже мені? Ви у нас же єдина у Всесвіті, хто народив і став матір’ю. Це ваш подвиг і ваше прокляття.
На плече лягла рука чоловіка.
— Вік, заспокойся, не треба, — попросив Роман тихо, щоб не чула мати.
І жінка замовкла, спостерігаючи, як свекруха нарешті одягається й йде в ніч. Скандалити вона не збиралася, але після пробудження її не відпускало почуття тривоги, яке тепер стало ще відчутнішим.
У спальню вони повернулися разом, але мовчки. Так само мовчки лягли у ліжко й відвернулися одне від одного. І коли Вікторія вже майже провалилася в сон, задзвонив її телефон. Рома одразу сів, подивився на дружину питальним поглядом.
— Соромлюся запитати, хто тобі дзвонить в такий час.
Вона знизала плечима й взяла в руки телефон, екран якого повідомляв, що дзвонить її батько. Серце гучно вдарило об ребра й затремтіло схвильовано.
— Так, тату, щось трапилося?
— Доню, вибач, що розбудив, але бабуся… Її більше немає. Приїжджай.
Решта ночі минула в метушні. Роман то заспокоював дружину, то підганяв і допомагав їй зібратися. Вікторія ж то й діло зривалася, сідала на край ліжка й починала плакати.
Бабусю вона любила особливо сильно. Іноді їй здавалося, що навіть сильніше, ніж батьків. Саме вона виростила онуку, поки мати й батько її забезпечували. Вона цілувала розбиті лікті й коліна. Вона читала на ніч казки й заплітала їй коси. Їй першій Віка розповідала всі свої таємниці: про перший поцілунок, про перше кохання й першу сварку. Вона говорила саме бабулі, а та гладила її по волоссю, обіймала, шепотіла щось підбадьорливе — і всі тривоги відступали. Вона завжди й у всьому була на стороні онуки. Єдиний раз, коли вони посварилися, трапився після того, як Вікторія познайомила її з Ромою. Бабусі наречений не сподобався. Вона переконувала її подумати ще, не поспішати, дізнатися його краще. Але онука вперлася.
— Я люблю його. Бабо, чому ти цього не розумієш? Це не закоханість. Іншого мені не треба. Я бачу, що він за людина. Я не засліплена коханням, і все бачу.
— Він тобі не пара. З ним ти не будеш щаслива, — говорила бабуся сумно.
Але Вікторія не послухалася. Заміж вийшла по любові й, попри прогнози старенької, жила з чоловіком майже добре, якщо не враховувати втручання свекрухи. А тепер бабусі немає, і вся ситуація, що трапилася годиною раніше, для неї тепер виглядала як прозріння й підтвердження слів бабусі.
Чоловік їхати з нею відмовився.
— Віко, в мене робота. Не можу взяти й поїхати серед ночі, нікого не попередивши. Та й ти не одна. Там тебе вже чекають батьки. Впораєшся?
Вона безрадісно кивнула.
— Впораюся. Але, знаєш, мені б хотілося, щоб мій чоловік був поруч у такий непростий момент.
— А я буду дзвонити тобі. Це ж всього на пару днів, так?
— Мінімум тиждень. Потрібно буде залишитися до оголошення заповіту, — тихо поправила вона й, нарешті, взявши валізу, ступила до дверей.
Таксі вже чекало внизу. Часу на купівлю квитків і пошук нічного рейсу не було. Ішла вона, не обертаючись, а тому не бачила, як у півтьмі блиснули жадібним блиском очі чоловіка, коли він почув про спадщину, і не знала, що ледве за нею зачинилася двері, чоловік тут же подзвонив матері й покликав її назад. Як не чула, що сказала та синові, дізнавшись, що Вікторія поїхала на похорон.
— Ну, нарешті-то в сім’ї гроші з’являться. Не очікувала, що від твоєї дружини буде хоч якась користь, — проказала свекруха, ледве почувши від сина подробиці. — Стара була не бідною тіткою. Якщо залишила все твоїй дружині, вважай, ти виграв це життя.
А Роман уже уявляв, на що зможе витратити спадщину дружини. Перш за все — переконає її купити машину. Аргументи він знайде безвідмовні. Віка погодиться, а мама тільки подякує. Адже він, як порядний син, буде постійно возити її. І дачу. Дачу потрібно обов’язково. Мамуся завжди хотіла будиночок на природі, щоб город, сад, альтанка. Купить він дачу — і мама більше ніколи не дорікне йому в тому, що він її не цінує. І Віці плюс за щедрість. Може, після такого мамочка навіть прийме невістку й перестане щось говорити проти неї. А якщо вистачить грошей, можна переконати ще й на квартиру, хоч на двушку, щоб своя власна, а не орендована.
Розлучатися він не збирався, але було б добре, якби дружина оформила на нього — про всяк випадок. Мати, слухаючи його плани, схвально кивала головою.
Вікторія ж у цей час тряслася в таксі й стримувала потік сліз, який ніяк не хотів зупинятися. Похорон для неї пройшов як у тумані. Батьки плакали, мати ніби одразу постаріла, батько став мовчазним. І у своєму горі Вікторія ніби опинилася одна. Її нікому було втішити, тому що кожен у сім’ї переживав тяжку втрату. Цей тиждень вона жила ніби на автопілоті й навіть дзвінки від чоловіка приймала через один, не знаходячи в собі сил на розмови.
У нотаріуса теж виявилося непросто сидіти й слухати останню волю бабусі. Мати то й діло схлипувала. Тато виходив покурити, а Вікторія м’яла в руках хустку й не могла повірити, що бабуся з нею так вчинила.
Додому вона поверталася мовчазною й байдужою, ніби з неї одразу викачали все життя. Не хотілося ні їсти, ні спати, ні плакати. Вона увійшла в квартиру, як тінь самої себе, й тут же була підхоплена руками усміхненого чоловіка.
— Рідна, нарешті-то ти повернулася. Я вже засумував. Ми з мамою тебе зачекалися.
Жінка підняла порожній погляд і натрапила на задоволене обличчя свекрухи, що сиділа за столом з її улюбленою чашкою в руках.
— Так, — кивнула невістці й підвелася назустріч. — Вікторіє, прийми мої співчуття. Мені шкода, але скажи, правда, що бабуся залишила всі свої статки тобі?
Невістка здивовано підняла брови.
— Хто вам таке сказав?
— Ну як же, ти ж її єдина онука? Кому, як не тобі? — голосно засміялася мати чоловіка й знову сіла.
— У бабусі була ще й дочка, моя мама, якщо ви забули. Ось їй вона все й залишила, — спокійно сказала Вікторія й з якимось дивним задоволенням відзначила, як побліднів чоловік і його мати.
— Але тобі ж теж щось дісталося, мила. Не могла ж вона залишити онуку ні з чим, — вигукнув Рома, на що дружина кивнула.
— Залишила, звісно.
Вона полізла в сумочку, дістала звідти пухкий конверт і поклала на стіл перед свекрухою.
— Залишила свою квартиру й ось це.
— Що це? — Та тут же схопила конверт і, відкривши, дістала стопку якихось паперів.
Роман тут же опинився біля матері, зазирнув через плече — й через мить обоє побіліли. Це були фотографії. Вікторія дивилася на них у кабінеті нотаріуса з таким самим виразом, як зараз чоловік і свекруха.
Бабуся незадовго перед смертю найняла приватного детектива. На знімках був Роман, його матір і симпатична жінка. То вони втрьох сиділи у ресторані, то в театрі, то гуляли парком. Було видно, що чоловік трохи ніяковіє, а от його мати виглядала задоволеною. Адже, якщо вірити коротенькому запису, доданому до фото, саме вона була ініціатором і організатором цих побачень Роми. Поки Вікторія чекала чоловіка вдома, його мати влаштовувала йому зустрічі з її потенційною заміною.
— Я приїхала за речами, — так само спокійно промовила Віка, коли знімки лягли на стіл. — Жити в мене тепер буде де, а залишатися з вами я не хочу.
Рома тут же кинувся до неї.
— Віко, не гарячкуй. Нічого не було. Так, мама влаштувала нам пару зустрічей, але я люблю лише тебе.
Вона підвела на нього свої блакитні очі.
— Любиш? Ти лицемір, Рома. Якби ти мене любив, ці зустрічі не відбулися б.
Більше вона його не слухала. Мовчки пройшла у спальню й стала збирати свої речі у валізи. Свекруха увесь цей час мовчала. Чоловік то й діло намагався відмовити її йти, але для Вікторії його слова були не більше ніж фоновим шумом. Закінчивши, вона застебнула блискавки на валізах і тут же викликала таксі.
— Вікторіє, не йди.
Чоловік зробив ще одну спробу її зупинити, ставши в дверях і широко розставивши руки.
— Ром, відійди, я піду так чи інакше. Твоя мати права — я тобі не пара, а ти мені, як і казала бабуся. Ми обоє пішли проти їхніх порад, але щастя нам це не принесло. Час це визнати й жити далі.
Його руки опустилися. Чоловік відступив від дверей.
— Дозволь, я допоможу тобі з валізами, — тихо сказав і допоміг знести багаж униз до машини.
— Дякую, — сказала вона йому на прощання, і авто рушило.
Через два роки, вже у своїй квартирі, Вікторія, стоячи біля вікна в обіймах коханої людини, визнавала сама собі, що вчинила правильно. Перший час вона в цьому сумнівалася й сумувала за зруйнованим шлюбом.
Нещодавно вона дізналася, що Рома, як і хотіла його мати, одружився з дівчиною з заможної родини. Він щасливий, виховує сина й зрідка посилає їй у соціальних мережах милі привітання з рідкісними святами. Щаслива й вона: змінила роботу, живе у власному житлі. Нещодавно вона зустріла людину, яка обов’язково б сподобалася бабусі, і відчуває, що цього разу все по-справжньому й назавжди.
