— Поки я була у відрядженні, ти встиг закласти нашу квартиру? — я стискала в руках документи з банку.
Ксенія сиділа за робочим столом, милуючись орхідеєю, що саме розквітла на підвіконні. Її відтінок був такий самий, як у тієї сукні, яку вона вдягала на останнє підвищення. Телефон пискнув — нове повідомлення. Чергова успішна маркетингова кампанія отримала схвалення керівництва.
— Молодець, Ксеніє! Твоя стратегія перевершила всі очікування, — похвалив Ігор Семенович, проходячи повз її стіл. — Недаремно ми тебе підвищили.
Жінка вдячно кивнула й потяглася до чашки з давно охололою кавою. День був напруженим, але результативним.
— Додому не збираєшся? — озвалась Марина з сусіднього столу.
— Ще п’ять хвилин, — усміхнулась Ксенія, закриваючи останні вкладки в браузері.
Дорога додому затягнулася. Затори в центрі міста — справа звична. Вона увімкнула аудіокнигу й спробувала розслабитися. Новий проєкт вимагав свіжого мислення, а не роздратування через речі, які неможливо контролювати.
Вдома жінку зустрів знайомий голос свекрухи. Людмила Геннадіївна приїхала без попередження, як завжди. Її гучний сміх розносився квартирою.
— Ксеню, нарешті! А ми з Дімочкою вже зачекалися, — свекруха вийшла в передпокій з келихом в руках. — Вечеря майже готова.
— Добрий вечір, Людмило Геннадіївно, — жінка роззулась і пішла на кухню.
Чоловік сидів за столом, захоплено гортаючи якісь папери. По блиску в очах було видно: у нього знову з’явилась «бізнес-ідея». Уже п’ята за рік.
— Привіт, любий, — Ксенія поцілувала чоловіка в щоку. — Що новенького?
— Ксеня, це ж неймовірно! — пожвавився Дмитро. — Знаєш, зараз екологічна упаковка — справжній тренд! Я знайшов постачальника з Китаю, у нього привабливі ціни.
Людмила Геннадіївна одразу втрутилася:
— Діма в нас такий підприємливий! Весь у батька. Той теж завжди вмів знайти вигідну справу.
Ксенія глибоко вдихнула й повільно видихнула.
— Дімо, ми ж уже говорили про це минулого місяця, — намагалася вона говорити спокійно. — Китайські постачальники часто не відповідають заявленій якості. А повернення товару обійдеться дорожче за саму закупку.
Обличчя Дмитра миттєво змінилось. В очах згас вогник.
— Авжеж, ти ж у нас у всьому експерт, — різко зібрав папери. — Куди мені до тебе, тягатися зі знаннями.
— Синочку, не слухай нікого! — свекруха погладила Дмитра по плечу. — Я в тебе вірю. Ти справжній підприємець, просто час ще не настав.
Ксенія закотила очі. Почалося. Все як завжди — за сценарієм.
— Я ж не казала, що у тебе не вийде, — жінка відчинила холодильник, аби сховати роздратування. — Я лише пропоную перевірити інформацію ретельніше.
— Ти завжди так кажеш, — буркнув Дмитро. — А потім виявляється, що ти мала рацію, а я знову прогорів.
Людмила Геннадіївна ледь стрималася й кинула докірливий погляд на невістку:
— Ксеніє, треба підтримувати чоловіка в його починаннях, — сказала тоном вчительки початкових класів. — Діма ж старається для сім’ї.
— А хто, цікаво, цю квартиру купив? — вирвалося у жінки.
У кімнаті запала тиша. Дмитро аж почервонів.
— Знову ти за своє! Так, ти вклала більше! Але я теж брав участь! — вигукнув Дмитро.
— Тридцять відсотків, Дімо, — Ксенія схрестила руки. — Я вклала сімдесят. І це — чесно зароблені мною гроші.
— Дімочка стільки вкладає в розвиток! — втрутилася Людмила Геннадіївна. — Не все в житті вимірюється грошима. Мій син — справжній чоловік, який прагне більшого!
Дмитро енергійно кивав у такт словам матері, ніби черпаючи з них упевненість.
— П’ять років, Дімо, — тихо промовила жінка. — П’ять років ти шукаєш себе в бізнесі. І де результат?
— А ось воно як? — Дмитро підхопився зі стільця. — Тобі легко говорити зі своїми корпоративними привілеями! А я все з нуля намагаюся щось створити!
— Корпоративними привілеями? — жінка не стримала гіркого сміху. — Я працюю по дванадцять годин на день! Я заслужила своє місце!
— Знаємо ми, як жінки в корпораціях піднімаються, — кинула Людмила Геннадіївна.
Ксенія різко обернулася до свекрухи.
— Що ви маєте на увазі?
— Та нічого, — удавано посміхнулась та. — Просто дивно, що чоловікам завжди важче з кар’єрою.
— Мамо, не треба… — спробував зупинити її Дмитро, помітивши, як змінюється вираз обличчя дружини.
Ксенія повільно поклала вилку, яку досі тримала в руці.
— Людмило Геннадіївно, ви натякаєте, що мене підвищили завдяки… начальству?
— Я такого не казала! — з удаваним обуренням вигукнула свекруха. — Це ти сама сказала!
— Досить! — жінка рвучко встала з-за столу. — Я втомилась від цих натяків. Я втомилась постійно доводити, що заслуговую на своє місце. І ще, наразі кар’єрного росту немає. Людину відразу наймають на посаду, а в окремих випадках, підвищують. Коли керівник звільняється, чи переходить у філіал. Принаймні у нас в компанії так.
Дмитро також підвівся, намагаючись заспокоїти ситуацію.
— Ксенія, мама не це мала на увазі…
— Ні, саме це, — твердо промовила жінка, відсуваючи тарілку. — Я йду до себе. Смачного.
Зі спальні Ксенія чула, як свекруха щось доводить синові. І як той знову погоджується з кожним її словом. Як завжди. Варто було визнати — їхній шлюб тріщав по швах. І проблема була не лише у фінансах. Вони бачили життя по-різному.
Наступні два тижні у квартирі панувала гнітюча тиша. Подружжя майже не розмовляло, перетиналося лише з необхідності. Вранці Дмитро йшов раніше, ввечері Ксенія затримувалась на роботі. Навіть уночі вони відверталися одне від одного.
Телефонний дзвінок від начальника перервав це напружене мовчання.
— Ксеніє, з’явилась можливість очолити запуск нового проєкту на Західній Україні, — голос Ігоря Семеновича звучав натхненно. — Відрядження на місяць. Ти в нас найкращий спеціаліст.
— Коли потрібно виїжджати? — жінка зраділа можливості втекти з дому.
— Післязавтра. Встигнеш зібратись?
Вона погодилась, не роздумуючи. Того ж вечора повідомила новину чоловікові, який лежав у вітальні, втупившись у телевізор.
— Дімо, мене відправляють у відрядження на місяць, — сказала жінка, стоячи в дверях і спостерігаючи за його реакцією.
Дмитро на мить відірвався від екрана й байдуже кивнув.
— Зрозуміло. Коли виїжджаєш?
— Післязавтра.
— Допомога з валізами потрібна? — спитав без ентузіазму.
— Ні, дякую, — відповіла вона, розвертаючись. — Сама впораюсь.
У день від’їзду Дмитро пішов на роботу, навіть не попрощавшись. Ксенія відчула образу. П’ять років шлюбу, а розлучаються, як чужі люди.
Західна Україна зустріла жінку пронизливим вітром і нескінченними нарадами. Робота повністю поглинула її, але щовечора, коли вона залишалась сама у готельному номері, вона знову й знову прокручувала в голові події останніх місяців.
— Що з нами відбувається? — запитувала вона у свого відображення в дзеркалі.
Відповідь прийшла несподівано. Вона завжди тримала Дмитра осторонь своїх професійних успіхів. Кожну його бізнес-ідею критикувала як експерт, замість того щоб просто підтримати. Можливо, йому банально не вистачало віри в себе?
— Я допоможу йому з бізнесом, — вирішила жінка, вдивляючись у нічне місто за вікном. — Стану для нього опорою, як він завжди мріяв.
Вона записувала ідеї в блокнот, продумувала стратегії, радилися з місцевими підприємцями. До моменту повернення у Київ у неї був готовий план. В дорозі жінка уявляла їхнє примирення. Вона розповість Дмитрові про свої ідеї, разом вони знайдуть вдалу нішу на ринку. Він побачить у ній не конкурента, а партнера. Її маркетингові навички та його підприємницьке чуття — ідеальне поєднання!
Таксі зупинилося біля знайомого під’їзду. Жінка витягла валізу й глибоко вдихнула. Дім. Вона скучила навіть за облупленими стінами під’їзду. Відкриваючи поштову скриньку, жінка чекала побачити звичну купу рекламних буклетів. Серед них виділявся білий конверт з логотипом “БанкІнвест”. Дивно. Всі платежі давно були налаштовані автоматично.
У ліфті Ксенія розірвала конверт. Перші рядки листа змусили її притиснутися до холодної стінки кабіни:
“Шановний Дмитре Андрійовичу! Нагадуємо про необхідність сплати чергового платежу за кредитом під заставу нерухомості…”
Жінка перечитала листа тричі. Кожне слово перетворювало радісне очікування на обурення. Дмитро заклав їхню квартиру. Без її згоди.
Вхідні двері відчинилися звичним поворотом ключа. У передпокої вона кинула валізу й одразу рушила до вітальні, де Дмитро сидів із ноутбуком.
— Привіт, — почав він, удаючи радість. — Як доїхала?
Банківський лист упав йому просто на клавіатуру.
— Поки я була у відрядженні, ти встиг закласти нашу квартиру? — її голос бринів від стриманого обурення.
Дмитро зблід. Його очі метнулися до листа, потім — на дружину.
— Ти не розумієш, — відсунув він ноутбук. — Це шанс усього мого життя!
— Шанс? — Ксенія скинула туфлі. — Минулого разу це була франшиза. До того — стартап із другом. І що цього разу?
— Магазин екотоварів! — Дмитро загорівся. — Уже є приміщення, є постачальники. Треба було діяти швидко!
— Діяти? — вона кинула у нього сумку. — Ти заклав квартиру, яку я купувала! Без мого дозволу!
— Там мій підпис був достатній! — випалив Дмитро.
— Що? — Ксенія застигла. — Про що ти взагалі?
Дмитро підвівся, заходив по кімнаті.
— Я оформив дарчу… Мама підказала. Юридично — квартира моя.
Ксенія відчула, як земля йде з-під ніг.
— Ти вкрав мою квартиру? Я нічого не підписувала!
— Не вкрав! Просто знайомий допоміг… — підвищив голос Дмитро. — Вона ж наша! Просто документи на мені!
— Сімдесят відсотків, Дімо! Це мої гроші! Моя робота!
— Ти завжди мені цим дорікаєш! — гаркнув він. — Ти не дружина — ти контролерка! Усе контролюєш, усе критикуєш!
— Бо ти безвідповідальний мрійник! — закричала вона. — П’ять років провалів! І я все це тягну на собі!
Дмитро підійшов майже впритул.
— А може, це ти винна? Своєю вічною недовірою? Мама мала рацію, ти не даєш моєму потенціалу розкритися!
— Твоя мама… — гірко всміхнулася жінка. — Звісно. Це вона й з дарчою допомогла? І нотаріуса знайшла?
— Вона єдина, хто в мене вірить! А ти тільки свої гроші рахуєш!
— Чому вона тоді свою квартиру для тебе не заклала?
Жінка так і не дочекалася відповіді. Вона мовчки відійшла.
— Все скінчено, Дімо, — сказала вона, зробивши ковток води. — Я подаю на розлучення.
— І що далі? — хмикнув Дмитро. — Квартира моя, забула?
— А ти забув про суд? — усміхнулася жінка, але її очі залишалися крижаними. — Дарча, оформлена без відома дружини, ще й із подальшою заставою… Думаєш, суд стане на твій бік?
Судова тяганина тривала три місяці. Ксенія найняла найкращого адвоката, надала всі докази свого фінансового внеску в купівлю квартири. Свідчення свекрухи про «щедрість» сина не витримали перевірки банківськими виписками.
— Суд постановив визнати договір дарування недійсним, — голос судді лунав у повній тиші.
— Визнати право власності за позивачкою в обсязі сімдесяти відсотків вартості квартири.
Ксенія вийшла із зали суду з відчуттям спустошення. Перемога мала гіркий присмак. У коридорі вона зіткнулася з колишнім чоловіком.
— Вітаю, — прошипів він. — Задоволена?
— А мала б бути? — жінка втомлено подивилася йому в очі. — Ти зрадив мою довіру, Дімо.
— А ти ніколи в мене не вірила, — кинув він, відвертаючись.
Через місяць Ксенія викупила частку колишнього чоловіка в квартирі. Заплативши йому, вона остаточно поставила крапку в їхній історії. Дмитро залишився сам на сам із банківським кредитом і черговою бізнес-ідеєю. А Ксенія — вперше за довгий час — відчула себе вільною.
