— Половина моя! Я не дам тобі все прибрати до рук! – моя сестра претендує на квартиру мого батька.
З вікна лилася приглушена музика. У прохолодному повітрі плив запах свіжої випічки, але Аліна стояла біля під’їзду, не наважуючись зайти додому. Дівчина знала — там знову буде чергове сімейне свято, де їй знову доведеться бути зайвою.
— Може, просто піти? — прошепотіла Аліна, смикаючи лямку рюкзака.
Телефон у кишені завібрував. Аліна дістала його, на екрані висвітлилося повідомлення від батька: «Як ти? Усе добре?»
Губи Аліни торкнула легка усмішка. Тато завжди телефонував або писав у потрібний момент, наче знав, коли доньці особливо потрібна підтримка. Швидко набравши відповідь: «Усе нормально, тату». Аліна глибоко вдихнула і штовхнула важкі двері під’їзду.
Піднімаючись сходами, дівчина чула, як нагорі грюкнули двері квартири, і пролунав дзвінкий голос Лізи:
— Мам, дивись, яку сукню мені купив тато! Просто супер!
— Справді гарна, — долинув голос матері. — Сергію, ти балуєш нашу дівчинку.
— Нічого не шкода для моєї принцеси, — басовито відгукнувся чоловік.
Аліна завмерла на сходовому майданчику. Крізь прочинені двері вона бачила, як Ліза крутиться перед дзеркалом у новій сукні, а мати з вітчимом розчулено спостерігають за нею. Типова картина щасливої сім’ї. Сім’ї, в якій Аліні ніколи не знаходилося місця.
— О, з’явилася! — помітила її Ліза. — А ми тут святкуємо мою десятку за тест. Скоро випускний і я буду вступати у вищу.
— Вітаю, — тихо відгукнулася Аліна, прослизаючи повз них у свою кімнату.
— Могла б і переодягнутися на честь свята, — кинула мати вслід. — Вічно ходиш як незрозуміло хто.
Аліна причинила за собою двері й притулилася до них спиною. У горлі стояв клубок. Вона опустила погляд на свої потерті джинси та розтягнутий светр. Нічого особливого, звичайний одяг. Але Лізі ось купили нову сукню. Просто так, за якусь оцінку.
З-за дверей долинав веселий сміх і брязкіт посуду. Аліна дістала підручники — завтра важливий тест в університеті, треба готуватися. Але рядки пливли перед очима.
— Аліно! — пролунав голос матері. — Іди хоча б торт з’їж з нами!
— Дякую, я не голодна, — відгукнулася дівчина.
— Як хочеш, — байдуже кинула мати.
Аліна чула, як Ліза сказала:
— Та годі, мам, хай сидить. Більше нам дістанеться.
Увечері пролунав дзвінок. Аліна схопила телефон — дзвонив батько.
— Привіт, мала! Як справи?
— Нормально, тату, — від звуку рідного голосу ставало легше дихати.
— Точно? Щось голос сумний…
— Та просто втомилася трохи. Завтра тест важливий.
— Складна тема?
— Та так. Ніяк не можу розібратися з однією задачею.
— Давай допоможу? — у голосі Віктора звучала усмішка. — Вмикай скайп, розберемо разом.
Наступну годину вони розв’язували задачі. Віктор терпляче пояснював, підказував, підбадьорював. Коли все стало зрозуміло, Аліна поділилася:
— Знаєш, тату, іноді мені здається, що тільки ти мене розумієш.
— Ти в мене розумниця, — тепло відгукнувся Віктор. — І я завжди буду поруч, що б не сталося.
Після розмови з батьком на душі стало спокійніше. Аліна дістала з шафи скриньку, де зберігала найцінніше — фотографії з татом; квитки в кіно, куди вони ходили разом; листівки, які він дарував на свята. Тут же лежала й банківська картка — Віктор щомісяця переказував доньці гроші на кишенькові витрати.
Вранці Аліна збиралася в інститут, коли до кімнати без стуку ввірвалася Ліза.
— Слухай, дай грошей! Мені терміново треба.
— Що? Яких грошей? — здивувалася Аліна.
— Ну які твій батько прислав. Я знаю, він тобі постійно гроші шле.
— Це мої гроші, Лізо.
— Та годі тобі! — Ліза надула губки. — Мені дуже треба! Я потім поверну.
— Ні.
— Ах так? — обличчя Лізи змінилося. — Ну дивися, пошкодуєш.
Увечері, коли Аліна повернулася, мати покликала її на розмову:
— Чому ти відмовила сестрі? Вона просила зовсім небагато.
— Ці гроші тато мені прислав.
— Ось саме! — підвищила голос мати. — Твій батько шле тобі гроші, а ти навіть із сестрою не хочеш поділитися! Яка ти егоїстка!
— Але…
— Ніяких «але»! Негайно віддай картку мені!
— Не віддам! — вперше в житті Аліна вирішила протистояти.
Мати зблідла:
— Що ти сказала?
— Це мої гроші. Тато прислав їх мені.
— Поки ти живеш у моєму домі, ти будеш робити те, що я кажу! — відрізала мати.
— Тоді я піду до тата! — вигукнула Аліна.
Повисла важка тиша. Мати дивилася на доньку холодно:
— Чудово. Іди. Давно час.
Раніше батько був проти, щоб дочка з ним жила. Він був далекобійником і часто вирушав у рейси. Він був переконаний, що Аліна має бути під наглядом, тому й не поспішав запрошувати її до себе. Тепер, коли вона давно стала повнолітньою, ніщо не заважало їй з’їхати від матері.
В Аліни затремтіли руки. Вона кинулася у свою кімнату, грюкнувши дверима. Тремтячими пальцями набрала номер батька. Гудки… гудки… автовідповідач.
— Тату, будь ласка, передзвони. Мені дуже треба з тобою поговорити.
Телефон мовчав. Аліна сиділа на ліжку, обхопивши ноги руками, і чекала на дзвінок. Минула година… друга… Дзвінок пролунав ближче до півночі. Але це був не батько. Незнайомий чоловічий голос промовив:
— Аліно? Ви донька Віктора Степанова?
— Так…
— Мені дуже шкода… Сьогодні ввечері ваш батько…
Далі слова злилися в щось дивне й незрозуміле. Але Аліна розібрала лише одне. Її коханого тата не стало. Аліна не пам’ятала, що відповіла. Телефон випав із ослаблих пальців. У вухах дзвеніло. Цього не може бути. Тато не міг… Він же обіцяв завжди бути поруч…
Наступні дні пройшли як у тумані. Якісь люди, співчуття. Аліна рухалася механічно. Усередині не було нічого. Тільки нескінченна порожнеча. Через якийсь час нотаріус передав їй ключі від батькової квартири. Віктор залишив житло доньці у спадок. Тепер у неї з’явився свій дім. Місце, де Аліна зможе сховатися від усього світу.
Квартира зустріла її знайомим затишком. Тут усе нагадувало про батька. Книги на полицях. Старі фотографії на стінах. Потерте крісло біля вікна, де вони любили сидіти вдвох. Аліна провела рукою по дерев’яній стільниці. За цим столом вони пили чай, робили уроки. І просто розмовляли про все на світі.
Дівчина потроху почала обживатися. Нарешті, втекла від матері. Розібрала речі, розставила книги, помила вікна. Тут вона почувалася захищеною. Тут ніхто не міг її образити.
Минуло три тижні. Гучний стук у двері змусив Аліну здригнутися. На порозі стояла Ліза.
— Ну що, сестричко, облаштувалася? — з фальшивою турботою поцікавилася вона, безцеремонно проходячи до квартири. — Непогано влаштувалася, треба сказати…
Аліна відкрила рота, щоб заперечити, і раптом завмерла. А справді, чому вона дозволяє собою командувати? Це тепер її квартира, її дім.
— Мені потрібна тиша. Будь ласка, йди, — тихо, але твердо мовила Аліна.
Ліза лише всміхнулася, проходячи вглиб квартири. Цокіт її підборів по паркету віддавався у скронях Аліни неприємними відчуттями. Молодша сестра неспішно обходила кімнати, проводячи пальцем по книжкових полицях, зазираючи в шафи, наче проводила інвентаризацію.
— Непогано татусь влаштувався, — протягнула Ліза, зупинившись біля вікна. — Центр міста, високий поверх, вид чудовий. Скільки, цікаво, така квартира коштує? І чому мама забороняла тобі переїхати до нього? У нас би місце звільнилося…
Це питання теж не давало спокою Аліні.
— Тебе це не стосується, — відрізала Аліна.
— Помиляєшся, сестричко. — Ліза плавно опустилася на диван, закинувши ногу на ногу. — Мама каже, що було б справедливо поділити спадщину.
— Поділити? — Аліна до болю стиснула руки, намагаючись зберегти самовладання. — Це квартира мого батька. Ти не маєш до неї жодного стосунку.
— Яка ж ти черства. А мій тато тебе ж стільки років утримував. — Ліза картинно зітхнула. — Ми ж сім’я, хіба не так? А в сім’ї треба ділитися.
Аліна гірко всміхнулася:
— Сім’я? Коли це ви вважали мене частиною сім’ї?
— Ой, почалося, — Ліза закотила очі. — Вічно ти зі своїми образами. Між іншим, мені зараз дуже важко. Навчання в інституті, витрати великі…
— До чого тут твої витрати?
— Мама повністю мене підтримує, — продовжувала Ліза, наче не чуючи. — Вважає, що частина квартири має належати мені. Ти ж не будеш такою жадібною?
— Жадібною? — усередині щось зламалося. Роками накопичена образа прорвалася назовні. — А коли я просила допомоги, хтось про мене піклувався? Коли мені потрібні були гроші на репетитора — де була твоя турбота? Коли я хворіла, а мама поїхала з тобою на море — хто був поруч? Тільки тато! Він один любив мене по-справжньому!
Ліза недбало знизала плечима, дістаючи з сумки якісь папери.
— Можеш не влаштовувати драми, — вона розклала документи на столі. — Я вже проконсультувалася з юристом. Можу оформити частину власності через суд. Але ми ж не будемо до такого доводити, правда?
Аліна завмерла, дивлячись на розкладені папери. У голові не вкладалося — як можна бути настільки безсердечною? Батько ледве встиг піти, а Ліза вже ділить його майно. Аліна заперечно похитала головою.
— Половина цієї квартири буде моєю! — вигукнула Ліза, втрачаючи свою вдавану доброзичливість. — Я не дозволю тобі все прибрати до рук!
Аліна повільно підійшла до столу. Руки більше не тремтіли. Усередині була тільки холодна рішучість.
— Знаєш що, — тихо мовила Аліна, підбираючи кілька аркушів, — ти маєш рацію. Ми справді повинні все вирішити.
Ліза переможно посміхнулася, але посмішка застигла на її обличчі, коли Аліна почала рвати документи.
— Ти що робиш?! — верескнула Ліза, схоплюючись з дивана.
— Вирішую питання, — спокійно відповіла Аліна, кидаючи клапті в сміттєвий кошик. — А тепер забирайся з мого дому.
— Та як ти смієш! — Ліза спаленіла від обурення. — Ти пошкодуєш про це! Ми подамо до суду! Ми…
Раптом Аліна підвищила голос. Та так голосно, що Ліза відсахнулася.
— Геть! Геть із квартири мого батька!
Ліза відкрила рота, збираючись щось сказати. Але щось в очах Аліни змусило її замовкнути. Схопивши сумку, Ліза кинулася в коридор.
Аліна повільно опустилася в батькове крісло. Уперше в житті вона дала відсіч. Уперше захистила те, що належить їй по праву. На столі задзвонив телефон. Дзвонила мати.
— Аліно! Як ти могла так обійтися з сестрою?! — пролунав у слухавці обурений голос.
Щось усередині Аліни остаточно надломилося. Роками накопичена образа від втрати батька, нескінченні звинувачення — все це вирвалося назовні.
— Ти завжди забирала все, що належало мені, але цьому кінець! — голос Аліни тремтів від обурення. — Ти відібрала в мене дитинство, увагу, любов! А тепер хочеш забрати останнє, що залишилося від тата?!
— Як ти смієш… — почала мати, але Аліна перебила:
— Ні, це ти як смієш! Тата не стало не так давно, а ви вже ділите його квартиру! Це мій дім, ви його не отримаєте!
У дверях почувся шум. Аліна обернулася і побачила вітчима. Сергій притулився до одвірка.
— Що тут відбувається?
Однак по обличчю Сергія було зрозуміло, що він усе чув. Ліза, яка все ще стояла в коридорі, кинулася до Сергія:
— Тату, ти тільки подивися! Аліна зовсім про сім’ю не думає! Виганяє мене, не хоче ділитися квартирою! А ми ж сім’я! Хіба це справедливо?
Сергій вислухав скарги доньки. На його обличчі з’явився дивний вираз. Суміш утоми і якоїсь рішучості. Чоловік повільно похитав головою:
— Ні, Лізо. У тебе немає прав на квартиру.
У кімнаті повисла тиша. Ліза явно не очікувала такої реакції.
— Але тату… — Ліза спробувала взяти батька за руку, але Сергій відсторонився.
— Досить, — твердо мовив вітчим. — Я надто довго мовчав, дивлячись, як ви з матір’ю ставитеся до Аліни. Може, це й моя вина — треба було втрутитися раніше.
Сергій повернувся до Аліни. У його погляді читалося щось схоже на повагу:
— Ти успадкувала характер свого батька. І я цьому радий. У житті не пропадеш.
Ліза зблідла, переводячи розгублений погляд з батька на сестру. На обличчі молодшої сестри відбилося розуміння — уперше в житті її капризи не спрацювали.
— Мамо! — верескнула Ліза в слухавку, яку вихопила в Аліни. — Ти чуєш, що тато каже?!
Але Сергій уже розвернувся й попрямував до виходу:
— Ходімо, Лізо. Нам тут робити нічого.
Ліза поклала телефон на диван. А потім вискочила за двері. Аліна залишилася сама. Дихати стало легше.
Аліна обвела поглядом квартиру — свій дім, у якому тепер вона була повноправною господинею. На стіні висіла фотографія батька — Віктор усміхався, дивлячись на доньку. Аліна всміхнулася у відповідь. Вона більше не дозволить нікому командувати собою, не дасть нав’язати чужу волю. Майбутнє більше не лякало — тепер воно було тільки в її руках.
