.Марта стояла посеред кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку, ніби це був доказ її невинуватості. Мати сиділа за столом, дивлялася в одну точку на скатертину в дрібну клітинку і повільно крутила обручку на безіменному пальці – вже двадцять сьомий рік крутила, коли нервувала.
– Ти мені зараз будеш моралі читати? Ти? – голос матері вийшов тихий, але такий, від якого в Марти завжди в дитинстві спина холоднішала.
– А хто ще має тобі сказати? Священик? Сусідка тітка Галя? Чи може сама Оксана, коли нарешті догадується і прийде сюди?
Мати різко підняла очі. В них не було сліз. Тільки втома і щось дуже старе, як у людей, які вже сто разів бачили, як горить їхнє життя, і вже навіть не біжать гасити.
– Ти думаєш, що я не розумію?
– Ні. Я думаю, що ти дуже добре вмієш робити вигляд, що все нормально. Це різне.
Марта кинула ганчірку в мийку. Звук був мокрий і неприємний.
– Скільки? – спитала мати.
– Два роки і вісім місяців. Якщо точно.
– А якщо не точно?
– Якщо не точно – то з того самого дня, коли ти сказала їй: «Василь дуже порядний чоловік, Оксанко. Тримайся його. Таких мало».
Мати здригнулася.
– Ти це пам’ятаєш?
– Я все пам’ятаю, мамо. Як ти їй весілля планувала. Як ти мені казала: «Не заважай сестрі, вона заслужила щастя». Як ти мені казала, що я «ще молода, ще нагуляюсь». Як ти мені казала, що «нормальні люди так не роблять». Пам’ятаю, мамо.
Кожне слово.
Мати встала. Повільно. Як стара людина, яка вже не вірить, що зможе знову сісти.
– І що ти хочеш? Щоб я пішла і сказала їй: «Слухай, доню, я два з половиною роки твоїм чоловіком, пробач, але так вийшло»?
– Я хочу, щоб ти перестала брехати хоча б мені. Бо мені вже набридло бути твоєю спільницею по замовчанню.
– Спільницею? – мати гірко всміхнулася. – Ти ж сама мене покривала. «Мамо поїхала до куми в інше місто», «мамо поїхала на сповідь до монастиря», «мамо в аптеці ліки шукала». Ти ж мені алібі робила, Марто. Не прикидайся святою.
– Бо я тебе любила. Бо я думала – ну, може, це в неї криза середнього віку. Може, їй треба. Може, вона розбереться і закінчить. А вона не закінчувала. І ти не закінчувала. І я вже не знала, кого більше ненавиджу – тебе чи себе.
Запала тиша. Така, що чути було, як у холодильнику періодично вмикається компресор.
– А він тебе любить? – раптом спитала мати.
Марта коротко, зле засміялася.
– Він любить, щоб йому було тепло, тихо і щоб ніхто не питав, де він був з одинадцятої вечора до четвертої ранку. Він любить, щоб йому готували борщ і щоб йому давали те, що вдома вже п’ятий рік не дають. Оце його любов, мамо. Дуже конкретна і дуже бюджетна.
– А ти?
– А я… – Марта замовкла, подивилася у вікно.
За вікном вже сутеніло, сніг падав повільно, ніби не хотів падати. – Я спочатку думала, що це помста. Потім думала, що це пристрасть. Потім зрозуміла, що це просто… порожнеча. Дуже зручна порожнеча. Як диван, на якому зручно лежати обом, коли болить.
Мати підійшла до підвіконня, торкнулася холодного скла долонею.
– Знаєш, коли я вперше з ним… – вона запнулася, – …коли я вперше зрозуміла, що це не випадковість, а вже система – я собі сказала:
«Галино, ти ж не дурна. Ти ж розумієш, чим це закінчиться. Ти ж розумієш, що вона дізнається». І знаєш що я собі відповіла?
Марта мовчала.
– Я собі відповіла: «Нехай дізнається. Нехай кричить. Нехай б’є посуд. Нехай вижене мене з хати. Але ці півтори години на тиждень – вони мої. І я за них заплачу будь-яку ціну».
Марта повільно повернула голову.
– Ти серйозно так думала?
– Абсолютно серйозно. Я ж не дівчинка, Марто. Я прекрасно знала, що я не красуня, не молода, не гнучка. Я знала, що він прийде, скаже «ти така гарна», а потім піде додому до неї, і буде спати поруч з нею, ніби нічого не сталося. Я все знала. І все одно хотіла.
– Чому?
Мати довго мовчала. Потім дуже тихо сказала:
– Бо я втомилася бути тільки мамою. І тільки вдовою. І тільки «бабцею, яка пече пиріжки». Я хотіла хоч на півтори години бути просто… жінкою. Хай навіть чужою. Але жінкою.
Марта відчула, як у горлі щось застрягло. Не сльози. Щось гостріше.
– І ти не думала про Оксану?
– Думала. Кожного разу. І кожного разу казала собі: «Вона молода. Вона красива. Вона ще матиме тисячу чоловіків. А в мене – це все».
– Ти заздрила їй.
– Так. Страшно заздрила. Вона мала все, що я колись хотіла. І навіть не цінувала. А я… я просто хотіла хоч крихту того, що в неї було.
Марта підійшла ближче. Вони стояли майже впритул, але не обіймалися. Просто стояли.
– І що тепер, мамо?
– Тепер… – мати зітхнула, – тепер я чекаю, коли вона дізнається. Бо я вже не можу так. І ти вже не можеш. І він… він, мабуть, теж вже втомився робити вигляд, що все окей.
– Він кине тебе першим, знаєш?
– Знаю. Він завжди буде з тією, в кого більша квартира, молодша шкіра і менше питань. Це не образа. Це просто факт.
Марта раптом обійняла матір. Різко, міцно, ніби боялася, що та зараз розсиплеться.
–
Я тебе ненавиджу, – прошепотіла вона в волосся матері. – І люблю. І ненавиджу, що люблю.
Мати не обіймала у відповідь. Просто стояла, приймаючи обійми, як приймають покарання.
– Я знаю, – тихо сказала вона. – Я знаю.
Наступного ранку Оксана прийшла без дзвінка.
В руках у неї був пакет з аптеки. Вона кинула його на стіл.
– Тест, – сказала вона. – Позитивний. Уже третій.
Мати і Марта подивилися одна на одну.
Оксана продовжувала стояти, дуже пряма, дуже бліда.
– Я вчора йому сказала. Він мовчав хвилин десять. А потім спитав: «І що ти хочеш, щоб я зробив?».
Вона подивилася на матір. Потім на сестру.
– А потім я подивилася в телефон. І побачила, як він тобі, мамо, пише: «Сьогодні не вийде, вона вдома сидить». І як ти йому: «Тоді завтра після обіду, я скажу, що до лікаря».
Оксана повільно повернула голову до Марти.
– А ти мені вчора казала, що мама поїхала до куми в інше місто.
Тиша стояла така, що аж в вухах гуділо.
– Ну що, – голос Оксани тремтів, але вона не плакала. – Будемо робити сімейну нараду? Чи одразу до суду?
Мати першою порушила тишу.
– Оксанко… я не виправдовуватимусь. Я просто скажу одну річ. І ти можеш мені не вірити. Але це правда.
Вона підняла очі. В них були сльози, але голос був рівний.
– Я ніколи не хотіла, щоб ти страждала. Я хотіла, щоб страждала я. Бо я думала – якщо страждатиме тільки я, то це справедливо. А вийшло… вийшло, що болить всім.
Оксана дивилася на неї довго. Потім повернулася до Марти.
– А ти?
Марта ковтнула.
– Я… я спочатку думала, що це помста. Потім думала, що це любов. А потім зрозуміла, що це просто… хвороба. І я теж хвора. І я теж винна.
Оксана кивнула. Один раз. Різко.
– Знаєте що? Я не буду кричати. Не буду бити посуд. Не буду вас проклинати. Я просто зараз вийду з цієї хати. І повернуся тільки тоді, коли мені стане байдуже. А вам двом бажаю одного.
Вона зробила паузу.
– Бажаю, щоб ви колись зрозуміли, що крали не в нього. І не одна в одної. Ви крали в мене. І в себе. І в тієї дитини, яка ще навіть не знає, що її мама, бабця і тітка – це один великий, брудний клубок.
Вона повернулася до дверей.
– І знаєте що найсмішніше?
Вона обернулася вже в дверях.
– Я все одно його люблю. От прямо зараз. Все одно. І це, мабуть, найстрашніше.
Двері тихо клацнули.
В кухні залишилися тільки дві жінки. Одна – п’ятдесят вісім років. Друга – тридцять чотири.
І між ними – тиша, яка вже ніколи не буде такою, як раніше.
А за вікном продовжував падати сніг. Повільно. Ніби йому було все одно.
Галина Червона
