Попри докори матері, Олена одружилася з Артемом. Її не засмучувало те, що чоловік ніколи не зможе ходити, вона просто його любила. Любила попри все… Навіть якщо їх кохання було занадто коротким.
Олена знала: варто тільки заговорити, і в очах співрозмовника мигне те саме почуття, від якого хочеться провалитися крізь землю.
Коли Олена вперше побачила Артема, він сидів у кріслі колісному біля вікна бібліотеки і читав якусь книгу. Сонячний промінь падав на його темне волосся, і здавалося, що він світиться зсередини. Вона помітила, як чоловік водить пальцем по рядках, ніби вбирає в себе кожне слово. Потім він підвів голову, їхні погляди зустрілися, і щось усередині неї здригнулося.
— Вибачте, — сказав він, посміхаючись так, що у неї перехопило подих. — Ви не підкажете, де тут відділ сучасної поезії?
Олена показала дорогу. Потім вони розговорилися про книжки, про життя, про те, як важливо знаходити красу в простих речах. Артем говорив так, ніби кожен день був подарунком. Вона не могла відірватися від його очей, сірих із золотистими іскорками, повних такого життя, що крісло колісне здавалося просто недоречною деталлю.
— У мене була пригода три роки тому, через це я не можу ходити, — розповів він пізніше, коли вони пили каву в маленькій кав’ярні біля бібліотеки. — Спочатку думав, що це кінець, а потім зрозумів: життя не закінчилося, воно просто змінилося. І знаєте що? Я став помічати те, на що раніше зовсім не звертав уваги.
Олена слухала і думала про те, як довго вона жила, не помічаючи нічого. Робота в рекламному агентстві, кар’єра, яка здавалася такою важливою, міська метушня. Все це раптом втратило сенс. Поруч з Артемом вона почувала себе по-справжньому живою.
Мати дзвонила кожного дня.
— Лєночко, ти з глузду з’їхала? Така кар’єра, такі перспективи, а він… він же ходити на може.
Друзі похитували головами, колеги шепотілися за спиною. Навіть найкраща подруга Світлана сказала прямо:
— Олена, ти просто жалієш його. Це не кохання.
Але жінка знала: це і було найсправжніше кохання, доросле, таке, що не питає дозволу і не шукає схвалення. Коли Артем запропонував їй переїхати до нього в Чернівці, вона не вагалася ані секунди.
— Я не можу дати тобі того, що дають інші чоловіки, — сказав він того вечора, коли вони сиділи на балконі його маленької квартири й дивилися на зірки. — Я не зможу носити тебе на руках, танцювати з тобою.
— Зате ти можеш любити мене так, як ніхто інший, — перебила його Олена. — А все інше неважливо.
Весілля було тихим, камерним, лише для найближчих. Мати весь час плакала, чи то від щастя, чи то від розпачу. Артем тримав Олену за руку і сяяв. У цей день вона зрозуміла: вона вдома. Вперше в житті – вдома.
Вони влаштували побут так, як було зручно їм обом. Артем працював віддалено, програмістом. Олена знайшла роботу в місцевій газеті. Зарплата була у рази меншою за київську, але кожного ранку вона прокидалася поруч із коханою людиною, і це було дорожче за будь-які гроші.
Артем умів робити життя святом. Він готував приголомшливі сніданки, читав вголос вірші, розповідав такі історії, що Олена сміялася до сліз. Вони дивилися старі фільми, сперечалися про книжки, будували плани на майбутнє.
— Хочеш дітей? — запитав він якось ввечері.
— З тобою – хочу, — відповіла жінка.
І він обійняв її так міцно, що вона відчула, як б’ється його серце.
Коли тест показав дві смужки, Артем плакав від щастя. Він одразу ж почав облаштовувати дитячу, купувати іграшки, читати книжки про виховання дітей. Кожного вечора він розмовляв з животиком, розповідав майбутній доньці, як сильно її любить.
— Вона буде гарна, як мама, — говорив він. — І розумна, як тато. Я навчу її читати. Ми будемо разом збирати пазли.
Олена дивилася на нього й думала, що вони будуть найдивовижнішою та найщасливішою родиною у світі. Артем так готувався до батьківства, ніби це було його головним призначенням. Він вивчав візки, вибирав дитячі книжки, навіть навчився в’язати. Хотів зв’язати доньці першу шапочку.
Олена почувала себе королевою. Він возив її на всі огляди, тримав за руку під час обстеження, купував усе, чого їй хотілося. Вони придумали доньці ім’я – Анна.
Перейми почалися вночі. Артем прокинувся від того, що Олена стиснула його руку.
— Здається, почалося, — прошепотіла вона.
Він підскочив й швидко зліз з ліжка, одразу ж став збирати речі, дзвонити лікареві. Його друг Сергій примчав за півгодини і повіз їх до пологового будинку. Артем тримав Олену за руку всю дорогу, гладив волосся, шепотів, що все буде добре.
У пологовому сказали, що пологи почнуться лише завтра, і Артемові доведеться поїхати. Він не хотів залишати жінку саму, але правило є правило.
— Я приїду зранку, — пообіцяв він, цілуючи її в чоло. — Як тільки дозволять, я буду чекати там, внизу.
— Я знаю, — усміхнулася Олена. — Я не боюся.
Ніч була довгою й болісною. Перейми посилювалися. Жінка думала про Артема, уявляла, як він не спить, чекає новин. Вона знала, що він хвилюється більше, ніж вона сама. Вранці почалися справжні пологи. Олена чекала, що от-от з’явиться Артем, що він буде під вікнами, хвилюватиметься, а потім першим дізнається, що в них з’явилася донька. Але його все не було.
Анна народилася о пів на дванадцяту. Маленька, гарна, з темним волоссям і серйозним поглядом. Олена дивилася на неї й бачила Артема. Той самий розріз очей, те саме підборіддя.
— Тато зараз приїде, — шепотіла вона доньці. — Він так тебе чекав.
Але Артем не приходив. Олена просила медсестер подзвонити йому, але телефон не відповідав. Вона почала хвилюватися, але думала, що, може, він просто десь затримався. Сергій з’явився лише ввечері. Олена побачила його обличчя й зрозуміла: щось сталося.
— Олено, — сказав він, і голос його тремтів. — Артем… його не стало сьогодні вранці.
Світ рухнув. Олена не могла зрозуміти, як таке можливо. Учора він був живий, щасливий, турботливий, чекав доньку, а сьогодні…
— Що сталося? — прошепотіла вона.
— Серце зупинилося уві сні, — сказав Сергій. — Лікар каже, що від хвилювання. Він так переживав за тебе, за пологи. Я знайшов його вранці, коли приїхав, щоб везти до пологового.
Олена тримала на руках доньку й не могла повірити, що Артем ніколи її не побачить, що він не почує, як вона плаче, не поколише на руках, не розповість їй казку на ніч.
Похорон пройшов, ніби в тумані. Олена стояла з Анею на руках біля могили й не могла повірити, що це реальність. Одинадцять місяців. Усього одинадцять місяців вони були разом, але ці місяці коштували цілого життя.
Мати приїхала, забрала їх до Києва, оточила турботою, але Олена почувала себе загубленою. Як жити далі? Як ростити доньку без батька, який так її чекав?
Аня росла, і кожного дня Олена бачила в ній Артема. Той самий сміх, та сама здатність радіти дрібницям, ті самі сірі очі з золотистими іскорками. Іноді здавалося, що він поруч, що він дивиться на доньку й посміхається.
Коли Ані виповнилося три роки, Олена вирішила переїхати в інше місто. Хотілося почати нове життя, не відповідаючи на питання, не пояснюючи свою історію. Тепер Ані п’ять. Вона питає про тата, і Олена розповідає їй, яким він був добрим, розумним, як сильно любив її, ще навіть не народжену. Показує фотографії, читає вірші, які він любив.
— Тато на небі? — питає Аня.
— Тато завжди з нами, — відповідає Олена. — У твоїх очах, у твоєму сміху, в тому, як ти радієш кожному дню.
Іноді Олена думає, що життя несправедливе, що одинадцять місяців – це замало для такого великого кохання. Але потім дивиться на доньку й розуміє: Артем не пішов. Він живе в Ані, у спогадах, у тому теплі, що досі гріє серце Лєни.
Вона не шкодує жодного дня, прожитого з ним. Не шкодує про кар’єру, про київське життя, про те, що не послухала рідних. Кохання не вимірюється часом. Іноді одинадцять місяців значать більше, ніж ціле життя.
Кожного вечора, вкладаючи Аню спати, Лєна розповідає їй про тата, про те, як він читав вірші, як готував сніданок, як чекав її появи на світ. І Аня засинає зі спокійною посмішкою, знаючи, що її люблять. І тими, хто поруч, і тими, хто завжди буде в її серці.
Життя триває. Лєна працює, виховує доньку, будує плани. Але в глибині душі вона знає: найголовніша її історія вже була. Одинадцять місяців справжнього щастя, якого вистачить на все життя.
