Осінній ранок у селі Вільшанка був прохолодним, але сонячним. Листя на деревах уже пожовкло, а повітря пахло димом від спаленого бадилля.
Катерина, тридцятип’ятирічна брюнетка з гострим поглядом і швидкою мовою, сиділа за кухонним столом у своїй міській квартирі в Полтаві.
Вона тримала телефон і нервово гортала повідомлення від чоловіка, Олега. Той уже годину вмовляв її поїхати на вихідні до його матері, Ганни Іванівни, у село.
— Катю, ну поїдьмо, — благав Олег, стоячи біля плити, де варилася кава. — Мама давно нас кличе. Софійка вже скучила за бабою, а я й сам хочу на город подивитися. Може, картоплю викопаємо.
Катерина скривилася, відкладаючи телефон.
— Олеже, я не хочу. Твоя мама знову почне мене пиляти. Ти ж знаєш, як вона мене називає — “скупа”! Через ту кляту ковбасу!
Олег зітхнув, наливаючи каву в горнятко.
— Та годі тобі, Катю. То ж вона пожартувала. Ти ж знаєш її характер.
— Пожартувала? — Катерина підняла брови, її голос затремтів від обурення. — Вона перед усіма сусідами сказала, що я скупердяйка, бо привезла їй “всього пару кілець ковбаси”! А я, між іншим, ту ковбасу два дні готувала!
Олег потер скроні. Історія з ковбасою стала справжньою сімейною легендою, яка отруювала стосунки між Катериною та її свекрухою.
Два тижні тому вони з Олегом їздили до Ганни Іванівни, прихопивши з собою домашню ковбасу, яку Катерина власноруч начиняла за старим сімейним рецептом.
Вона провозилася на кухні два дні: молола м’ясо, додавала спеції, набивала кишки. Результатом стали десять кілець ароматної ковбаси, з яких два вона віддала свекрусі. Але Ганна Іванівна, замість подяки, образилася.
Як усе почалося
Два тижні тому Катерина з Олегом і їхньою семирічною донькою Софійкою приїхали до Вільшанки. Ганна Іванівна, кремезна жінка шістдесяти років із гучним голосом і гострим язиком, зустріла їх із радісними обіймами. Вона обожнювала Софійку, а до
Олега ставилася з материнською турботою. Але з Катериною у них завжди було напружено.
— О, приїхали мої міські гості! — вигукнула Ганна Іванівна, обіймаючи Софійку. — А що привезли баби?
Катерина посміхнулася, хоч і змушено, і дістала з сумки два кільця ковбаси, загорнуті в пергамент.
— Ось, мамо, домашня ковбаса. Сама робила, за вашим рецептом, — сказала вона, сподіваючись на похвалу.
Ганна Іванівна взяла ковбасу, понюхала і скривилася.
— Два кільця? — перепитала вона, ніби не вірячи своїм очам. — А що, більше не могли?
Катерина зніяковіла.
— Та ми ж не знали, скільки вам треба. Я думала, ви скуштуєте…
— Скуштуємо? — Ганна Іванівна підвищила голос. — Та я думала, ви хоч із десяток привезете! У місті ж у вас усе є, а в селі що — я сама маю свиню різати?
Олег спробував розрядити ситуацію.
— Мамо, Катя старалася. Ми ще привеземо, не переживай.
Але Ганна Іванівна не вгамувалася. Того ж дня, коли до неї зайшла сусідка тітка Марія, вона почала скаржитися.
— Уявляєш, Маріє, моя невістка привезла мені два кільця ковбаси! Два! А сама, кажуть, цілий тиждень їх робила, десяток начинила. Скупа, як бачиш.
Тітка Марія, любителька пліток, рознесла цю новину по всьому селу. До вечора сусіди вже шепотілися, що Катерина “пожаліла свекрусі ковбаси”. Дехто навіть додав, що вона “в місті розжиріла, а в село привезла крихти”. Ці плітки дійшли до Катерини через двоюрідну сестру Олега, яка зателефонувала їй наступного дня.
— Катю, що там у вас із мамою сталося? — запитала сестра. — Вона всім розповідає, що ти їй ковбаси пошкодувала.
Катерина була вражена.
— Пошкодувала? Та я два дні над тими ковбасами гнулася! А вона ще й обзиває мене скупою!
Олег намагався заспокоїти дружину, але вона кипіла від обурення.
— Я більше до твоєї мами не поїду! — заявила вона. — Нехай сама собі ковбасу робить, якщо така розумна!
Вмовляння Олега
Тепер, через два тижні, Олег знову намагався вмовити Катерину поїхати до матері. Софійка, почувши розмову, підбігла до мами.
— Мамо, поїхали до баби! Вона обіцяла мені пиріжки з вишнями спекти!
Катерина погладила доньку по голові, але її обличчя залишалося похмурим.
— Софійко, ми подумаємо. Але баба твоя мене образила.
Олег сів поруч із дружиною.
— Катю, мама не зі зла. Ти ж знаєш, як у селі — язик до Київ доведе. Сусіди наплели, а вона повірила.
— А вона не могла зі мною поговорити? — різко відповіла Катерина. — Замість того, щоб обзивати мене скупою перед усіма!
Олег зітхнув.
— Добре, я поговорю з мамою. Але поїхати треба. Вона вже питала, чому ми не приїжджаємо. Софійка скучила, та й город сам себе не викопає.
Катерина скривилася, але в глибині душі знала, що Олег правий. Вона любила Софійку і не хотіла позбавляти її спілкування з бабою. До того ж, город Ганни Іванівни був їхньою гордістю — щороку вони привозили звідти мішки картоплі, буряків і моркви.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Але якщо вона знову почне про ковбасу, я розвернуся і поїду додому.
Олег посміхнувся і обійняв дружину.
— Домовилися. Я буду поруч.
Приїзд до села
У суботу вранці вони зібралися і поїхали до Вільшанки. Софійка весело щебетала на задньому сидінні, тримаючи улюблену ляльку. Катерина мовчала, дивлячись у вікно. Олег час від часу поглядав на неї, але не наважувався заговорити.
Коли вони під’їхали до будинку Ганни Іванівни, та вже чекала їх на порозі. Її обличчя сяяло радістю, але Катерина помітила в її очах лукавий блиск.
— Ой, мої любі приїхали! — вигукнула Ганна Іванівна, обіймаючи Софійку. — А я вже пиріжки спекла, заходьте!
Катерина змушено посміхнулася, тримаючи в руках сумку з продуктами. Цього разу вона не привезла ковбаси — навмисне, щоб не давати приводу для нових звинувачень.
— Добрий день, мамо, — сказала вона сухо. — Ми привезли яблука і трохи сиру.
Ганна Іванівна глянула на сумку і підняла брови.
— Яблука? А ковбаси цього разу немає?
Катерина стиснула кулаки, але Олег швидко втрутився.
— Мамо, ми ж не заради ковбаси приїхали. Давай краще чаю поп’ємо.
Увійшовши до хати, вони сіли за стіл. Ганна Іванівна поставила перед ними тарілку з пиріжками і налила чай. Софійка радісно гризла пиріжок, а Катерина сиділа напружена.
— Ну, Катю, як там у місті? — запитала Ганна Іванівна, відпиваючи чай. — Все економите?
Катерина відчула, як кров прилила до обличчя.
— Що ви маєте на увазі, мамо? — холодно запитала вона.
— Та нічого, — знизала плечима свекруха. — Просто чула, що ви ковбаси цілу гору наробили, а мені два кільця привезли.
Сусіди казали.
— Сусіди? — Катерина підвищила голос. — А ви самі не могли спитати? Я два дні над тими ковбасами стояла, а ви мене скупою називаєте!
Ганна Іванівна зніяковіла, але швидко опанувала себе.
— Та я ж не зі зла, Катю. Просто в селі всі діляться. А ти привезла, ніби на пробу.
Олег поклав руку на плече дружини.
— Мамо, досить. Катя старалася, а ти її образила.
Софійка, відчувши напругу, тихо запитала:
— Мамо, чому ви сваритеся?
Катерина зітхнула і погладила доньку по голові.
— Нічого, доню. Дорослі розмовляють.
Сусідські плітки
Того ж дня до Ганни Іванівни зайшла тітка Марія, та сама сусідка, яка розпустила плітки про ковбасу.
— О, Ганно, гості в тебе? — вигукнула вона, побачивши Катерину з Олегом. — А що, Катю, цього разу ковбаси не привезла?
Катерина ледве стрималася.
— Тітко Маріє, а вам яка різниця? Може, я для своєї сім’ї готувала, а не для всього села!
Тітка Марія розгубилася.
— Та я ж так, пожартувала…
— Пожартувала? — Катерина встала. — Ви з мамою всім селом мене скупою назвали, а я, між іншим, ту ковбасу для вас старалася!
Ганна Іванівна спробувала заспокоїти невістку.
— Катю, ну годі тобі. Марія не зі зла.
— Не зі зла? — Катерина повернулася до свекрухи. — А ви чому повірили сусідам, а не мені? Я вам два кільця привезла, бо думала, що ви оціните. А ви мене перед усіма осоромили!
Олег узяв дружину за руку.
— Катю, заспокойся. Мамо, ти справді перегнула. Треба було спитати в нас, а не слухати плітки.
Ганна Іванівна опустила очі.
— Може, й так. Вибач, Катю. Я не подумала.
Катерина зітхнула, відчуваючи, як гнів потроху відступає.
— Мамо, я не проти ділитися. Але я не хочу, щоб мене обзивали скупою через ваші плітки.
Тітка Марія, відчувши себе винною, спробувала виправдатися.
— Катю, я ж не знала, що ти образишся. Просто сказала Ганні, що ви багато ковбаси робили…
— А ви звідки знаєте, скільки я робила? — різко запитала Катерина.
Тітка Марія зніяковіла.
— Та сестра Олега розказала…
Олег закотив очі.
— Чудово. Усе село знає, скільки ми ковбаси зробили.
Примирення
Того вечора, після того як тітка Марія пішла, Катерина з Ганною Іванівною залишилися вдвох на кухні. Олег із Софійкою пішли копати картоплю, а жінки вирішили поговорити.
— Катю, я справді не хотіла тебе образити, — тихо сказала Ганна Іванівна. — У селі всі діляться, от я й подумала, що ти пошкодувала.
Катерина подивилася на свекруху.
— Мамо, я не пошкодувала. Я привезла те, що могла. А ви замість подяки мене скупою назвали.
Ганна Іванівна зітхнула.
— Прости, Катю. Я стара, іноді язик попереду розуму біжить.
Катерина посміхнулася.
— Добре, мамо. Але обіцяйте, що наступного разу спитаєте в мене, а не в сусідів.
— Обіцяю, — кивнула Ганна Іванівна. — А знаєш, твоя ковбаса була смачна. Я ще тітці Марії хвалилася.
Катерина розсміялася.
— То чому ж ви скаржилися, що мало?
— Та то я так, для балачок, — зізналася свекруха. — У селі ж без цього ніяк.
Вони посміялися, і напруга між ними розтанула. Наступного дня Катерина спекла пиріжки разом із Ганною Іванівною, а
Софійка бігала по двору, сміючись.
— Мамо, бабо, а можна ще ковбаси зробити? — запитала дівчинка.
Катерина з Ганною Іванівною переглянулися і розсміялися.
— Можна, доню, — сказала Катерина. — Але цього разу для всіх вистачить.
Через місяць Катерина з Олегом знову приїхали до Вільшанки, цього разу з п’ятьма кільцями ковбаси. Ганна Іванівна радісно обійняла невістку.
— Оце я розумію, Катю! Ти не скупа, ти золото!
Сусіди більше не пліткували, а тітка Марія навіть попросила у Катерини рецепт ковбаси. Село заспокоїлося, а Катерина з Ганною Іванівною стали ближчими. Історія з ковбасою залишилася сімейною легендою, про яку згадували зі сміхом за кожним застіллям.
Тетяна Макаренко
