Суботній ранок у родині Соколовських починався ідеально: пахло свіжою кавою, на сковорідці шкварчали сирники, а за вікном повільно падав пухнастий сніг.
Олена щойно збиралася розлити чай, як у двері не просто подзвонили, а почали вибивати знайомий ритм «Тук-тук-відчиняйте-бо-гірше-буде».
На порозі стояла Тетяна Петрівна. У соболиній шапці, яку вона діставала лише для походів до податкової, і з виразом обличчя великомучениці, щойно зійшовши з полотна епохи Ренесансу.
— Мамо? Щось сталося? — Олена мимоволі притиснула руку. — Сталося, Оленко. Життя сталося, — трагічно зітхнула Тетяна Петрівна, відсуваючи зятя Максима плечем і заходячи в передпокій.
— Максиме, не стій як пам’ятник, візьми мою сумку. Вона важка, там мої хвороби і залишки гордості.
Коли гостя всілася за стіл, відмовившись від сирників («Мені вже не можна смаженого, підшлункова співає арію «Прощання з продуктами»), вона виклала на стіл товстий зошит у клітинку.
— Значить так, діти. Прийшов час розплати. Я вчора перерахувала інфляцію, вартість твоїх гуртків з малювання, на які ти сходила тричі, і ціну моїх нервових клітин, які, як відомо, не відновлюються, а лише вкриваються сивиною.
Олена з Максимом перезирнулися. Максим обережно спитав: — Тетяно Петрівно, ви про що?
— Я про аліменти, зятю! — вона гримнула долонею по зошиту. — Тільки не від батька, який зник за горизонтом, коли Оленці було дев’ять, а «назад». Я її з того віку сама на своїх плечах тягла. А плечі в мене тепер, між іншим, не казенні. Там остеохондроз такий, що можна за ним карту залізниць вивчати.
Тетяна Петрівна відкрила зошит на сторінці «Медикаменти та моральна шкода».
— Послухай, доню, — почала вона повчальним тоном. — Ти зараз молода, гарна, вітаміни п’єш. А я в твої роки бігала на дві роботи, щоб у тебе були чоботи зі стразами. Тепер стрази відвалилися, а коліна мої — ні, вони просто скриплять так, що сусіди думають, ніби я підлогу не змастила. Мені потрібні ліки. І не ці ваші «травички-муравки», а нормальні, дорогі препарати, щоб я хоча б могла дійти до магазину, не згадуючи всіх святих по дорозі.
— Мамо, ми ж і так тобі допомагаємо, — тихо мовила Олена.
— Допомога — це коли ти мені пачку кефіру купила, — відрізала мати. — А я кажу про систему. Про державний підхід у межах однієї квартири. Я порахувала: з дев’яти років я вклала в тебе приблизно… ну, якщо перевести на сьогоднішні ціни, то це як невеликий вертоліт. Але я жінка скромна, мені вертоліт не треба, мені треба курс масажу, поїздку в санаторій «Кришталеві джерела» і щоб аптекарка при моєму появі не здригалася, а одразу діставала мій список.
Максим, стримуючи посмішку, підсунув Тетяні Петрівні чашку чаю. — І яка ж сума цих «аліментів» на старість, якщо не секрет?
Тетяна Петрівна поправила окуляри і зачитала: — Пункт перший: компенсація за безсонні ночі під час твоєї підліткової депресії — три сеанси рефлексотерапії на місяць. Пункт другий: амортизація мого терпіння, коли ти вийшла заміж за програміста, який не може відрізнити кріп від петрушки — щотижневий кошик фруктів. І головне — медичний фонд «Золота осінь Петрівни».
Вона замовкла, чекаючи реакції. Олена підійшла до матері, обняла її за напружені плечі й прошепотіла: — Мам, а можна було просто сказати:
«Оленко, я втомилася, мені сумно і хочеться в санаторій»? Без цього бухгалтерського обліку?
Тетяна Петрівна на мить знітилася, її суворий погляд потеплішав, але вона швидко повернула собі «державницький» вигляд.
— Просто сказати? Ні, доню. Просто сказати — це прохання. А з зошитом — це фінансова стратегія. Ну що, підписуємо меморандум, чи мені ще згадати, скільки коштувала твоя випускна сукня, в якій ти тільки тричі сфотографувалася?
Максим засміявся і дістав телефон. — Пишіть номер картки, «міністр охорони здоров’я». Будемо сплачувати внески. Але з умовою: у санаторії ви будете відпочивати, а не проводити аудит харчоблоку.
Тетяна Петрівна нарешті взяла сирник, відкусила шматочок і задоволено підсумувала: — Ну от, а ви казали «навіщо аліменти». Порядок має бути в усьому. Оленко, дай варення, бо серце щось розхвилювалося від такого успішного завершення перемовин.
Санаторій «Кришталеві джерела» зустрів Тетяну Петрівну сосновим бором, тишею та оманливим спокоєм. Адміністраторка на ресепшені, молода дівчина з бездоганною усмішкою, ще не знала, що цей заїзд змінить її уявлення про роботу зі «складними клієнтами».
Тетяна Петрівна не просто заселилася — вона провела інспекцію.
— Юна леді, — звернулася вона до дівчини, викладаючи на стійку свій знаменитий зошит у клітинку. — У вашому буклеті написано «п’ятиразове харчування та атмосфера цілковитого релаксу». Проте в номері 302 кран капає в ритмі вальсу Шопена, а це, знаєте, не сприяє релаксу, це спонукає до думок про затоплення та марнотратство води. Запишіть: або кран мовчить, або я вимагаю перерахунку аліментного фонду в бік компенсації моральної.
Битва за калорії та справедливість
Справжній «бенефіс» Тетяни Петрівни розпочався в їдальні. Коли офіціантка принесла дієтичний обід — пісний суп та парову котлету, яка виглядала так, ніби вона теж перебувала в депресії, Петрівна дістала окуляри та ручку.
— Сонечко, — покликала вона офіціантку голосом, від якого у тієї затремтіли підбори. — Підійди-но сюди. Оце — котлета? Це — цитата з котлети, короткий переказ того, що мало бути м’ясом. Я людина чесна, за мене донька і зять сплатили за «повний пансіон», а не за «легкий натяк на вечерю». Де тут у вас книга відгуків чи головний технолог? Мені треба звірити вагу цієї сніжинки з державним стандартом.
Через десять хвилин біля столика Тетяни Петрівни стояв головний повар, поправляючи високий ковпак. — Пані, у нас дієтичний стіл номер дев’ять…
— Номер дев’ять — це про здоров’я, а не про дефіцит маси тіла! — парирувала вона, відкриваючи сторінку «Норми споживання та реальність».
— Я 20 років працювала в бухгалтерії енергомереж, я бачу недовагу за три метри без вагів. У моєму віці серце має працювати на глюкозі та любові, а від вашої котлети воно тільки плаче. Давайте домовимося: або ви додаєте мені до порції шматочок запеченої риби, або я починаю проводити аудит вашого складу. Я вже бачила, як вранці до чорного входу під’їжджала машина з ковбасою…
Повар, відчувши, що перед ним не просто пенсіонерка, а «стихійне лихо з вищою освітою», мовчки пішов на кухню. Через п’ять хвилин на столі Тетяни Петрівни з’явилася подвійна порція судака та додатковий салат.
«Аліменти» на процедури
Проте головний бій відбувся в кабінеті гідромасажу. Медсестра Людочка намагалася пояснити, що «душ Шарко» — це процедура за графіком, і додаткові п’ять хвилин не передбачені.
— Людочко, дорога, — Тетяна Петрівна поправила шапочку для басейну. — Ви бачите ці плечі? На них трималася демографія країни в 90-х. Там кожен вузол — це окрема історія про те, як я вибивала Оленці путівку в табір. Ви хочете, щоб я пішла звідси недомита? Це ж як аліменти: або ти платиш вчасно, або ростуть пені. Проявіть до мене милосердя, і я не буду розповідати головному лікарю, що у вас у коридорі фікус засох. Це ж показник ставлення до живих організмів!
Вечорами Тетяна Петрівна телефонувала доньці: — Оленко, доповідаю. Санаторій непоганий, але довелося взяти керівництво в свої руки.
Повар мене вже впізнає в обличчя і відкладає найкращі шматочки, а дівчатка на процедурах кажуть, що я «совість цього закладу». Гроші, що ви виділили на ліки, я поки економлю — виявилося, що слово «перевірка» лікує тиск краще за будь-які таблетки!
Останній день у санаторії «Кришталеві джерела» нагадував евакуацію штабу перед передислокацією. Тетяна Петрівна, сповнена сил, які вона акумулювала шляхом поглинання подвійних порцій судака та енергії від адміністрації, пакувала валізи.
Коли Олена з Максимом під’їхали до воріт, вони очікували побачити втомлену відпочинком маму з пакетиком лікувальних грязей.
Натомість на ґанку стояла «генеральна директорка всесвіту», а поруч із нею — двоє міцних чоловіків у формі працівників санаторію, які обережно тримали… гігантську пальму в діжці та кілька величезних коробок.
— Мамо, що це? — Олена завмерла, не виходячи з машини. — Ти що, пограбувала оранжерею?
Тетяна Петрівна величаво підійшла до вікна авто. — Не пограбувала, а отримала дивіденди! Це фікус «Віктор», ми з ним потоваришували в холі. Він там гинув від сухості та байдужості, а в мене він розквітне.
Головний лікар сказав, що віддає його мені «на поруки», аби тільки я не писала в Міністерство охорони здоров’я про стан їхньої вентиляції.
Сюрприз у коробках
Коли Максим, віддуваючись, завантажив фікус і коробки в багажник, Тетяна Петрівна всілася на заднє сидіння з виглядом переможниці.
— Максиме, вези обережно, там — капітал! — застерегла вона. — Який капітал, Тетяно Петрівно? Золоті злитки? — Краще, зятю. Там контакти та ресурси.
Приїхавши додому, гостя урочисто відкрила першу коробку. У ній виявилися десятки пакунків із професійною фізіотерапевтичною глиною, набір ефірних олій та… масажний апарат, схожий на деталь від зорельота.
— Це що, теж «подарунки»? — здивувалася Олена. — Це — частина моєї нової стратегії «Аліменти 2.0», — оголосила Тетяна Петрівна, дістаючи свій незмінний зошит.
— Я зрозуміла: щоб ви не витрачали на мене зайві кошти в майбутньому, я маю стати автономною одиницею здоров’я. Оце — апарат для прогрівання колін. Я виторгувала його у постачальника, який якраз привозив нове обладнання в санаторій. Я йому довела, що з його цінами він має дарувати один прилад кожному, хто пережив дев’яності.
Але головний сюрприз чекав у маленькому конверті, який вона з гордістю виклала на стіл.
— Оленко, я подумала… Ви мені — аліменти, а я вам — інвестицію. Я там у санаторії познайомилася з однією жінкою, Маргаритою Павлівною. Її син — власник великої мережі клінік. Так ось, я так «професійно» проконсультувала їх щодо роботи їхньої реєстратури (чисто з любові до порядку), що він запропонував Максиму контракт на розробку софту для їхньої мережі.
Максим розкрив конверт, швидко пробігся очима по візитці та коротких тезах. Його очі округлилися. — Тетяно Петрівно… це ж проект року! Як ви це зробили?
— Як-як… — вона загадково посміхнулася, поправляючи зачіску. — Сказала, що мій зять — найкращий програміст, а якщо вони його не візьмуть, то я прийду до них працювати аудитором. Вони вирішили, що контракт із тобою обійдеться їм дешевше, ніж моя присутність у штаті.
Новий порядок
Тетяна Петрівна підійшла до фікуса, який тепер займав пів вітальні Соколовських. — Ну що, діти? Аліменти — це не тільки про гроші. Це про кругообіг добра в природі. Ви мені — спокій та санаторій, а я вам — професійне зростання та тропічне дерево.
Вона відкрила останню сторінку зошита, де великими літерами було написано: «ПЛАН НА НАСТУПНИЙ РІК: КРУЇЗ».
— Максиме, не здригайся, — поплескала вона зятя по плечу. — До круїзу ще далеко. Поки що навчися поливати Віктора. Він любить воду температури 22 градуси і щоб з ним віталися зранку. Це, до речі, теж входить у пакет моїх послуг «Мати вдома».
Олена засміялася, обняла матір і зрозуміла: з Тетяною Петрівною життя ніколи не буде дешевим, але воно точно ніколи не буде нудним.
Наталія Веселка
