— Послухай, Ганно, якщо я зараз нанесу цей «чарівний» нічний концентрат, я не стану щасливішою, я просто стану липкою! Мені сорок п’ять, і я нарешті дозволила собі розкіш не бути «справжньою жінкою» за чужим розкладом.
Раптом тишу квартири розірвав різкий, вимогливий дзвінок у двері. У таку пору і з такою наполегливістю міг дзвонити лише один мешканець нашої планети. На порозі, сяючи ідеальною шкірою та бездоганною укладкою, стояла моя кузина Ганна. Вона була живим втіленням терміну «доглянутість». Жінка, чия ванна кімната нагадувала філію секретної хімічної лабораторії преміумкласу, де в кожній баночці за ціною невеликого острова нудилася чергова надія на вічну юність.
— Маріє! Боже мій, ти все ще в піжамі? — Ганна влетіла в коридор, приносячи з собою хмару аромату дорогого парфуму з нотками ірису та непереможної енергії, яка зазвичай збиває з ніг людей зі слабкою волею. — Я принесла тобі порятунок. Це не просто косметика, це технологічна революція! Тут сироватка з інкапсульованим ретинолом, маска з рідкісних арктичних водоростей, які збирали вручну незаймані ельфи, і крем, який «запечатує» молодість так щільно, що навіть час не просочиться. Тобі вже не двадцять, Машо, і навіть не тридцять. Треба ж нарешті щось робити!
Я важко зітхнула і притулилася плечем до одвірка, спостерігаючи, як вона викладає на мій старий дубовий стіл коробки, що сяяли золотом і лаком.
— Ганнусю, люба, — почала я, відчуваючи знайому втому в самому зародку розмови. — Ти ж знаєш мій «арсенал». У мене є один-єдиний тонік. Я купила його пів року тому лише тому, що він пахне м’ятою і приємно холодить шкіру після вмивання. Це весь мій догляд. Крапка.
— І це просто катастрофа! — Ганна сплеснула руками, і її манікюр кольору «тиха розкіш» блиснув у тьмяному світлі кухні. Вона почала безцеремонно оглядати моє «голе» обличчя, наче антиквар, який знайшов на горищі запилену, але потенційно цінну шафу. — Ти ж відома журналістка! Ти ходиш на інтерв’ю, ти буваєш на презентаціях, на тебе дивляться люди! Як можна так цинічно нехтувати собою? Це ж не просто креми, це дисципліна! Це, якщо хочеш, повага до власного статусу, до своєї жіночої природи!
Я дивилася на неї, а думками мимоволі поверталася в дев’яності. Перед очима виплив наш гуртожиток, кімната три на чотири, заставлена порожніми пляшками з-під кефіру. Пам’ятаю, як дівчата перед дискотекою в Політесі влаштовували справжній ритуал: вони накладали на себе стільки шарів тонального крему «Балет» і синіх тіней, що їхні обличчя перетворювалися на нерухомі маски з античної трагедії.
Я тоді теж піддалася загальному психозу і купила свою першу (і останню) помаду. Вона була якогось дивного, мертвотно-цегляного кольору. Вона валялася в моїй сумці роками, збираючи крихти від печива та пил, поки не почала пахнути старим жиром і безнадією. Коли я її викинула, я відчула таку свободу, наче позбулася речового доказу в справі, яку проти мене сфабрикувало суспільство.
— Слухай, Ганно, — сказала я тихо, ставлячи чайник на плиту й запрошуючи її сісти. — Я нещодавно прочитала одну дуже тверезу думку. Заняття своїм обличчям і тілом — це просто хобі. Розумієш? Таке саме захоплення, як нумізматика, вишивання бісером, колекціонування марок чи екстремальний туризм у горах.
Ганна вигнула брову, яку явно коригували за допомогою математичних формул і лазера.
— Хобі? Маріє, не кажи дурниць. Це елементарна гігієна!
— О ні, люба. Гігієна — це вмитися, помити голову і почистити зуби. Це база для виживання в соціумі. А от втирати в себе послідовно п’ять-сім субстанцій різної в’язкості, витрачаючи на це роки життя і суми, за які можна було б купити невеликий вживаний автомобіль — це хобі. І це, як би тобі сказати… просто не моє хобі. Мені все життя було смертельно нудно щось робити зі своїм обличчям. Не тому, що я вважала себе ідеальною красунею — якраз навпаки, мені ніколи не подобалося на себе дивитися. Але саме тому я й не дивилася! Навіщо витрачати час на те, що не приносить задоволення? Мені нудно читати етикетки, нудно чекати, поки маска «подіє», нудно лежати в косметолога, якщо він не робить той чарівний масаж, від якого хочеться муркотіти й забути про дедлайни.
— Але ж результат! — Ганна майже перейшла на крик, сідаючи на край табурета. — Подивися на свої очі! У тебе ж там ціла мапа зморшок! Ти ж старієш, Машо!
— Так, Ганнусю, вони там є. І знаєш що? Кожна з них — це протокол мого життя. Ось ці — від того, що я занадто багато сміялася з дурних жартів у редакції. А ось ці заломи — від безсоних ночей, коли я писала тексти, які мені здавалися важливими. Ти знаєш, я роками себе гризла. Чесно. Щовечора я лягала і присягалася: «Маріє, від завтра ти стаєш справжньою жінкою. Ти підеш у Брокард, купиш найдорожчу сироватку і будеш мазатися нею релігійно, двічі на день». Я навіть купувала ті баночки. Вони стояли у ванній на полиці, як маленькі пам’ятники моєму почуттю провини. А потім вони вкривалися пилом, термін придатності минав, крем розшаровувався, а я… я просто забувала про них. Бо мені це було абсолютно, фундаментально нецікаво.
Я налила в чашки каву, аромат якої нарешті перебив парфуми кузини.
— Ганно, скажи мені чесно: ти вмієш шити? — запитала я раптом, дивлячись їй прямо в очі.
— Що? До чого тут це? Ні, звісно. Я навіть ґудзик пришити не можу, у мене від самої думки про голку починається нервовий тік.
— А я не вмію в’язати. І, знаєш, я не ходжу кутами й не караю себе за це. Я не кажу: «Ой, Машо, ти бракована жінка, бо не можеш зв’язати коханому светр, як це роблять інші справжні берегині». То чому я маю катувати себе за те, що не хочу витрачати дорогоцінні години на догляд за «мордою», яка ніколи не була моїм пріоритетом?
Ганна замовкла, задумливо розглядаючи свій ідеальний манікюр. Здавалося, в її стрункій системі світу з’явилася перша тріщина.
— Я просто дозволила собі не бути «справжньою», — продовжила я, відчуваючи дивну легкість. — Дозволила собі вийти з цієї гонки озброєнь проти часу. Чи стала я виглядати гірше? Можливо. Чи стала я виглядати краще? Навряд чи. Але мені, якщо чесно, стало абсолютно байдуже. Я дивлюся в дзеркало лише для того, щоб переконатися, що я виглядаю притомно для виходу за хлібом. Усе інше — це марнославство, на яке в мене просто не залишилося енергії. Життя занадто коротке, щоб проводити його в очікуванні, поки вбереться крем від зморшок.
— Але ж усі так роблять… Суспільство тисне… — вже менш впевнено пробурмотіла кузина.
— Усі там будемо, Ганнусю. Смерть і старість — чудові зрівнювачі. І ті, хто щомісяця вливав у себе філери з єдинорога, і ті, хто лише вмивався крижаною водою з-під крана, опиняться в одному фіналі. Старість неминуча, це природний процес, а не хвороба, яку треба лікувати кремами. Я краще витрачу ці вільні тридцять хвилин вранці на те, щоб прочитати сторінку нової книги або просто подивитися, як дощ заливає черепичні дахи нашого міста. Я — «не справжня жінка» за твоїми лекалами, і знаєш що? Мені в цьому статусі неймовірно, до запаморочення комфортно.
Ганна довгу хвилину мовчала. Вона дивилася на дощ за вікном, а потім раптом усміхнулася. Це не була її звичайна «фасадна» посмішка для селфі — це була справжня, тепла людська усмішка, від якої в кутиках її ідеальних очей теж з’явилися крихітні промінчики зморшок.
— Знаєш, Машо… а мені іноді теж хочеться просто завалитися в ліжко і заснути, не проходячи цей триклятий десятиступеневий ритуал змивання макіяжу та нанесення нічних концентратів. Але я боюся. — Боїшся чого? Що зранку дзеркало тебе не впізнає і не впустить у ванну? Повір, воно впізнає. А якщо не впізнає — то й біс із ним, купимо нове, менш прискіпливе.
Ми допили каву в затишній тиші, яку порушував лише старий годинник на стіні. Ганна повільно почала складати свої революційні сироватки назад у фірмовий пакет. Вона забрала свій «набір порятунку» з собою, а я залишилася на своїй кухні.
Поруч зі мною, у ванній, на поличці так само самотньо стояв мій єдиний тонік з ароматом м’яти. І знаєте що? Мені ніколи ще не було так легко і спокійно дивитися в завтрашній день. Навіть якщо цей день принесе мені ще одну зморшку — я зустріну її з чистою совістю і без жодного сліду нічного крему на обличчі. Бо моє справжнє хобі — це жити, а не імітувати ремонт фасаду, що все одно рано чи пізно стане історією.
