Катерина сиділа на кухні, тримаючи телефон так міцно, що кісточки пальців побіліли. Голос доньки, холодний і різкий, ще лунав у голові:
«Мамо, я не хочу, щоб ти приїжджала. Залиш мене в спокої». А потім, на тлі, вона почула його. Дмитра.
«Потерпи ще трохи, маму, я скоро прийду». Він говорив це лагідно, як говорить до дитини, яку заспокоює після поганого сну.
Але називав її «маму». Свою дружину називав «маму».
Вона поклала слухавку й довго дивилася на холодну плиту. Чайник давно перестав свистіти, а вона навіть не налила собі чаю.
Усередині стискалося щось важке, ніби хтось поклав туди камінь. «Чому вона мене так не любить?» — подумала Катерина вголос. «Я ж для неї все…»
Вона згадала, як Соня була маленькою. Як бігала по квартирі в рожевих шкарпетках із зайчиками, як тягнула її за руку до вікна:
«Мамо, подивись, сніг іде!» Як плакала ночами, коли Дмитро вперше пішов «у відрядження» на три місяці. Тоді Катерина ночами не спала, носила доньку на руках, співала колискових, хоч сама була на межі.
«Ти ж моя найдорожча, Соню, ти ж моє все», — шепотіла вона тоді.
А тепер Соня каже: «Не приїжджай. Не треба».
Телефон задзвенів знову. Катерина здригнулася. На екрані — «Сонечка». Вона взяла трубку, намагаючись зробити голос рівним.
— Алло, доню…
— Мамо, — голос Соні був роздратованим, — я ж просила не дзвонити сто разів на день. Я нормально. Все гаразд.
— Я просто хотіла спитати… ти їла сьогодні?
— Мамо! Мені двадцять п’ять років! Я не дитина!
— Я знаю, Соню… Просто… Я чула, як Дмитро тобі казав… «маму»…
Запала тиша. Довга. Така довга, що Катерина вже подумала, що зв’язок обірвався.
— І що? — нарешті озвалася Соня. — Він так каже. І що?
— Він тебе так називає? «Маму»?
— Так. І мені подобається. Він піклується про мене. На відміну від деяких.
Катерина відчула, як сльози підступають до горла.
— Соню… Я ж тебе люблю. Я все життя…
— Ой, мамо, тільки не починай знову свою пісню про «все життя». Ти мене “залюбила” своєю любов’ю. Я не можу дихати, коли ти поруч. Ти весь час контролюєш, перевіряєш, плачеш, ображаєшся. Я втомилася.
— Я просто боялася за тебе…
— Ти боялася за себе! Щоб я була біля тебе, щоб ти не була сама! Ти навіть не питала, чого хочу Я!
Катерина затулила рот рукою. Вона хотіла сказати: «Але ж я одна тебе маю… Твій тато пішов… Я ж без тебе не можу…»
Але сказала інше:
— А Дмитро… він тобі замість мене?
— Він мені чоловік. І він мене любить. По-справжньому. Не так, як ти — через сльози й істерики.
— Він старший за тебе на вісімнадцять років, Соню…
— І що? Він мене розуміє. Він не плаче, коли я пізно приходжу додому. Він не дзвонить п’ятдесят разів, якщо я не відповідаю п’ять хвилин.
— А коли він називає тебе «маму»… це нормально?
— Для нас — нормально. Ми так вирішили. Він каже, що я його маленька дівчинка. І я себе так почуваю. Безпечною. Коханою.
А з тобою я весь час винна. Весь час щось не так зробила.
Катерина сіла на стілець. Ноги не тримали.
— Соню… Я не знала…
— От бачиш. Ти ніколи не питала. Ти вирішувала за мене. Яку сукню вдягнути в садочку. З ким дружити в школі. Куди вступати.
Ти навіть мого першого хлопця вигнала з хати, бо «він не той».
— Він пив…
— Він був нормальний! Але тобі ж завжди всі «не ті»! Окрім Дмитра, до речі. Ти ж сама його мені представила!
Катерина згадала той вечір. Дмитро — друг її покійного чоловіка, успішний, спокійний, завжди допомагав. Приїжджав, лагодив кран, возив Соню в універ, коли Катерина лежала з серцем.
Вона думала: «Ось чоловік, якому можна довірити доньку». А потім одного дня зайшла до них без дзвінка — і побачила, як він цілує Соню в шию, а Соня сміється і каже: «Не треба, тато ж поруч був…»
Вона тоді кричала. Плакала. Благала. А Соня сказала: «Мамо, я його люблю. І ми разом. І ти тут ні при чому».
— Я думала, він тобі як батько… — прошепотіла Катерина.
— Він мені все. І батько, і чоловік, і друг. Він мене не карає любов’ю. Він просто любить.
— А я… карала?
— Так, мамо. Ти весь час карала. Якщо я не дзвонила — ти плакала. Якщо я хотіла поїхати з подругами — ти влаштовувала сцени. Якщо я пізно приходила — ти не спала й зустрічала з питанням «де була?». Я весь час почувалася злочинницею. А з Дмитром я можу бути собою.
Катерина мовчала. За вікном сутеніло. Вона дивилася на стару фотографію на стіні: вона, Соня й чоловік. Соні п’ять років. Вона тримає маму за шию, сміється. Колись вона її любила.
— Соню… — голос Катерини тремтів, — а якщо я зміняюся? Якщо я більше не буду… контролювати? Якщо просто буду поруч… коли ти захочеш?
Знову тиша.
— Я не знаю, мамо. Мені зараз добре. Я щаслива. Вперше в житті.
— І ти мене… не любиш?
Соня зітхнула.
— Я тебе люблю. Але по-своєму. Здалеку. Мені так легше. І тобі, мабуть, теж має бути легше. Перестань себе мучити. Живи. Знайди собі когось. Ходи в театр. Заведи подруг. Ти ж ще молода.
— Мені п’ятдесят два…
— Ну і що? Ти гарна. Ти сильна. Просто… відпусти мене. Будь ласка.
Катерина заплакала. Тихо. Не голосно, як раніше. Просто сльози текли.
— Я спробую, Соню. Я дуже спробую.
— Гаразд… Я передзвоню. Коли захочу. Добре?
— Добре, доню. Цілую тебе.
— І я тебе. Бувай.
Трубку поклали.
Катерина довго сиділа. Потім встала, відкрила шафу, дістала гарну сукню, яку не вдягала десять років. Подивилося в дзеркало. Витирала сльози.
Наступного дня вона записалася на курси англійської. Через тиждень пішла в театр. Одна. Через місяць познайомилася з чоловіком — вдівцем, добрим, тихим. Він не називав її «мамою». Він просто тримав за руку.
Соня іноді дзвонила. Рідко. Але коли дзвонила — говорила довго. Сміялася. Розповідала, як вони з Дмитром поїхали на море. Як він носить її на руках по квартирі. Як вона нарешті спить спокійно.
А одного разу сказала:
— Мамо… а пам’ятаєш, як ти мені колискову співала? «Ой, ходи, Соню, до дитини…» Співай іноді. Я згадую. Мені приємно.
Катерина посміхнулася крізь сльози.
— Співатиму, Соню. Кожного вечора. Для тебе.
І вперше за багато років вона відчула — не біль. А тепло.
Тепло, що донька, можливо, колись повернеться. Не як раніше. Інакше. Але повернеться.
А поки — вона житиме. Для себе.
Бо любов — це не кайдани.
Це коли відпускаєш — і все одно тримаєш у серці. Легко. Ніжно. Без «потерпи ще трохи».
Просто — «я тут».
Коли захочеш.
Світлана Малосвітна
