“Потерпи, зайко. Лєнка зараз іпотеку закриє, вона квартальну премію чекає, а тоді вже вирішимо питання. Доньку тільки шкода, але вона вже велика, зрозуміє. Головне, ти не нервуй, все буде в шоколаді, обіцяю”.

“Потерпи, зайко. Лєнка зараз іпотеку закриє, вона квартальну премію чекає, а тоді вже вирішимо питання. Доньку тільки шкода, але вона вже велика, зрозуміє. Головне, ти не нервуй, все буде в шоколаді, обіцяю”.

Олена перечитала це повідомлення тричі. Екран смартфона світився в півтемній кухні, як отруйний гриб. Ігор, її надійний тил і голова сім’ї, зараз мирно хропів у спальні, впевнений, що телефон заблоковано, а дружина, втомлена після зміни, міцно спить. Він взагалі останнім часом розслабився. Мабуть, вважав Олену не надто розумною жінкою, яка далі свого носа та щоденника доньки нічого не бачить. 17 років шлюбу, іпотека, яку вони ніби платили разом, але по факту левову частку вносила вона, бо в Ігоря завжди то машина сиплеться, то матері треба допомогти.

Олена поклала телефон на тумбочку, руки не тремтіли, а навпаки, охопив дивний спокій. Вона заглянула в дитячу. Поліна спала розкинувши руки. Ковдра зісковзнула на підлогу. Олена поправила її, погладила доньку по голові. “Велика – зрозуміє”, от батько року.

План помсти визрів не миттєво, але до ранку наступного дня, поки вона варила чоловікові каву і слухала його чергове бурчання про затори та дурне начальство. Просто вигнати – занадто легко. Він піде до тієї своєї “зайки”, почне ділити майно, судитися за кожен стілець, псувати нерви Поліні, тиснути на жалость як недільний тато. Ні, треба зробити так, щоб він сам все зруйнував, щоб він залишився на попелищі, яке сам і підпалив, і щоб шляху назад у нього не було.

Олена працювала фінансовим директором у великій фірмі, і зв’язки в неї були, і доступ до якісної поліграфії. А ще в неї була подруга-юристка, яка за пляшку колекційного напою допомогла скласти такі папери, що комар носа не підточить.

У четвер Поліну забрала свекруха на дачу на довгі вихідні. Ще не був час канікул, але бабуся просто скучила й хотіла провести час разом з онукою. Зі школи дівчинку відпросили. Ідеальний час. Сцена була підготовлена. На кухонному столі серед шкільних зошитів доньки і квитанцій за комуналку недбало лежала тека. З неї визирав куточок щільного дорогого паперу з гербовою печаткою і текстом англійською та російською. International Heritage and Law Group. Звучало солідно, важко.

Ігор прийшов з роботи, як зазвичай, з виразом мученика на обличчі, який цілий день тримав на плечах земну кулю.

— Лєно, вечеря готова? — крикнув він з передпокою. — Я голодний, як вовк. Шеф сьогодні всіх сварив. Сил немає. І Поліні кросівки нові потрібні. Ти пам’ятаєш? Знову премії не буде, сказали в наступному місяці.

Він пройшов на кухню, розстібаючи сорочку, очікуючи побачити звичну картину: дружина біля плити, запах котлет. Але Олена сиділа за столом з телефоном біля вуха, і вигляд у неї був такий, ніби вона не котлети смажить, а керує запуском шатла.

— Так, Аркадію Семеновичу, я розумію всю серйозність, — говорила вона в трубку спокійним сталевим тоном. — Ні, офшорні рахунки мене поки не цікавлять. Це надто ризиковано. Давайте зосередимося на нерухомості в Лондоні і тій квартирі на Подолі. Ах, податки вже сплачені тітонькою. Неймовірно. Так, виписку я отримала. Сума, звісно, вражає. Я навіть не думала, що її покійний чоловік залишив такий статок.

Ігор завмер. Рука, що простягалася до хлібниці, зависла в повітрі. Він повільно повернув голову. Очі його, зазвичай втомлені і трохи метушливі, раптом сфокусувалися і стали гострими, як у хижака.

— Так, я розумію, процедура вступу займе півроку, але трастовий фонд уже відкрито. Добре, просто чудово. Дякую, Аркадію Семеновичу. Завтра під’їду підписати оригінали. І щодо охорони для доньки. Так, я згодна. Безпека перш за все.

Олена натиснула “закінчити виклик” і важко зітхнула, граючись потерти скроню.

— О, ти прийшов.

Вона глянула на чоловіка так, ніби побачила його вперше.

— Пробач, я тут закрутилася. Слухай, там макарони в холодильнику розігрій сам. У мене голова обертається від цих цифр.

Ігор забув про голод. Він повільно підійшов до столу, не відводячи очей від теки.

— Лєно, а це хто дзвонив? Який Аркадій Семенович? І про яку квартиру ти говорила? Ми що, переїжджаємо? А?

Олена недбало махнула рукою.

— Та так, дрібниці. Пам’ятаєш, я розповідала про тітку Софію, мамину двоюрідну сестру? Ну, яка в дев’яності за дипломата вийшла і поїхала. Ми з нею сто років не спілкувалися. Її не стало місяць тому. Виявляється, дітей у неї не було, а я єдина родичка у заповіті.

Вона присунула до себе теку, відкрила її і пробіглася очима по рядках, даючи Ігорю можливість побачити цифри. Багато нулів, значки фунтів стерлінгів і євро.

— Ось надіслали опис активів. Я, чесно кажучи, нерозумію. Я думала, вона там просто добре жила, а тут вілли, акції, антикваріат. Мабуть, чоловік добре вклався свого часу. Ну та гаразд, клопоту тепер багато.

Ігор жадно встромив погляд у папери. Олена бачила, як смикнувся його кадик, як розширилися зіниці. Він читав: “Житлова нерухомість у Лондоні, апартаменти в Києві, інвестиційний портфель…” Його обличчя змінювалося на очах. Спочатку недовіра, потім здивування і, нарешті, чиста, незабруднена жадібність. Вона буквально сяяла на його обличчі, стираючи втому.

— Лєнко, — видихнув він, і голос його здригнувся. — Це що? Це все нам? Тобто тобі?

— За заповітом мені, — поправила вона м’яко, але з натиском. — Але ми ж сім’я, Ігорюшу. У нас Поліна росте, їй освіта потрібна, Оксфорд який-небудь, раз вже можливості з’явилися. Хоча юристка сказала: там стільки умов. Перевірки ці нескінченні. Служба безпеки фонду.

Ігор раптом плюхнувся на стілець поруч, схопив її руку і почав гладити. Долоня в нього була вологою і гарячою.

— Яка безпека? Ти що? Це ж… це ж інше життя. Ми ж тепер королі. Я завжди знав, що тобі пощастить. Слухай, ти втомилася, напевно. Які макарони? Я зараз стейки замовлю з ресторану. Чи хочеш, я сам посмажу? А Поліна? Поліні треба репетиторів найкращих найняти, англійську підтягнути.

— Замов, — милостиво кивнула вона.

Весь вечір Ігор порхав навколо неї. Він не просто замовив їжу, він сам сервірував стіл, запалив свічки, що пилилися в шафі, бігав за пледом, щоб її не протягло. Він розпитував про тітку, будував плани.

— Роботу цю дурну кину к чортам, — міркував він. — Твоїми справами займатимусь, керуючим стану. Не чужим же людям довіряти. Машину змінимо, візьмемо щось солідне, сімейне, але люксове. І Поліну в приватну школу переведемо. Досить їй з дворовими дітьми тусуватися.

— Подивимося, Ігорюшу, — ухильно відповідала Олена. — Гроші люблять тишу, та й умови там не прості.

— Які умови? — насторожився він.

— Ну, фонд дуже консервативний. Вони там збожеволіли на репутації. Юристка сказала, що перед переказом активів буде повна перевірка сім’ї. Приватні детективи, все таке. Шукають будь-який компромат. Якщо у спадкоємця або його подружжя є, скажімо так, ганьблячі зв’язки, борги, залежності або коханки… можуть заморозити рахунки або передати гроші на благодійність. Тітонька була правильною.

Ігор поперхнувся. Він закашлявся. Обличчя його стало блідим.

— Чого? Коханки? — перепитав він сипким голосом.

— Ну так, мало що, раптом у тебе хто є, — Олена подивилася на нього прямо й відкрито, з легкою посмішкою. — Я-то в тобі впевнена. Ти в мене сім’янин. Але якщо раптом якийсь грішок молодості або випадковий зв’язок, Ігорюшу, ти мені скажи зараз. Ми придумаємо, як це сховати. Якщо детективи викопають, ми втратимо все. Взагалі все. І майбутнє Поліни теж.

Це був удар нижче пояса. Згадка про доньку і втрату грошей подіяла безвідмовно. Ігор зблід ще більше. В очах читався страх. Він уявив, як його “зайка” стає причиною краху його мрії про Бентлі і життя рантьє.

— Та ти що, клянусь! — скрикнув він. — Які зв’язки? Я з роботи — додому, ти ж знаєш. Я лише про сім’ю й думаю. Я чистий.

— Ну й чудово, — усміхнулася Олена. — Гаразд, я спати. Завтра важкий день, зустріч з нотаріусом.

Вона пішла у спальню, але двері не зачинила щільно, залишила щілину. Розрахунок був на те, що Ігор не витримає. І він не витримав. Хвилин через десять, коли вона вже вимкнула світло, але лежала з відкритими очима, почула кроки. Ігор підкрадався на кухню, потім скрипнули балконні двері. Олена встала безшумно, як кішка, прокралася коридором, стала за шторою у вітальні біля відкритого вікна, що виходило на той самий балкон.

Ігор говорив пошепки, але в нічній тиші кожне слово було чітким. Він був збентежений і нервовий.

— Ти спиш? Прокинься, кажу. Слухай мене уважно. Все скінчено. Так, скінчено. Не смій мені більше писати, дзвонити і взагалі з’являтися на горизонті.

Пауза. Мабуть, на тому кінці здивувалися.

— Що трапилося?

— Трапилося те, що ти мені не потрібна, — сипів він, стискаючи телефон так, що побіліли кісточки. — Я зрозумів, що кохаю дружину. У нас донька росте, сім’я міцна, а ти була просто помилкою. Розвага від нудьги. Ти мені ніхто, зрозуміла? Ніхто.

Олена заплющила очі. О, як він співав, “розвага від нудьги”. 17 років шлюбу, донька. І він називає зраду розвагою. Адже ще вчора він обіцяв цій “зайці” розвести дружину на гроші.

— Не істери мені тут, — перебив Ігор когось у трубці. — Грошей не дам. Немає в мене для тебе грошей. І не буде. І якщо ти хоч слово кому вякнеш або спробуєш мене шантажувати, я тебе втопчу. Зрозуміла? У мене тепер такі можливості будуть. Ти навіть не уявляєш. Все, прощай. Забудь мій номер. Я сім-картку завтра міняю. Іди геть з мого життя.

Він скинув виклик і ще пару секунд стояв, важко дихаючи. Потім, мабуть, для вірності заблокував номер. “Фух!”, — видихнув він. “Справи, все чисто”.

Олена безшумно повернулася до ліжка. Серце билося рівно. Жалю не було. Вранці Ігор був сам не свій від щастя. Він приготував сніданок вперше за п’ять років у будній день, розбудив її поцілунком, щебетав про те, як вони заживуть.

— Я тут подумав, Лєно, може, Поліну в Англію відправимо? Я каталог шкіл подивився. Дорого, звісно, але ми ж потягнемо тепер. Я хочу для доньки найкращого. Я ж хороший батько, правда?

Олена пила каву і дивилася на нього. Хороший батько, який учора був готовий відібрати в доньки гроші для коханки.

— Ти дуже стараєшся, Ігорю, — сказала вона. — Я це ціную. До речі, щодо документів…

Ігор завмер з виделкою в руці.

— Що? Підписала? Коли переказ?

Олена встала, підійшла до шухляди, де лежала тека, дістала її і почала повільно рвати аркуші навпіл.

— Лєно, — очі Ігоря вилізли на лоб. — Ти що робиш? Ти з глузду з’їхала? Це ж документи.

— Це макулатура, Ігорюшу.

Вона кинула уривки в сміттєве відро.

— Просто фантики. Дипломна робота моєї подруги з графічного дизайну.

— В якому сенсі? — він зблід. — Яка робота? А тітка Софія? Квартира?

— Тітки Софії немає як 15 років, і після неї лишився тільки сервіз з відбитими ручками.

Олена сіла навпроти нього і схрестила руки.

— Ніякої спадщини немає, ніяких мільйонів немає. Є тільки наша іпотека і твоя зарплата, яку ти ховаєш. 

— Ти… Ти жартуєш? — його голос зірвався на віск. — Навіщо? Навіщо ти це влаштувала?

— Для того, щоб подивитися, скільки ти коштуєш, — спокійно відповіла вона. — Виявилося, недорого. Я все чула, Ігорю, вночі на балконі, як ти кинув свою “зайку”.

Ігор роззявив рота, закрив, потім знову роззявив. Він намагався знайти слова, але їх не було. Його обличчя перекосило.

— Ти знала про неї?

— Я читала твої повідомлення. “Лєнка дурна, розведу на квартиру”. Пам’ятаєш? Я вирішила перевірити, наскільки ти гнилий. Думала, може, хоч крапля сумління є, але ні. Ти продав свою коханку за п’ять хвилин заради грошей, яких навіть не бачив. Ти був готовий викреслити людину з життя, щоб тільки присмоктатися до моєї уявної скарбнички.

— Лєно, прости, — він спробував ввімкнути “кота зі Шрека”. — Біс попутав. Це нічого не значило. Я ж заради сім’ї. Я ж її кинув заради нас.

— Ти кинув її заради грошей, Ігорю. Не бреши хоч зараз. І знаєш, що найсмішніше? Ти тепер жебрак. У тебе немає багатої дружини, немає коханки і немає дому.

— В якому сенсі немає дому? — він почав приходити до тями. В очах блиснула злоба. — Квартира спільна. Я нікуди не піду. У нас донька.

— Квартира куплена за гроші з продажу бабусиної двокімнатної квартири та моїх дошлюбних заощаджень. Іпотеку плачу я. Все підтверджено виписками. Ти сюди вклав копійки. Суд, звісно, щось тобі присудять, частку малу, але жити ти тут не будеш. А донька? Поліні такий приклад батька не потрібен. Я їй потім поясню, чому тато раптом поїхав жити до мами.

Вона кивнула на коридор. Там стояли дві валізи.

— Твої речі я зібрала. Йди, Ігорю, зараз же.

Він мовчки пішов у коридор. Взувався довго, плутаючись у шнурках. Руки тряслися. Узяв валізи, на порозі обернувся, сподіваючись побачити хоча б тінь сумніву на обличчі дружини. Але Олена вже відкрила ноутбук і працювала. Для неї він перестав існувати.

Двері захлопнулася. Ігор вийшов з під’їзду в яскравий сонячний день. Світ навколо був звичайним. Діти гралися, машини їхали, хтось вигулював собаку, а його світ рухнув. Він дістав телефон, тремтячими пальцями розблокував чорний список, набрав номер. “Абонент тимчасово недоступний або перебуває поза зоною покриття мережі”. Він набрав ще раз і ще. Глухо. Мабуть, Світлана не просто образилася, а знищила сім-картку.

Чоловік сів на валізу посеред двору. Повз пройшла сусідка з п’ятого поверху, привіталася. Він кивнув їй, не дивлячись. У кишені пілікнуло повідомлення. Ігор збадьорився. Може, Олена передумала? Може, Світлана?

Це було повідомлення від банку. Черговий платіж за кредитною карткою. Ах так, він же купив той дорогий спінінг, розраховуючи, що дружина ось-ось розбагатіє.

Ігор підняв голову і подивився на свої вікна. Там, за склом, Олена комусь дзвонила. Може, подрузі, щоб посміятися, а може доньці, щоб сказати, що тато поїхав у довге відрядження. Він залишився сам з двома валізами речей, кредитом і розбитим коритом, яке він сам собі старанно вибудував. 

“В шоколаді”, — згадав він своє повідомлення. Гіркий попався шоколад, неїстівний.