— Потрібні свекру, як виявилося. І він нам потрібен. А ти, мамо, їдь додому. Запрошувати в наш «сарай» я тебе не буду. Не треба. Я ось що думаю, тебе просто черговий чоловік кинув. Тому ти й згадала про мене й онука. Вирішила знову пограти в зразково матір. Даремно. Краще знайди собі нового чоловіка. Це в тебе чудово виходить.
Олена тихо плакала, щоб не розбудити Сергійка. А їй же здавалося, що запас сліз вона вичерпала півроку тому, коли не стало чоловіка, Ігоря. Виявляється, ні. Безробіття, безгрошів’я та безнадійність відкрили в жінці нове слізне родовище.
«Що робити? Нікому ми не потрібні», — наче стара вінілова платівка, крутилася в голові одна й та ж думка. Вона подивилася на сплячого у ліжечку сина, похитала головою. «Подзвоню Федору Іллічу, — вирішила Олена. — Який-небудь, а все ж таки вихід!» Вона набрала номер…
Федір Ілліч був свекром Олени. Некомунікабельним, похмурим, незрозумілим. Ігоря він по-своєму любив. Тільки якось мовчки, здалеку. У справи дорослого сина не ліз. Побачила його жінка вперше лише на весіллі. Свекор тихенько сидів у кутку, наче окремо від усієї цієї святкової метушні. Щоправда, за столом він трохи осмілився і навіть тост промовив:
— Ну що, сину, бажаю тобі щасливого сімейного життя. І щоб діточки… Не затягуй з цим.
Збентежився під поглядами гостей, квапливо перекинув чарку й сів.
— Ну ні, з цим квапитися не треба! — вставила свої п’ять копійок Оленина мама, Ірина Петрівна. — Потрібно для себе пожити. Особливо Лєночці. Вона ж у мене зовсім дівчинка, двадцять два всього. Я не в докір тобі, Ігорку. Тридцять років — теж чудовий вік. Ось і дбайте одне про одного. Веселіться, подорожуйте.
Олена з Ігорем вислухали обох батьків і вирішили для себе: «Встигнемо й те й інше». А через рік у них з’явився Сергійко.
Ірина Петрівна зустріла їх у пологовому. Глянула на онука й заворковала:
— Ах, ти мій маленький, ах, ти мій гарненький. Зробив мене молодою бабусею, негідник. — А потім подивилася на дочку. — Чудовий хлопчисько. Але краще б дівчинка. Дівчинки якось ближчі до матері.
З цим Олена була готова посперечатися.
Вони з матір’ю не були особливо близькими. Ірина Петрівна ростила доньку, наче породисту собачку для виставки. Вбирала як принцесу, водила на танці та музику. З грішми в матері особливих проблем не було, навіть після розлучення. По-перше, батько Олени справно платив непогані аліменти, а по-друге, бабуся й дідусь допомагали «нещасній Ірочці», якій дістався не той чоловік.
Ірина Петрівна приймала допомогу як належне. Адже їй, молодій самотній матусі, потрібно було й дитину підняти, й про себе не забути. Вона крутила романи, залишаючи Олену на діда з бабою. А по святах демонструвала нарядну дочку подругам і хвалилася:
— Я для Лєни в млинець розіб’юся. Виросте в мене розумницею, красунею. Не розумію тих тіток, які ниють «мати-одиначкою бути важко». Вони просто ледарки!
Подружки захоплювалися сильною жінкою Іриною Петрівною та її дочкою-лялькою. Потім свято закінчувалося, гості розходилися по домівках. А Лєну відправляли спати.
— Тобі завтра до школи рано.
І все. Олена слухняно віддалялася. Вона не чекала поцілунків на ніч, розпитувань про те, як минув її день. Мама ніколи не заходила побажати їй спокійної ночі. Дівчинка до цього звикла. Вона засвоїла, що її завдання — подобатися оточуючим, добре вчитися й не лізти зайвий раз до матері.
За той час, поки Лєна росла, у неї змінилося три вітчимів.
— Ну не сидіти ж мені самій, — говорила Ірина Петрівна доньці. — Я ж тебе в двадцять років народила, для себе й не жила, вважай.
Лєна безперечно знайомилася з черговим дядьком Юрою чи дядьком Сашею. Поводилася слухняно та ввічливо. А вечорами, вже лежачи в ліжку й дивлячись у стелю, мріяла: «Господи, хоч би я вже скоріше виросла. Як же набридло всім догоджати, відповідати очікуванням і мовчати! От виїду від мами й заживу своїм справжнім життям».
Так воно й сталося. Лєна закінчила інститут, влаштувалася на роботу й зустріла нарешті того самого, єдиного, Ігоря. Тепер от і синок народився. Життя посміхалося Лєночці.
Батько Ігоря не приїхав зі свого села зустрічати онука.
— Захворів тато, ти вже не ображайся — вік, — сказав Лєні Ігор. — Татові як-небудь вже шістдесят п’ять. Я в них пізня дитина.
Лєна й не ображалася.
— Нехай видужує. А ми до нього потім самі приїдемо. Літо на носі. У селі влітку благодать.
Ігор усміхався й цілував дружину:
— Який же ти в мене скарб, Оленко.
До середини літа вони ніяк не могли зібратися в гості до Федора Ілліча. Сергійну стукнуло три місяці. І Лєна вже почала підозрювати, що свекор просто не бажає їх бачити.
— Ігорю, може, не будемо нав’язуватися? Схоже, твоєму батькові не до нас, — одного разу сказала вона чоловікові.
У чомусь вона мала рацію. Скільки разів Ігор дзвонив і запитував:
— Тату, ти з онуком-то не хочеш познайомитися?
— Хочу… — не дуже впевнено відповідав Федір Ілліч, а далі обов’язково знаходилася причина, чому знайомство варто відкласти.
То дах протікає, «Як же я вас у дірявий дім-то запрошу». То батькові потрібно було поїхати усправах, «Пам’ятаєш Віктора, друга мого, щось він себе зовсім погано почуває. Приїхати просить. Боїться, що скоро може того… У ящик зіграти».
То ще щось. Зрештою, Ігорю набридло чекати.
— Тату, ти не хочеш, щоб ми до тебе приїжджали? Так і скажи. Прикро, звичайно, але хоч би зрозуміло!
— Я з малятами якось не дуже… — занімів Федір Ілліч, — Та й гостинність у мене хромає. Ну гаразд, приїжджайте! А то й справді, недобре виходить.
І вони поїхали. Та не самі, з ними причепилася Ірина Петрівна.
— Мені теж свіже повітря корисне. — повідомила вона. — А крім того, я вам із дитиною допоможу, та й із сватом поспілкуюся.
— А чому ж ти цього року на море не їдеш зі своїм… — Лєна зрозуміла, що не пам’ятає імені останнього маминого чоловіка.
— Ми з Едіком розійшлися, — повідомила Ірина Петрівна. — І більше ані слова про нього!
Олена зітхнула, але не змогла вигадати причину, щоб не тягти маму з собою.
Федір Ілліч хвилювався. Якби син сам приїхав, це ще півбіди. З Ігорем вони ще уживалися: мовчали кожен про своє, займалися справами, загалом непогано проводили час. А от як бути з невісткою й онуком? Ну не вмів Федір Ілліч спілкуватися, та й не особливо любив.
Коли машина сина зупинилася у дворі й із неї першою вийшла Ірина Петрівна, хвилювання Федора Ілліча перетворилося на паніку. «І вона тут? Ну от як себе з цією мадам поводити?»
Ірина Петрівна потягнулася, оглянула нехитре господарство Федора Ілліча, поморщилася. Але нічого не сказала. Поки.
— Давайте мені Сергійка, — скомандувала вона, заглянувши в машину.
І вже з онуком на руках, провалюючись тонкими підборами в землю, пішла до завмерлого біля ґанку Федора Ілліча.
— Мило тут у вас… — сказала, наче ляпаса віддала.
Федір Ілліч кивнув, простягнув руки:
— Давайте, онука потримаю. Важкий він.
Ірина Петрівна подивилася на його долоні:
— Ну ні! Дитини брудними руками? Ви з розуму з’їхали!
Федір Ілліч сховав руки за спину, буркнув щось нерозбірливе й відійшов убік.
Ірина Петрівна ж, сунула Сергійка Лєночці, відправилася інспектувати будинок.
— Це сарай! — оголосила вона через п’ять хвилин. — Завантажуйтеся назад у машину й поїхали звідси. Маляті не можна тут знаходитися!
Лєна подумки вилаялася, подивилася на Ігоря, обличчя якого стрімко червоніло.
— Мамо!
— Що мамо?
— Хочеш, я тебе відвезу на станцію, і ти поїдеш, куди тобі подобається? Сама! — Лєна зробила наголос на останньому слові.
— Та що ж ти за мати така? Я ось коли тебе ростила…
— Скидала мене на бабусю й дідуся, ганяла по секціях, демонструвала друзям, як дресировану мавпочку! Пам’ятаю! — закипіла Лєна.
Ірина Петрівна замовкла. Забралася назад у машину й образившись відвернулася.
Ігор, тихесенько лаючись собі під ніс, розвантажував речі. Федір Ілліч непомітно пішов у дім готувати вечерю. Лєна з Сергійком на руках поспішила за ним, кинувши матері:
— Чекай. Скоро поїдемо.
Свекор майстрував на кухні.
— Вибачте нам, — тихо сказала Олена. — Давайте почнемо з самого початку. Ось цей славний хлопець, ваш онук, Сергійко.
Федір Ілліч, мовчки продемонстрував Олені щойно вимиті долоні й підхопив онука на руки. Жінка винувато посміхнулася:
— Ігор зараз підійде, а я поки маму відвезу…
Федір Ілліч кивнув, і Лєна вийшла з дому.
— Ну вибач, не втрималася! — Ірина Петрівна зовсім не почувала себе винною. — Але це ж і справді сарай! Та й взагалі, дивний цей Федір Ілліч. Нелюдимий, понурий. Ось що він може дати Сергію?
— Замовкни, мамо! Нормальний сільський дім, — обірвала її розтеревеність Лєна. — І чому Федір Ілліч обов’язково повинен щось давати? Мені буде цілком достатньо, якщо він буде просто любити онука.
— Ха, любити! Такі любити не вміють. Йому взагалі люди не потрібні, схоже! Живе сам і йому добре, — не вгамовувалася Ірина Петрівна.
Лєна не стала відповідати. Мовчки довезла матір до платформи, мовчки висадила й, піднявши хмарку пилу, поїхала назад.
Втім, у дечому вона була згодна з матір’ю. Федір Ілліч був дивуватим. Він майже не розмовляв з Лєною й Ігорем. Мовчки займався своїми справами. Іноді грав із Сергійком. — Ти вибач, Сергій, я не дуже вмію з малятами спілкуватися. Але ти знай, я радий, що ми познайомилися. Будемо з тобою дружити. Я твій дідусь, тому можу тебе навчити рибу ловити, наприклад… Ну це, коли підростеш, — говорив він маленькому онуку, який лежав на дивані в гнізді з ковдр.
Той, на подив Лєни, уважно слухав діда. Хмурив світлі бровки, наче вникаючи в суть бесіди. А коли вони зібралися від’їжджати, Федор Ілліч ще більше здивував Олену.
— Знаєш, я, може, й не душа компанії, але хочу тобі сказати: якщо що — завжди дзвони. Обов’язково допоможу, чим зможу.
Жінка розгубилася, пробурмотіла: «Дякую».
А через три місяці після цієї поїздки Ігоря не стало. Лєна погано пам’ятала похорони: Федір Ілліч, пригнічений горем, розсипана в співчуттях мати, люди, вбрані в чорне… І туга. Така величезна й тяжка, що жінка не могла дихати…
— Я тобі допоможу, Лєночко. Порятуємося, — заспокоювала Ірина Петрівна.
Федір Ілліч же лише мовчки обійняв її й сунув у руку білий конвертик. Лєна теж не шукала слів.
— Ось нечутливий чоловік! — сказала Ірина Петрівна. — Ні радіти не вміє, ні горювати! А чого це він тобі дав?
Ірина Петрівна заглянула в конверт.
— Гроші? Не шибко багато, але й на цьому дякую! Гаразд, я вам буду допомагати!
Після похоронів Олені довелося швидко взяти себе в руки. Сергійко маленький, не можна просто лежати, втупившись у стінку, й страждати. Треба рухатися, жити заради сина. І вона жила, як виходило.
Гроші, залишені Федором Іллічем, дуже знадобилися. Поки жінка сиділа вдома, їхня маленька фірма приказала довго жити. Сергій наче по-своєму переживав горе: хворів без кінця. Квартплата, ліки, щоденні потреби вимагали оплати. Олена й рада б була знайти роботу, але куди дівати сина? На няню грошей не було.
Мати, яка обіцяла допомагати, навіть у вихідні здавалася зайнятою. У неї з’явився черговий чоловік, Геннадій. А після чергової розмови вона й слухавку перестала брати.
— Мамо, мені потрібна твоя допомога! — одного разу змолилася дочка. — Я з розуму зійду скоро. Грошей ні на що не вистачає. Давай ти по вихідних будеш з онуком сидіти. А я кур’єром підроблю чи у пункті видачі, а може, ще де. Головне, щоб платили за вихід.
— Лєна, ну не нагнітай. Понурий свекор вам же презентував конвертик. Невже вже все? Економніше треба жити. А я зараз не можу, ми ремонт з Геною робимо. Сама працюю як білка в колесі. Ти вже вибач, але допомогти зараз не можу.
— Яке ж ти трепло, мамо, — у запалі сказала Лєна й кинула слухавку.
Ірина Петрівна вважала себе незаслужено ображеною й відтоді не дзвонила. Лєні було не до гордощів, і вона сама кілька разів набирала мамин номер. Даремно. Ось тоді на неї й навалилася безнадійність. Але раптом згадалася поїздка до свекра. Наче в минулому житті все це було. Федір Ілліч обіймає й говорить: «Якщо що — дзвони, допоможу».
«Та йому самому, мабуть, погано. Сина втратив, а тут я зі своїми проблемами», — засумнівалася Лєна. Але тут же на думку спала інша думка: «А може, Федір Ілліч сам ліг від горя? Може, ми йому потрібні… Треба подзвонити!» Жінка набрала номер.
— Федір Іллічу, це я… Як ви? — Вона не знала, з чого почати.
— Погано, Олено. Та й тобі, відчуваю, несолодко. Інакше б не подзвонила, — тихо відповів свекор. — Приїжджайте, допоможемо одне одному. Ви мені потрібні, та й я вам стану в пригоді.
Наступного дня жінка зібрала речі, вдягла Сергійка, і вони рушили в дорогу… Виявилося, що свекор у неї не такий вже й дивний. Мовчазний, трохи понурий — це так. Але ось всередині ного заховано золоте серце й добра душа.
— Давай, Лєно, я з малим посиджу. Відпочинь трохи, — пропонував Федір Ілліч.
І жінка вдячно погоджувалася. Вона багато спала перший час. А потім ніби й жити стало легше. Якраз у магазині знайшлася вакансія. Минула продавщиця вийшла заміж і в місто поїхала, Олена зайняла її місце. Пощастило. Потім Федір Ілліч підказав їй здавати квартиру в місті. Як вона сама не здогадалася.
Повертатися назад Лєна навіть не думала. Саме тут, у свекра, її душа нарешті заспокоїлася, а бажання жити зворушилося й розправило крильця. Про матір жінка не згадувала. Образилася. Тому вона дуже здивувалася, коли одного недільного ранку в хвіртку увійшла Ірина Петрівна.
— Ну привіт, дочко! Ледве тебе знайшла.
— Якими долями до нас? — поцікавилася Лєна.
— Ну, помиритися хотіла. Не права була, — сказала Ірина Петрівна. — Бачу й справді, зовсім погані твої справи були, раз ти в це село рванула. Та ще й до практично сторонньої людини. Зайшла до тебе, а там чужі люди. Говорять, не знаємо нічого: квартиру винаймаємо, господиня десь за містом живе. Тут-то я й здогадалася, що ти до свекра поїхала.
— Не варто було тобі приїжджати. — Лєна подивилася матері в очі. — Ми ж з тобою не сварилися. Просто я й Сергійко виявилися тобі не потрібні. Насильно любити не змусиш, на що ж ображатися.
— А йому, можна подумати, ви потрібні? — Ірина Петрівна кивнула в бік дому.
— Потрібні, як виявилося. І він нам потрібен. А ти, мамо, їдь додому. Запрошувати в наш «сарай» я тебе не буду. Не треба. Я ось що думаю, тебе просто черговий чоловік кинув. Тому ти й згадала про мене й онука. Вирішила знову пограти в зразково-показову матір. Даремно. Краще знайди собі нового чоловіка. Це в тебе чудово виходить. Прощавай.
Лєна розвернулася й пішла до дому. А Ірина Петрівна відправилася відвіду. «І як вона здогадалася, що я знову сама? На лобі в мене це написано?» — думала вона. Справді, черговий чоловік, Геннадій, тиждень тому залишив її після сварки.
— Стара ти, Ірко, й душа в тебе гнила. Ти ж лише себе й любиш! — сказав він у запалі на прощання. — Ніхто з такою бабою жити не буде. Помреш у самотності!
І ж як у воду дивився… Але це вже зовсім інша історія.
