Марія стояла біля вікна маленької квартири в Римі, дивлячись на вогні Вічного міста. Було Різдво 2013 року, але для неї це був просто ще один холодний вечір.
Вона тримала в руках стару фотографію: на ній була її донька Анна, шестирічна дівчинка з косичками, що сміється в камеру.
“Мамо, коли ти повернешся?” — запитувала Анна востаннє, коли Марія їхала в Італію на заробітки. То був 2013 рік, і Марія думала, що це ненадовго.
“Рік, максимум два, доню. Зароблю на квартиру, на твоє навчання, і повернуся. Обіцяю.”
Але життя в Італії виявилося не таким, як уявлялося. Марія приїхала в Рим як доглядальниця за старою пані Антонеллою. “Ви будете жити в нас, Маріє, — казала синьйора Антонелла на співбесіді. — Годувати мене, прибирати, гуляти в парку. Нічого складного.”
Марія кивнула, підписала папери. Перші місяці були пеклом: ностальгія, мовний бар’єр, втома від цілодобової роботи. Вона дзвонила Анні щовечора.
“Мамо, тут бабуся варить вареники, як ти любиш. А ти коли приїдеш?” — питала дівчинка. “Скоро, сонечко. Мама працює, щоб у нас був великий будинок. Розкажи, як у школі?” Анна розповідала про друзів, про малюнки, про те, як сумує. Марія стримувала сльози. “Я люблю тебе, доню. Спокійної ночі.”
Роки минали. Анна росла в маленькому містечку на Західній Україні, з бабусею Ольгою. “Дитино, мама робить все для тебе, — казала бабуся, коли Анна плакала. — Вона надсилає гроші, ти ходиш у гарну школу, маєш нові речі. Будь сильною.” Анна кивала, але в серці боліло.
У 2015-му Марія нарешті знайшла кращу роботу — в кафе в центрі Риму. “Маріє, ти швидка, як блискавка! — хвалив господар, пан Джованні. — Залишайся, підвищу зарплату.”
Вона залишилася. Гроші йшли на Україну: на ремонт будинку, на одяг Анні, на її уроки англійської. “Мамо, я вивчила нове слово: ‘miss you’. Це значить ‘суму за тобою'”, — казала Анна .
Марія сміялася крізь сльози. “Я теж miss you, моя зірочко. Розкажи про школу.”
До 2017-го Анна вже була підлітком. “Мамо, чому ти не приїдеш на мій день народження? Мені 10 років!” — питала вона. Марія зітхала.
“Віза, доню. Робота. Але я надішлю подарунок — ляльку Барбі, як ти хотіла.” Подарунки приходили, але обіймів не було.
Марія жила в маленькій кімнатці над кафе, економила кожну копійку. “Чому я не можу повернутися? — запитувала вона себе вголос ночами. — Бо там безробіття, а тут — майбутнє для Анни.”
Одного разу пан Джованні почув її розмову по телефону. “Маріє, ти добра мати. Але життя коротке. Запроси доньку сюди.” — “Як, пане? Віза, гроші на квиток…” — “Я допоможу з паперами. Ти заслуговуєш.”
У 2018-му Анна приїхала в Італію на літо. То мала бути перша зустріч за п’ять років. “Мамо, я лечу! — кричала Анна в телефон. — Я бачитиму Колізей, як у книжках!”
Марія чекала в аеропорті Ф’юмічіно з букетом троянд. Але… “Пані, ваша донька не пройшла контроль. Проблеми з документами,” — сказали прикордонники.
Виявилося, бабуся не правильно оформила дозвіл на виїзд. Анна повернулася додому в сльозах. “Мамо, чому так? Я так чекала…” — ридала вона по телефону.
Марія плакала теж. “Це моя провина, доню. Наступного разу все буде добре. Обіцяю.”
Анна закінчила школу в 2020-му, якраз коли почалася пандемія. “Мамо, я не можу приїхати,” — казала вона. Марія працювала в кафе, яке ледь виживало. “Ми переживемо, доню. Головне — здоров’я.”
Анна вступила до університету в Львові на туризм. “Я хочу стати гідом, як ти мріяла, мамо. Розповідати про Італію.” Марія пишалася. “Ти моя розумниця. Я надішлю гроші на гуртожиток.”
Але зустрічі не було. Авіарейси скасовувалися, кордони закривалися.
У 2021-му Анна вирішила: “Я поїду в Італію вчитися. Там кращі університети.” Марія раділа. “Приїжджай, доню! Я знайду тобі кімнату в Римі.” Але Анна обрала Мілан — там була стипендія на дизайн. “Мамо, Мілан — мода, мистецтво! Це моя мрія.”
Марія зітхнула. “Добре, сонечко. Головне — ти в Італії. Ми побачимося скоро.” Анна прилетіла в Мілан у вересні 2021-го.
“Мамо, тут так красиво!, як у казці. А ти коли приїдеш?” — питала вона. Марія працювала сім днів на тиждень. “Скоро, доню. Кафе не відпускає.”
Так почалося їхнє життя в Італії — окремо. Рим і Мілан, 600 кілометрів, але ніби океан.
Анна оселилася в студентському гуртожитку. “Мої сусідки — італійки, Марієтта і Лаура. Вони вчать мене італійської. ‘Ciao, bella!’ — сміються вони,” — розповідала Анна мамі.
Марія посміхалася в трубку. “Я рада за тебе. А в мене новий клієнт у кафе — турист з України. Запитував про борщ.” Вони дзвонили щодня, але зустрічі не було. “Мамо, на вихідних я маю проект. А ти?” — “Я працюю, доню.”
У 2022-му ситуація в Україні все змінила. Бабуся Ольга залишилася там. “Доню, бабуся в безпеці? — питала Марія. — Я надішлю гроші.”
Анна хвилювалася. “Так, мамо. Вона в селі, тихо. Але я боюся.” Вони стали ближчими по телефону. “Мамо, давай зустрінемося на Великдень. Я приїду в Рим.” — “Добре, сонечко.” Але потяг скасували через страйк. “Чому завжди щось заважає?” — плакала Анна.
Роки летіли. Анна закінчила університет у 2024-му, знайшла роботу в міланській галереї. “Мамо, я кураторка! Організую виставки. Приїжджай на відкриття.”
Марія обіцяла. “Приїду, доню.” Але в кафе захворів пан Джованні. “Маріє, не кидай мене. Ти як донька,” — просив він. Марія залишилася. “Вибач, Анно. Наступного разу.”
Марія жила в Римі, в тій самій квартирі. Друзі казали: “Маріє, ти мучиш себе. Поїдь до доньки.”
— “Я поїду, — відповідала вона. — Коли все налагодиться.” Анна в Мілані заводила друзів.
“Мамо, я зустріла хлопця, Андреа. Він архітектор. Каже: ‘Твоя мама — героїня.'”
Марія сміялася. “Скажи йому дякую. А коли я його побачу?”
Нарешті, 2025-й. Різдво наближалося. Анна зателефонувала в листопаді. “Мамо, цього разу ніяких відмовок. Я купила квитки.
Ти приїдеш до Мілана на Різдво. Або я до Риму. Вибирай.” Марія мовчала.
“Доню, я… боюся.” — “Чого, мамо?” — “Що ти мене не впізнаєш. Я постаріла. 12 років…” Анна заплакала. “Мамо, ти моя мама. Я люблю тебе такою, якою ти є. Будь ласка, приїдь.”
Марія погодилася. Пан Джованні, вже на пенсії, сказав: “Їдь, Маріє. Я впораюся.” Вона купила квиток на потяг. 24 грудня, ввечері, Марія стояла на вокзалі Терміні. “Доню, я в потязі.
Приїду о 22:00.” — “Мамо, я чекаю! Зроблю твої улюблені вареники. Андреа допоможе.”
Потяг мчав через Італію. Марія дивилася у вікно на вогні. “12 років… Чому так довго?” — шепотіла вона. Згадувала першу розлуку: “Мамо, не їдь!” — кричала Анна в аеропорту. “Я повернуся, обіцяю.”
В Мілані Анна метушилася на кухні. “Андреа, солі більше! Мама любить солоне.” Андреа сміявся. “Твоя мама буде щаслива. Розслабся.”
Анна дивилася на годинник. “12 років… Я була дитиною, а тепер доросла. Чи впізнає вона мене?”
Потяг прибув. Марія вийшла на перон, серце калатало. “Де вона?” І раптом — “Мамо!” Анна бігла, з розпущеним волоссям, в червоному пальто.
Вони обійнялися. “Доню… моя доню…” — шепотіла Марія, плачучи. “Мамо, ти тут. Нарешті.” Вони стояли, обіймаючись, під різдвяними вогнями.
В квартирі Анни пахло ялинкою і варениками. “Мамо, сідай. Ось, твоя улюблена кава.” Марія сіла, дивлячись на доньку. “Ти така красива. Як я мріяла.”
Анна взяла її за руку. “Розкажи все. Про Рим, про кафе, про все, що я пропустила.”
Вони говорили всю ніч. “Пам’ятаєш, як я приїхала в 2021-му? — казала Анна. — Я стояла біля Дуомо і думала: ‘Мама десь тут, в цій країні, але так далеко.'”
Марія кивала. “А я дивилася на Колізей і уявляла, як ми гуляємо разом.” Андреа сидів тихо, посміхаючись. “Синьйора Маріє, ви — легенда. Анна розповідала про вас щодня.”
Наступного дня, Різдво, вони гуляли Міланом. “Дивись, мамо, це Навільї — канали, як у Венеції.” — “Красиво, доню. Але найкраще — ти поряд.”
Вони їли панетоне, пили. “За нас, мамо. За 12 років, які нас не зламали.” — “За нас, доню.”
Вечором Анна сказала: “Мамо, переїжджай до Мілана. Я знайду тобі роботу в галереї.” Марія посміхнулася. “Може, так і зроблю. Але спочатку — обіцяй, що більше не розлучимося.” — “Обіцяю, мамо.”
То було Різдво дива. Після 12 років розлуки, в Італії, мати і донька нарешті були разом. І вогні Мілана сяяли яскравіше, ніж будь-коли.
Марія згадувала перші дні в Італії. “Коли я приїхала, доню, я не знала ні слова італійською.
Синьйора Антонелла казала: ‘Mangia, Marіa! Їж!’ А я думала, що це лайка.” Анна сміялася. “Мамо, ти така смішна! А пам’ятаєш, як я вчила тебе по телефону? ‘Buongiorno’ — добрий день.” — “Так, і я відповідала ‘Бонжур’, як у французькій.” Вони реготали.
Анна розповідала про студентські роки. “У гуртожитку ми влаштовували вечірки. Марієтта казала: ‘Анна, ти українка — танцюй гопак!’ А я: ‘Ні, краще сальсу!'” Марія уявляла. “Я б хотіла побачити. А хлопці? Були романи?” Анна червоніла. “Був один, Паоло.
Але він ревнував до моїх проектів. ‘Анна, ти любиш мистецтво більше, ніж мене!’ — казав він. Я відповіла: ‘Так, бо мистецтво не зраджує.'”
Вони говорили про Україну. “Мамо, коли почалося, я не спала ночами. Дзвонила бабусі: ‘Бабусю, ховайтеся!’ Вона: ‘Дитино, тут тихо, але страшно.'” Марія кивала. “Я надсилала посилки. Пам’ятаєш, як я зібрала ліки і відправила?” — “Так, бабуся плакала від радості.”
Андреа приєднався. “Синьйора, розкажіть про Рим. Я там був раз.” Марія оживилася. “Рим — вічне місто. Фонтан Треві, куди кидають монетки. Я кидала щороку: ‘Щоб зустрітися з Анною.'” Анна обійняла її. “І спрацювало!”
Наступні дні були сповнені пригод. Вони поїхали в центр Мілана. “Дивись, мамо, це Галерея Вітторіо Еммануеле. Красиво?” — “Як палац, доню.” Вони їли джелато. “Смакуй, мамо. Полуниця — найкраща.” — “Смачно, але твої вареники кращі.”
Анна показала свою роботу. “Ось моя галерея. Тут виставка сучасного мистецтва.” Куратор, синьйор Річчі, сказав: “Анна — зірка. А ви її мама? Приємно!” Марія пишалася. “Так, я її мама. Вона все сама досягла.”
Ввечері вони дивилися фото. “Ось ти маленька, доню. ‘Мамо, читай казку!'” — “А ось ти в Римі, надіслала фото з Ватикану. ‘Доню, це Сикстинська капела. Колись побачимо разом.'”
Марія зізналася: “Я боялася, що ти мене звинуватиш. За розлуку.” Анна заперечила. “Ні, мамо. Ти дала мені все. Тепер моя черга — зробити тебе щасливою.”
Вони планували майбутнє. “Мамо, переїжджай. Знайдемо квартиру.” — “Добре, доню. Але спочатку відвідаємо бабусю в Україні, коли буде безпечно.”
То було початком нової глави. Після 12 років, в Італії, вони нарешті жили разом — не тільки в одній країні, а в одному серці.
Валентина Довга
