Поважати старших — це добре. Але потурати всім їхнім забаганкам — просто нестерпно. Так думала Ліза наприкінці дня, який вони з чоловіком провели, прибираючи у величезній квартирі його мами, де жили після весілля.
— Лізонько, з тими книгами обережніше, донечко. Склади їх на верхню полицю, — попросила Галина Степанівна. — А вечерю коли готуватимеш? Ми з Максиком уже зголодніли, правда, синку?
— Зараз тут закінчу і приготую.
Терпіння — річ не безмежна. От і Лізине теж добігало кінця. Свекруха давала вказівки, і притому тільки їй, мало не щохвилини, не даючи просто побути наодинці. Часто висловлювала невдоволення результатами й робила це вдавано лагідно.
Максим був пізнім, довгоочікуваним сином Галини Степанівни. Недивно, що його рішення одружитися вона сприйняла насторожено і довго не хотіла знайомитися з невісткою. Судячи з усього, вона досі вважала його маленьким і не хотіла відпускати. Любов її була безмежною, мов океан.
— Я зроблю вам подарунок на весілля — квартиру, а поки живіть у мене, — сказала вона Максиму.
Йому ця ідея не надто сподобалася: він знав її вдачу не з чуток і розумів, що разом із нею буде непросто. Перечити мамі в цій сім’ї не любили, а вона наполягала, щоб молодята оселилися в неї, поки вони вирішуватимуть питання з новою квартирою.
Відтоді минуло кілька місяців. Квартиру давно купили, але виникали якісь проблеми: то з документами, то з керуючою компанією. Загалом, надії на те, що річницю весілля молодята проведуть без мами, було мало.
Від її пильного ока не вислизало нічого: не можна було нічого обговорити, не перейшовши на шепіт, а тим паче посваритися без наступних за цим порад, як треба ставитися одне до одного чоловікові й дружині. І роздавала вказівки: що готувати, з чого і як. Без стуку заходила до кімнати, відчиняла шафу, щоб перевірити в ній порядок, голосно розмовляла телефоном, розповідаючи подругам, які безпорадні молоді люди і що вся її пенсія йде на допомогу синові.
І Максим, і Ліза розуміли, що мама відчайдушно потребує похвали, і обоє намагалися задовольняти цю потребу. Особливо важко було Лізі, на чию сторону було спрямоване все невдоволення.
— Знаєш, мені іноді здається, що твоя мама хоче, щоб я пішла. А ти залишився з нею, щоб вона могла одна тебе любити, — завела вона якось розмову, коли вони з Максимом зустрілися після роботи.
— Та ну, вона ревнує, звісно, але щоб розлучити нас…
— Зовсім не хочеться йти додому. Може, погуляємо трохи?
— Давай.
Бути вдвох було так добре: просто йти й розмовляти про все, не боячись, що за стінкою хтось почує. Золота осінь потроху змінювалася похмурим періодом очікування зими. Часто йшли дощі, незатишно, сиро й холодно, але вони гуляли парком, не помічаючи ні дощу, ні вітру.
Наступний день видався важким. У ремонтній майстерні, де працював Максим, прорвало трубуі до обіду довелося усувати його наслідки: рятувати техніку, мити підлогу й сушити меблі. Співробітників вирішили розпустити на два дні, щоб привести приміщення до ладу. Саме тому ближче до першої години Максим уже піднімався до квартири з покупками й великим бажанням виспатися.
Галина Степанівна в цей час лежала на дивані й розмовляла з однією зі своїх численних подруг, з якими могла щось обговорювати годинами. Оскільки розмовляла вона голосно, то не чула, як прийшов син і пішов розкладати продукти.
— Якби ти знала, як я втомлююся, — долинуло з кімнати.
Максим хотів вийти й сказати, що повернувся, але різко завмер, коли вона продовжила:
— Та нічого вони не роблять. Я взагалі думаю, що ця Ліза тільки заради моєї квартири за нього заміж вийшла. Але не на ту напала! Нічого від мене не отримає. Я тільки зрадію, якщо вони розлучаться. Максик у мене такий наївний, я йому сама потім наречену оберу.
Подальше він слухати не став. Пішов у їхню кімнату, ліг обличчям у подушку й кілька хвилин просто намагався осмислити почуте. Виходить, мати просто не хоче відпускати сина від себе, а його дружину вона не любить лише тому, що та відбирає його в неї.
І тут план у його голові визрів миттєво. Він порахував їхні готівкові й онлайн-заощадження, відкрив щось у телефоні й довго-довго гортав. За цей час до кімнати кілька разів заходила Галина Степанівна, радіючи його приходу, розпитувала, що сталося, клопоталася біля обіду. Вона була якась особливо балакуча й ані на мить не спускала з сина очей, заходячи до кімнати то по одне, то по інше.
О четвертій Максим одягнувся й пішов, не сказавши куди й навіщо. Стривожена Галина Степанівна телефонувала йому кожні п’ять хвилин, не могла знайти собі місця. Десь у глибині душі вона підозрювала, що така поведінка не випадкова і що він міг щось почути з її розмови. Це тривожило її ще більше.
— Максиме, ти чого? Що сталося? — Ліза вийшла назустріч.
— Ми переїжджаємо.
— Куди?
Якщо спочатку він був сумним і пригніченим, то тепер раптом зупинився, усміхнувся й міцно обійняв дружину. За кілька хвилин мовчання нарешті відповів:
— Ми зараз підемо дивитися квартиру. Я вже домовився, на нас чекають. Якщо все сподобається, то ввечері зберемо речі й завтра переїдемо. Щодо грошей — я все прорахував, вистачить на перший час, а потім щось придумаємо.
Ліза давно не була така щаслива, як у цю мить.
Перший-ліпший варіант виявився дуже вдалим: затишна кутова квартира з великими вікнами, простим плануванням і маленьким балконом. П’ятиповерховий будинок із двориком, поряд парк і озеро. Те, що треба для тих, кому хочеться затишку, тиші й усамітнення.
— Я нікуди вас не відпущу! — забувши про властиву їй вдавано доброзичливу зверхність, кричала Галина Степанівна, коли син повідомив їй про своє рішення з’їхати.
— Ми так вирішили. Час вже пожити самостійно. Ти ж сама казала, що ми досі, як діти.
— Я цього не розумію! Я все для тебе роблю, а ти он як зі мною! Плюєш мені в душу! Доводиш до нервового зриву!
— Мам, нікуди я не плюю. Ми будемо до тебе приходити. Але не все ж життя з тобою бути.
Усі методи втримання сина було випробувано: і ніжні прохання, і погрози. Але Максим усе вирішив, і переконати його тепер було неможливо.
А Ліза, збираючи речі, аж світилася від щастя, бо вперше від моменту їхнього знайомства в них буде свій куточок. Невеликий, небагатий, але свій. Вона вже встигла уявити, як Макс принесе ялинку, як вона все прикрасить, як вони разом зустрінуть Новий рік.
І вони переїхали. А коли речі розклали, вікна вимили, купили люстру й велике дзеркало, стало здаватися, що так було завжди.
Мама, звісно, образилася й довго не хотіла навіть розмовляти. Однак через деякий час пом’якшала й навіть приходила в гості на чай.
