— Скільки ти отримав? — Марина обняла чоловіка й поцілувала його в розріз сорочки, що смачно пахнув парфумами, вище дотягнутися не змогла. — Ти ж мій годувальник!
Валерка випрямився від цих слів, і радів, що приніс додому чергову премію.
Як же вона любила свого чоловіка! І навіть якби він раптом перестав заробляти, вона нізащо б його не залишила. Допомагала б разом долати труднощі. Поїхала б і в Одесу, якщо треба, і у Львові б жила, і у Києві, та хоч де. Аби у місті.
Валера теж любив свою Марічку. І саме він перший, ще у дитсадку, запропонував: «Одружімось!»
Вони разом ходили дитячий садок, потім десять років ділили одну парту у школі. Пізніше разом вступили до вишу і на передостанньому курсі побралися. А за рік, після отримання дипломів, у них з’явився Сашко. Валерій працював системним аналітиком в ІТ, дружина — бізнес-аналітиком. І ось тепер чоловік отримав величезну, за тодішніми мірками, річну премію. У захваті він сказав:
— Знаєш, що я думаю? Давай швидше закриємо іпотеку й візьмемо трикімнатну квартиру. Треба подумати про сестричку для Сашка. Ти ж не проти?
Звісно, вона не була проти! Бо у справжній родині має бути багато дітей. І обов’язково жити вони мали в окремих кімнатах.
Подружжя мешкали у двокімнатній квартирі, за яку виплачували іпотеку, саме про неї і йшлося. Вони придбали її відразу після весілля: гроші на перший внесок дали батьки Марини, адже тоді молодята ще заробляли небагато. Та й Марина невдовзі пішла у декрет.
— Слухай, які ж у тебе чудові батьки! — тішився чоловік. — Якби не вони, уявляєш, скільки б ми мали відкладати? А Марина слухала й раділа: їй було приємно, що її батьки виявилися добрими. І надалі у зятя з батьками дружини складалися добрі стосунки.
Наступного дня Марина після роботи поїхала до своїх батьків: татові терміново знадобилися ліки. І донька їх йому привезла. З батьками розмова пішла не так, як планувалося й Марина повернулася додому засмученою.
— Що сталося, Марина? Ти сама не своя. З батьками щось? Татові гірше? Посварилися?
— Поки що ні. Але, видно, до цього все йде…
— А що не поділили? — запитав чоловік.
— Ти будеш сміятися, але квартиру! — ледь стримала сльози жінка.
— Яку ще квартиру? — здивувався чоловік: двокімнатна квартира за документами була їхньою власністю. Іншої квартири у тестя з тещею не було. У них теж. То що ж ділити?
— Нашу квартиру! Тобто не саму квартиру, а гроші за неї: при продажу вони хочуть отримати назад свою «частку», як висловилися.
— Але ж, здається, вони ці гроші нам подарували! — не зрозумів чоловік.
— Отож, бо й воно — «здається». А якщо повернемо їм гроші, то про трикімнатну квартиру можна забути, — пояснила жінка.
— А що тато каже? — уточнив чоловік.
— Та навіть рота не розкрив. Ти ж знаєш, там все мати вирішує.
Валерій знав: за ці роки він добре вивчив Анну Юхимівну. Настрій в обох зіпсувався.
І справа була навіть не в грошах, батьки дружини дуже виразно позначили свою присутність у їхньому житті. І та сума, подарована на перший внесок, виявилося, весь цей час так і лишалася «їхніми грошима». Що це було — важко сказати. Але батьки почали вимагати назад усі подарунки, вважаючи це цілком нормальним.
— Ну, то що будемо робити? — тихим голосом запитала дружина. — Я ж настроїлася на трикімнатну квартиру… А тут батьки якось дивно поводяться.
— Не переймайся, люба! — чоловік пригорнув Марину до себе й поцілував у щоку, як робив завжди. — Я не дозволю, щоб моя дівчинка засмучувалася через якісь дрібниці!
— Нічого собі дрібниця! Ти хоч пам’ятаєш, яка це сума? — запитала жінка.
— А то! У мене все записано!
І це була правда: в аналітика всі варіанти мають бути не лише прораховані, а й зафіксовані. А Валера, судячи з отриманої премії, був фахівцем гарним.
— Усе, що можна вирішити грошима, — дрібниця, Марина! Подзвони своїм, скажи: віддамо! — вимовив він.
А побачивши здивований погляд дружини, додав: — Так-так, повернемо! Нічого, прорвемося!
У суботу вони повезли улюбленого онука до бабусі з дідусем, усе було домовлено заздалегідь. І за чаєм, звісно, зайшла розмова на знайому тему.
— Поверну вам подаровані гроші, — почав зять. — Але з умовою.
Тесть і теща насторожилися: так він ще ніколи не розмовляв, та й умов їм ніхто досі не ставив — усім, зрештою, крутила владна Анна Юхимівна.
І які, власне, умови може висунути цей чоловік, в якого навіть грошей на перший внесок не знайшлося! Те, що це йде не від Марини, було зрозуміло відразу: вона була зразковою донькою і ніколи не йшла проти матусі. Як і чоловік, який завжди підтримував свою дружину: тесть дуже цінував душевний комфорт.
А зять продовжив:
— Ви дасте нам розписку, що більше претензій до нас не маєте.
За столом повисла тиша.
— Яку ще розписку? — невдоволено перепитала теща. Тесть мовчав і удавав, що сьорбає чай: собі дорожче…
— Звичайну, на папері, завірену нотаріально: ми, такі-то й такі-то, не маємо претензій до таких-то й таких-то.
— Для чого? — перепитала мати.
— Для перестраховки! Ви ж попросили назад подаровані гроші! Звідки нам знати, що ще вам може спасти на думку? Тому, дорогі тесть і теща, у понеділок підемо до нотаріуса і в його присутності здійснимо рівноцінний обмін: ми вам — гроші, ви — розписку.
— То виходить, просто так ви нам гроші не віддасте? — обурилася мати.
— Не віддамо, матусю! — втрутилася дотепер мовчазна Марина. — Просто так у нас більше нічого не буде! Згідні?
Вони погодилися: сума ж була чималенька…
Згодом іпотеку за двокімнатну квартиру закрили. Як і мріяли, продали її, й вклалися у трикімнатну квартиру з великими кімнатами й просторою кухнею.
Вони втрьох пили чай на новій кухні серед безлічі ще нерозпакованих коробок, коли Марина промовила:
— А в мене для вас новина!
І, глянувши на чоловіка й сина, додала:
— У Сашка скоро буде братик або сестричка!
— Та ти що?! — щиро зрадів Валерій і, пригорнувши її до себе, поцілував у щічку. — Оце так подарунок! А ти впевнена?
— На всі сто відсотків, помилки бути не може! — з радістю сказала Марина.
— Як же чудово, Марічко! Я такий радий, справді! Та ще й усе дуже вчасно: восени Сашко йде у перший клас.
І тут задзвонив телефон: на екрані висвітився номер Анни Юхимівни.
— Ми тут подумали й вирішили дати вам гроші на штори, — всім було чутно кожне владне слово Анни Юхимівни. — Адже тепер усе так дорого! Я тут подивилася в інтернеті, ціни дуже високі. А у вас багато вікон. Завтра вихідний, з’їздимо!
— Дякуємо, але ні, матусю! — твердо промовила Марина.
— Невже вам не потрібні штори? — не розуміла мати.
— Штори нам потрібні!
— І що тоді?
— Та нічого! А що як доведеться вам повертати за них гроші, — з усмішкою сказала Марина.
— Чому це доведеться повертати гроші? — не зрозуміла мати.
— Але ж ти попросила повернути за іпотеку. Чому ж не можеш попросити повернути й за штори? — випалила донька.
Мати замовкла й несподівано, не попрощавшись, відключилася: видно, це образило жінку.
— Чому не сказала про дитину? — запитав Валерій у дружини.
— Просто не хочеться. Потім скажу, ще встигну! — відмахнулася Марина.
— Зрозумів! — коротко відказав розумний і уважний чоловік.
Розповісти бабусі й дідусю про радісну новину вони ще встигнуть: часу на це вистачить! І сил у них вистачить підняти дітей. От якби ще й подарунки не просили повертати, деякі. Подружжю б жилося спокійніше.
