Повернувшись додому без попередження, Ірина підслухала, про що шепотілися свекруха з сином, і вирішила завадити хитрим планам матері чоловіка.
Ірина сиділа за столом і не могла повірити в те, що сталося. Бабуся ж була ще така молода, завжди хвалилася своїм здоров’ям. А тепер що… Тепер Ірина сидить за столом, усе накрито як заведено. Млинці, кутя. Це вона зовсім клопоталася, і з церквою домовлялася, і з кафе. А що роблять її любі родичі?
Сидять обговорюють, кому ж дістанеться бабусин заміський будинок і заощадження. Ірині просто стало млосно. Від цього безсоромного ділення.
Тітка Люба доводила своє право на більшу частку. Їй, бачте, ближче добиратися до дачі. Дядько Коля підтакував, час від часу спорожнюючи чарку. «Пом’янути треба,» — бурчав він, наливаючи собі ще.
Двоюрідна сестра Світлана, вся така ділова, щось строчила в телефоні. Мабуть, уже прицінювалася до антикварного комода в бабусиній вітальні. А її чоловік, Сергій, мовчки вминав млинці. Ірина згадала, як бабуся вчила її пекти млинці.
Вона завжди була поруч. Мами не стало рано, а батько… Батько швидко знайшов собі потіху, а Ірина стала йому тягарем. Бабуся забрала її до себе, виростила, вивчила. Вони жили душа в душу, ділили радощі й біди, яких, чесно кажучи, було чимало. Родичі ж, оці «люблячі», з’являлися тільки на свята, з черговими подарунками й вимученими усмішками. Цікавилися успіхами Ірини тільки для галочки, а бабусю сприймали як безплатну няньку.
Ірина встала з-за столу. Ноги ватяні, у горлі клубок.
— Ви що, з глузду з’їхали? — почала вона, та голос зрадливо тремтів. — Бабусі щойно не стало, а ви вже ділите її речі!
Тітка Люба піджала губи.
— Ірочко, — простягла вона солоденьким голоском, — ну чого ти так гарячкуєш? Ми просто обговорюємо… Треба ж вирішувати ці питання.
— Які питання?! — Ірина відчувала, як її захльостує хвиля обурення. — Бабуся все заповіла мені! Ви про це знаєте!
На обличчях родичів відбилося здивування.
— Що?! — верескнула тітка Люба. — Це неправда! Вона була не в собі! Ми будемо оскаржувати!
Дядько Коля стукнув кулаком по столу.
— Ми теж її родичі!
Ірина просто не могла більше витримувати цей цирк. Встала з-за столу й вийшла. Чоловік, Кирило, теж одразу з-за столу встав і за нею.
— Як вони можуть? — спитала вона.
— Еге ж, родичі й у тебе ще ті.
Ірина схлипнула.
— Тільки й чекають, щоб ухопити шматок побільше. А про бабусю ніхто й не згадав!
— Не витрачай на них нерви. Не варті вони того. Бабуся б не хотіла, щоб ти так засмучувалася.
Ірина витерла сльози.
— Ти правий. Треба триматися. Заради бабусі.
Вона глибоко зітхнула.
— Що тепер робити? Вони ж не відчепляться. Будуть судитися через будинок.
— Нехай спробують, — у голосі Кирила з’явилася рішучість. — У тебе є заповіт. Знайдемо хорошого адвоката.
Ірина погодилася.
Наступними тижнями вона жила наче в тумані. Чоловік покликав свою стару знайому юристку. Алена займалася всіма питаннями. Родичі почали судову тяганину, найняли адвоката. Посипалися дзвінки з погрозами, вмовляннями, слізними зізнаннями в любові до бабусі, яких Ірина від них ніколи не чула за її життя.
Суд тривав кілька місяців. Олена блискуче захищала інтереси Ірини. Вони виграли. Родичі залишилися ні з чим. Тітка Люба й дядько Коля намагалися оскаржити рішення, але безрезультатно.
Перемога дісталася Ірині дорогою ціною. Нерви, час. Остаточне розчарування в рідних. Але хай йому грець. Їй більше ніхто не потрібен. Головне, що є чоловік, який завжди підтримає.
І якось Кирило запропонував:
— Я тут консультувався з колегою, ну, він трохи розбирається у фінансових питаннях. Він сказав, якщо переписати будинок на мене, це буде вигідніше.
— Вигідніше?
Кирило почав пояснювати, сипав термінами, які Ірина насилу розуміла. Вона кивала. Начебто все логічно. Чоловік ніколи її не обманював. Завжди був поруч, підтримував. Особливо останніми місяцями. Узяв на себе всі клопоти по дому, за дитиною наглядав. Ірина була безмежно вдячна йому за це.
— Ну, я не знаю, — прошепотіла вона.
— Ірочко, я ж для тебе стараюся! Щоб нам було краще! Подумай про наше майбутнє.
Він знову пустився в пояснення про якісь вирахування, пільги. Ірина почувалася поганою школяркою. Вона довіряла Кирилові. Він же її чоловік. Він бажає їй тільки добра.
— Гаразд, — зітхнула Ірина. — Роби, як знаєш.
Кирило розплився в усмішці.
— От і розумниця! Я знав, що ти мене зрозумієш.
Кирило вже підготував документи. Ірина поки не поспішала їх підписувати, а він усе підганяв. Ну от, мабуть, скоро мали.
Життя начебто ввійшло в колію. Ірина займалася дитиною, домом, роботою. Кирило пропадав на роботі, часто затримувався. Пояснював це важливими проєктами, переговорами. Ірина вірила. Вона звикла довіряти йому.
Якось Ірина повернулася від подруги раніше звичайного. Вона пройшла у вітальню й завмерла на порозі. У гостях була свекруха — Ольга Петрівна, і вони з сином про щось розмовляли. Ірина почула уривки фраз.
— …так, усе вийшло… як ми й планували… вона і не помітила нічого… будинок наш… тепер можна…
Ірина відчула, як земля йде з-під ніг. Вона тихенько вийшла з квартири. «Як ми й планували…» Що це означає? Невже Кирило її обдурив? Сльози ринули з очей. Вона згадала, як довіряла йому, як покладалася на нього в усьому. Як він утішав її після відходу бабусі, підтримував під час судових тяганин. Невже все це було лише грою?
Ірина спустилася на кілька поверхів униз і сіла на сходинки. Голова йшла обертом. Думки плуталися. Невже вона настільки сліпа? Невже настільки наївна?
Усе життя її використовували: батько, родичі, а тепер і чоловік… Вона просиділа так, мабуть, із півгодини, поки не відчула, що змерзла. Треба було щось робити. Повертатися додому, бачити його, чути його брехливий голос вона не могла. Ірина набрала номер подруги.
Світлана жила неподалік. Ірина майже бігом дісталася до її будинку. Розридалася, впала на диван і розповіла все, що почула.
— Я не знаю, що робити. Я йому так довіряла… А він…
— Заспокойся, — Світлана обійняла подругу, — ти не одна. Це, звісно, підло, але не все втрачено. Ти поки нічого не підписувала. Кирило не зможе нічого зробити без твого підпису.
Увечері Ірина повернулася додому й намагалася поводитися як зазвичай. Кирило з нею теж спілкувався, ніби нічого не сталося. Від цього лицемірства їй ставало млосно.
Світлана порадила Ірині звернутися в поліцію, написати заяву. Але та не могла. Не вистачало сил. Не хотілося всього цього. Судів, розглядів. Вона просто хотіла, щоб усе це закінчилося. Щоб Кирило зник із її життя.
І от вони просто сиділи пили чай на кухні, й Ірина вирішила сказати:
— Я все чула. Твою розмову з матір’ю.
Обличчя Кирила зблідло.
— Завтра ж забирайся. І матері своїй передай, щоб забула дорогу до мого дому.
— Іро, послухай…
— Не хочу нічого чути! Ти мене обдурив. Використав. Мені неприємно навіть дивитися на тебе. Завтра ж подаю на розлучення. І не смій претендувати ні на що. Будинок мій. Бабусин. І ти його не отримаєш.
Вона встала й вийшла з кухні. Вночі майже не спала. Вранці, щойно Кирило пішов на роботу, Ірина зібрала його речі. Небагато їх було. Склала в два великі пакети й поставила біля вхідних дверей. І записку — ключі нехай залишить у поштовій скриньці. А вона більше розмовляти з ним не хоче.
Кирило намагався дзвонити, писав повідомлення. Клявся, що все пояснить. Ірина не відповідала. Вона заблокувала номер, видалила з усіх соціальних мереж. Викреслила з життя. Розлучення пройшло швидко. Кирило не став сперечатися й претендувати на майно.
Ірина почала нове життя. Спочатку було важко. Та поступово біль ущух. Попереду на неї чекало нове життя. Складне, але своє. Без брехні й зради. Вона впорається.
