Коли Галина з’явилася на порозі моєї квартири, я спочатку подумав, що це помилка. Вона стояла у дверях, одягнена в дорогу, але злегка пом’яту куртку, з важкою валізою в руці й таким же важким поглядом. Її обличчя було втомленим, наче за ці п’ять років вона прожила не одне життя. Я завмер, ручка чайника в руці, пара ще клекотіла над плитою.
— Привіт, брате, — сказала вона, ніби ми бачилися вчора. — Можна зайти?
Я відступив, не знаючи, що відповісти. П’ять років тому вона пішла, не попрощавшись, залишивши доньку Лєру в мене у квартирі. Тоді дівчинці було дванадцять. Тепер їй сімнадцять. А Галина… Галина повернулася, наче нічого не сталося.
Вона зайшла, кинула валізу в передпокої й пройшла до вітальні. Озирнулася, ніби перевіряючи, чи змінилося щось. Так, звісно, усе змінилося. Тут тепер жила інша сім’я — якщо так можна назвати нас трьох: я, Лєра і старий пес Барбос, який теж був колись врятований з вулиці.
— Де Лєра? — спитала вона, сідаючи на диван.
— У школі. Повернеться за годину.
За пів години пролунав дзвінок у двері. Я пішов відчиняти. На порозі стояла Лєра — висока, худа, з короткою стрижкою і сережками. Вона стала зовсім іншою. Колись налякана дитина перетворилася на впевненого, трохи зухвалого підлітка. Побачивши мене, вона всміхнулася:
— Привіт, тату…
І тут її погляд ковзнув повз мене — і завмер. Галина стояла в дверному отворі кухні, тримаючи в руці мою склянку з чаєм. Їхні очі зустрілися. Мовчання тривало секунд десять. Потім Лєра повільно зняла рюкзак і поклала його на підлогу.
— Привіт, мамо, — сказала вона тихо, але чітко.
Галина зробила крок уперед.
— Доню… ти виросла.
Лєра не зрушила з місця. Тільки дивилася. Ніби намагалася зрозуміти: це справжня чи привид із дитинства, якого вона вже майже забула.
Те, що сталося далі, я б ніколи не передбачив. Спочатку все здавалося нормальним. Галина розповідала, що була в лікарні, потім у реабілітаційному центрі, потім працювала на заводі. Говорила про хворобу, про каяття. Голос тремтів. Іноді вона плакала. Лєра сиділа поруч, слухала, мовчала. Я теж мовчав. Не тому що повірив — просто не знав, що робити.
Але наступного дня все змінилося. Вранці, поки Лєра була в школі, Галина заявила:
— Мені потрібні гроші. Ти маєш мені допомогти. Я ж твоя сестра.
— Чим тобі допомогти? — спитав я обережно.
— Десять тисяч гривень. На ліки. І ще на квиток — я хочу поїхати.
— Чому саме я?
— Та ні в кого немає! — раптом обурилася вона. — Ти живеш у квартирі, яку я тобі подарувала! Ти виховуєш мою доньку! А тепер вимагаєш пояснень?!
— Ти сама залишила її! — сказав я, відчуваючи, як закипає всередині. — Ти кинула її, коли їй було дванадцять! Я забрав її з притулку, тому що ніхто більше не хотів!
— А тепер я повернулася! — крикнула вона. — І я можу забрати її! Це моя донька! Я маю право!
Я остовпів.
— Ти не можеш просто так узяти й забрати її. У тебе немає житла, роботи, документів. Тебе навіть можуть не допустити до опіки.
— Але суд може вирішити інакше, — сказала вона тихо, майже пошепки. — Особливо якщо ти не допоможеш мені фінансово. Уяви, як виглядатиме твоя відмова: «Не дав рідній сестрі грошей на лікування». А потім — «не пустив матір до дитини». Кому повірять? Мені чи тобі?
Я зрозумів, вона піде на все. День минув у напрузі. Лєра повернулася, відчула зміну в повітрі. Запитала:
— Що сталося?
— Нічого, — сказав я. — Мама втомилася. Хоче відпочити.
Але Лєра була надто розумною для своїх років. Вона бачила фальш. Увечері, коли ми залишилися вдвох, вона сказала:
— Вона просить у тебе гроші? Що ж їй тут ще потрібно?
Я подивився на неї, здивований.
— Звідки ти знаєш?
— Я чула частину розмови. Вона говорила щось про суд, про те, що ти маєш платити. І сказала: «Або ти даєш гроші, або я забираю Лєру».
Я стиснув руки.
— Ти не повинна це чути.
— А я маю право знати, — сказала вона. — Це про мене. Про моє життя.
Ми довго говорили. Я розповів їй усе — як Галина зникла, як я знайшов Лєру в притулку, як вона плакала ночами, як боялася, що мама більше не повернеться. Розповів, як вона поступово почала довіряти мені, як почала називати мене «татом», хоча я не її рідний батько.
— Я люблю тебе, — сказав я. — Для мене ти — донька. І я не віддам тебе нікому.
Лєра обійняла мене.
— Я теж тебе люблю. І я не хочу з нею їхати.
Наступного ранку Галина зажадала гроші. Я відмовив. Вона підвищила голос.
— Ти не розумієш, що робиш! Я подам до суду! Я заберу Лєру! У мене є права матері!
— Подавай, — сказав я. — Нехай суд вирішить, хто з нас двоє — справжня сім’я для неї.
Галина пішла, грюкнувши дверима. Я думав, що на цьому все скінчиться. Але помилився.
За два дні прийшов лист із районного відділу опіки. Запрошення на бесіду. Тема: «Розгляд питання про відновлення батьківських прав громадянки Г.О. Петрової стосовно неповнолітньої Петрової В.І.»
Я відчув, як земля йде з-під ніг.
Ми з Лєрою пішли на зустріч разом. Я просив її залишитися вдома, але вона наполягла.
— Я маю бути там. Це моя доля.
У кабінеті сиділа жінка середніх років — фахівчиня з опіки. Спокійна, уважна. Ми сіли. Вона ставила питання: як ми живемо, хто забезпечує, які стосунки з матір’ю, чи хоче Лєра бачити матір, як вона ставиться до можливого переїзду.
Лєра відповідала чесно і прямо.
— Я не хочу жити з мамою, — сказала вона. — Я її майже не знаю. Вона кинула мене. Я пам’ятаю, як вона йшла — сказала, що скоро повернеться, і не повернулася п’ять років. А тепер вона приходить і вимагає гроші. Каже, що забере мене, якщо не отримає. Це не любов. Це шантаж.
Жінка записувала. Потім спитала:
— А Ви, Анатолію Сергійовичу, як до цього ставитеся?
— Я виховував Лєру з дванадцяти років, — сказав я. — Я оформив опіку, купував канцтовари й книжки у школу, лікував, коли хворіла, водив до психолога. Я — її сім’я. Галина — біологічна мати, так. Але не більше того. Якщо вона справді хоче відновити стосунки — добре. Але не через грошв. Не через умови.
Фахівчиня кивнула.
— Дякую. Будемо розглядати питання. За тиждень запросимо на повторну зустріч.
Через тиждень Галина прийшла на повторну зустріч. Ми прийшли теж. Цього разу фахівчиня була суворішою.
— Галино Олександрівно, ми провели перевірку. Ви не маєте постійного місця проживання. У вас немає офіційного доходу. Ви не надали медичні довідки, які, за вашими словами, були потрібні для лікування. Крім того, ваша поведінка викликає занепокоєння: незрозумілі умови, просьба грошей.
Галина схопилася.
— Це брехня! Я хочу бути з донькою! Він не дає мені її бачити!
— Ви самі не бачили доньку п’ять років, — сказала жінка. — А тепер вимагаєте негайного відновлення прав. Це неможливо. Існує процедура: спочатку — контакт, потім — спільне проведення часу, потім — можливо — передача під опіку. Але тільки за умови стабільності, відповідальності та відсутності тиску.
— А якщо я подам до суду? — прошипіла Галина.
— Подавайте, — спокійно відповіла фахівчиня. — Суд керуватиметься інтересами дитини. А інтереси Лєри — у стабільному середовищі, з людиною, яка її виховує і любить. Ваша поведінка буде врахована як фактор, що знижує ваші шанси.
Галина зблідла. Подивилася на мене, потім на Лєру. В її очах майнуло щось — чи то образа, чи то позчарування.
— Ви всі проти мене, — прошепотіла вона. — Навіть власна донька…
Лєра встала.
— Мамо, — сказала вона тихо. — Я не проти тебе. Я проти того, що ти робиш. Якщо ти хочеш бути частиною мого життя — прийди просто так. Поговори зі мною. Покажи, що ти змінилася. А не вимагай. Я не річ, яку можна забрати.
Галина мовчала. Потім встала і вийшла.
Минуло три місяці. Галина не з’являлася. Ні дзвінків, ні повідомлень. Я думав, що вона здалася. Але Лєра щодня дивилася на телефон. Іноді питала:
— А раптом вона захворіла? Раптом їй погано?
— Тоді вона б звернулася по допомогу, — казав я.
Одного вечора пролунав дзвінок. Я взяв слухавку.
— Привіт, — голос Галини був тихим. — Можна я прийду? Не заради грошей. Просто… поговорити.
Я подивився на Лєру. Вона кивнула.
— Приходь.
Галина прийшла без валізи. У простій кофті та джинсах. Схудла. Обличчя стало м’якшим.
Ми сіли за стіл. Лєра налила чай.
— Я була в центрі реабілітації, — сказала Галина. — Три місяці. Без телефона. Без зв’язку. Я… намагалася розібратися. Чому все пішло так. Чому я пішла. Чому не змогла бути матір’ю.
Вона говорила довго. Про переживання, про сором, про образу на колишнього чоловіка, яка з’їла її зсередини. Про те, як вона ее сариймала себе за те, що залишила доньку. Як намагалася заглушити цю провину новими враженнями, новими містами.
— Я повернулася не за тим, щоб забрати тебе, Лєро, — сказала вона, дивлячись на неї. — Я повернулася, щоб попросити пробачення. І щоб дізнатися: чи можна почати спочатку. Не як мати, яка вимагає, а як людина, яка хоче бути поруч.
Лєра мовчала. Потім сказала:
— Я не знаю, чи зможу я знову називати тебе мамою. Зараз тато — мій тато. Але… я можу спробувати. Якщо ти не будеш тиснути. Якщо ти будеш чесною. Якщо ти покажеш, що ти тут не заради вигоди.
Галина кивнула. Сльози текли по її щоках.
— Я не обіцяю, що все буде легко. Але я хочу спробувати.
Минув рік. Галина працює в благодійному фонді — допомагає таким, як вона. Живе в гуртожитку для випускників реабілітаційних програм. Раз на тиждень приходить до нас у гості. Іноді ми ходимо втрьох у кіно. Або просто сидимо, п’ємо чай.
Стосунки повільно ростуть. Не як раніше — тому що «раніше» не було. Тепер — як щось нове. Крихке. Обережне.
Одного разу Лєра сказала:
— Я не знаю, чи зможу я колись повністю пробачити. Але я рада, що вона намагається. Тому що кожен заслуговує на другий шанс. Навіть якщо він приходить із запізненням. Я обійняв її.
— Ти сильніша, ніж я думав.
— А ти — найкращий тато на світі, — усміхнулася вона.
Це ситуація не зламала нас. Вона лише показала, наскільки міцна наша сім’я. По любові. По вірності.
Галина помилялася, думаючи, що може забрати Лєру. Вона не розуміла, що сім’я — це не право, а обов’язок. Це щоденна праця. Це терпіння. Це готовність визнати свої помилки.
А Лєра… Лєра виявилася сильнішою за всіх. Вона не дозволила образі чи умовами зруйнувати те, що ми збудували. Вона стала на захист не тільки мене, але й себе. І свого нового життя.
Іноді я дивлюся на них — на цих двох жінок і думаю: так, минулого не змінити. Але майбутнє — у наших руках. І я вдячний долі, що того дня, коли Галина постукала у двері, у мене була поруч Лєра. Тому що справжня сім’я — це не ті, хто народив тебе. Це ті, хто не залишив.
