Лариса сиділа біля вікна старенького автобуса, що гудів і трясся на вибоїнах сільської дороги. Її погляд блукав між пагорбами, що потопали в осінній позолоті, і обличчям доньки Наталі, яка сиділа поруч і гортала щось у телефоні.
Позаду них, на сусідньому сидінні, спав Наталин чоловік, Олег, злегка похропуючи. Вони втрьох їхали до Чехії — на заробітки.
Лариса, якій уже виповнилося п’ятдесят два, не вперше покидала рідне село на Черкащині, але цього разу все було інакше. Вона їхала не сама, а з родиною, і це додавало їй як надії, так і тривоги.
Лариса звикла до важкої роботи. Усе життя вона трудилася: спочатку на колгоспному полі, потім на городі, а останні десять років — на сезонних роботах у Польщі та Чехії.
Вона була міцною жінкою, з мозолястими руками й добрим серцем, яке завжди прагнуло допомогти іншим, особливо своїй єдиній доньці Наталі.
Наталя ж, хоч і виросла в селі, завжди мріяла про краще життя. Вона любила гарний одяг, модні зачіски й не раз казала матері, що не хоче гнути спину, як вона.
Олег, її чоловік, був спокійним і працьовитим, але не дуже балакучим. Лариса поважала його за те, що він завжди старався для сім’ї, хоч і не був особливо близьким до неї.
Ця поїздка до Чехії була їхньою спільною ідеєю. У селі грошей бракувало, а Наталя з Олегом мріяли назбирати на власну квартиру в місті. Лариса ж хотіла допомогти молодим, а заодно й собі на старість щось відкласти.
Їм пощастило: знайомий посередник запропонував роботу на заводі з виробництва автомобільних деталей у містечку неподалік Праги.
Робота була не з легких — сортувати деталі, пакувати, перевіряти якість, — але платили добре, а ще обіцяли житло й транспорт.
Лариса, яка вже мала досвід такої роботи, була впевнена, що впорається. Наталя ж скаржилася ще до від’їзду, що їй “не подобається ця затія”, але Олег переконав її, що це їхній шанс.
Нове життя в Чехії
Коли вони приїхали, їх поселили в гуртожиток — скромний, але чистий, із маленькими кімнатами й спільною кухнею. Лариса раділа, що має окрему кімнату, хоч і тісну.
Наталя з Олегом жили разом у сусідній. Перші дні були сповнені метушні: оформлення документів, інструктаж на заводі, знайомство з колегами. Лариса швидко порозумілася з іншими заробітчанами — переважно жінками з України, Молдови та навіть кількома місцевими чешками.
Вона завжди була відкритою, усміхненою, і її доброта притягувала людей. Наталя ж трималася осторонь, часто скаржилася на втому й неохоче спілкувалася з іншими.
Робота на заводі виявилася важчою, ніж Лариса сподівалася. Стояти по вісім-десять годин біля конвеєра, перевіряючи дрібні деталі, було виснажливо.
Але вона не скаржилася. “Треба терпіти, — казала вона собі, — заради дітей”. Олег теж працював старанно, хоч і мовчки. Він був у цеху, де пакували готову продукцію, і часто залишався на додаткові години, щоб заробити більше.
Наталя ж відверто не любила свою роботу. Її поставили на сортування, поруч із Ларисою, але вона постійно відволікалася на телефон, робила помилки, і бригадир не раз робив їй зауваження.
— Мамо, це не моє, — якось сказала Наталя, коли вони вечеряли в гуртожитку. — Я не для того вчилася в технікумі, щоб тут гайки перебирати.
— Доню, ніхто не обіцяв, що буде легко, — лагідно відповіла Лариса. — Але ми тут заради кращого майбутнього. Потерпи, заробимо, повернемося додому.
Наталя лише знизала плечима й пішла до себе в кімнату. Лариса зітхнула. Вона бачила, що донька незадоволена, але сподівалася, що з часом та звикне.
Минали тижні, і Лариса почала відчувати, що сили її покидають. Спочатку з’явилася легка слабкість, потім — біль у спині й ногах. Вона списувала це на втому, адже працювати доводилося багато.
Але одного ранку, коли вона ледь змогла встати з ліжка через сильний біль у попереку, зрозуміла, що щось не так. На заводі вона намагалася триматися, але колеги помітили, що вона ледве рухається.
— Ларисо, тобі треба до лікаря, — сказала Галина, її подруга з сусіднього села, яка працювала в тому ж цеху. — Ти бліда, як стіна.
— Та нічого, минеться, — відмахнулася Лариса, але ввечері їй стало гірше. Вона ледве дісталася до гуртожитку, і Наталя, побачивши її стан, злякалася.
— Мамо, що з тобою? — запитала вона, допомагаючи Ларисі сісти на ліжко.
— Не знаю, доню. Мабуть, спину потягла, — слабким голосом відповіла Лариса.
Олег, який щойно повернувся з роботи, запропонував викликати лікаря, але Лариса відмовилася. Вона не хотіла витрачати гроші й боялася, що її відправлять додому.
Натомість вона попросила Наталю допомогти їй із роботою на заводі, адже пропускати зміни було не можна — це загрожувало штрафами.
— Доню, ти ж поруч стоїш, просто підміни мене трохи, якщо я не встигатиму, — благала Лариса.
Наталя скривилася.
— Мамо, я й так ледве справляюся зі своєю роботою. Ти ж знаєш, як я це ненавиджу. Як я можу ще й твою робити?
Лариса відчула, як у душі защеміло. Вона не чекала від доньки такої відповіді. Завжди, коли Наталі було важко, Лариса кидала все, щоб допомогти.
А тепер, коли вона сама потребувала підтримки, донька відвернулася. Олег, який чув розмову, мовчав, але його погляд видавав співчуття.
Наступного дня Лариса змусила себе піти на завод, хоч біль не вщухав.
Наталя працювала поруч, але жодного разу не запропонувала допомогти. Лариса бачила, як донька відвертається, коли вона не встигала перевірити деталі, і як бригадир знову робить їй зауваження. Це розривало їй душу, але вона не казала ні слова.
Несподівана допомога
Того вечора, коли Лариса повернулася до гуртожитку, Олег постукав у її двері. Він тримав у руках пакет із ліками.
А ще я поговорив із бригадиром. Завтра я перейду в ваш цех, щоб допомогти вам з роботою.
Лариса здивовано подивилася на нього. Вона не чекала такої турботи від зятя, з яким у неї завжди були рівні, але не особливо близькі стосунки.
— Олеже, ти ж і так працюєш до ночі. Як ти встигнеш? — запитала вона.
— Встигну, — усміхнувся він. — Ти ж завжди нам допомагала. Тепер моя черга.
Наталя, яка стояла в дверях, зніяковіло мовчала. Лариса помітила, що донька почувається незручно, але не стала нічого казати. Вона лише подякувала Олегові й лягла відпочити.
Наступного дня Олег дійсно перейшов до цеху Лариси. Він узяв на себе найважчу частину її роботи — переноску ящиків і перевірку великих деталей.
Лариса намагалася протестувати, але він лише відмахувався: “Мамо, відпочивай, я впораюся”. Його спокійна впевненість і турбота зворушили Ларису до сліз. Вона бачила, як старанно він працює, і відчувала, що не сама.
Наталя, помітивши, як Олег допомагає матері, почала поводитися інакше. Вона стала частіше розпитувати Ларису про її самопочуття, а одного вечора навіть приготувала вечерю для всіх трьох.
Лариса не тримала на неї зла — вона знала, що донька молода й іноді егоїстична, але в душі добра. Поступово Наталя почала допомагати матері на заводі, хоч і не так активно, як Олег.
Повернення додому
Через кілька тижнів Лариса почала одужувати. Завдяки допомозі Олега вона змогла залишитися на роботі й не втратити заробіток. Наталя, хоч і не одразу, але почала більше цінувати матір і її зусилля.
Коли їхній контракт добігав кінця, Лариса, Наталя й Олег повернулися додому з кругленькою сумою грошей. Вони не лише назбирали на перший внесок за квартиру, але й привезли подарунки для рідних і трохи заощаджень для Лариси.
У селі їх зустрічали, як героїв, адже заробітки за кордоном вважалися великим досягненням.
Сидячи за столом у своїй старенькій хаті, Лариса дивилася на Наталю й Олега, які сміялися й планували своє майбутнє. Вона відчувала гордість і вдячність.
Її донька, можливо, ще не до кінця розуміла, що означає бути сім’єю, але Олег показав, що справжня підтримка — це не лише слова, а й дії. Лариса знала, що ця поїздка змінила їх усіх. І хоч шлях був нелегким, вона була щаслива, що вони пройшли його разом.
Минуло кілька місяців після повернення Лариси, Наталі та Олега з Чехії. Гроші, зароблені на заводі, допомогли молодим зробити перший внесок за квартиру в Черкасах, і Наталя з Олегом уже почали облаштовувати своє нове житло.
Лариса повернулася до рідного села, де її стара хата здавалася ще затишнішою після довгих місяців за кордоном. Але спокій тривав недовго. Одного вечора Наталя зателефонувала матері, і її голос тремтів від хвилювання.
— Мамо, нам потрібна твоя допомога, — сказала вона, ледве стримуючи сльози. — У нас проблеми з квартирою. Банк підвищив відсотки, і ми не встигаємо виплачувати кредит.
Лариса знала, як важко молодим далася ця мрія, і не могла залишитися осторонь.
— Доню, не переживай, щось придумаємо, — заспокоїла вона. — Приїжджайте завтра, поговоримо.
Наступного дня Наталя з Олегом приїхали до села. Лариса вже приготувала стіл: борщ, вареники, компот із вишень. Олег, як завжди, був мовчазний, але вдячний за теплу зустріч. Наталя ж виглядала розгубленою.
— Мамо, я не знаю, що робити, — почала вона, нервово крутячи ложку в руках. — Ми думали, що потягнемо, але ці відсотки… Ми ледве справляємося. Може, знову поїхати на заробітки?
Лариса задумалася. Її здоров’я після Чехії стало слабшим, але вона не могла залишити дітей у біді. Олег підняв погляд і тихо сказав:
— Мамо, я проти того, щоб ти знову їхала. Ти ще не зовсім одужала. Ми з Наталею можемо поїхати вдвох.
— Олеже, я ж не можу вас самих відпустити, — заперечила Лариса. — Ви там уже ледве впоралися, а я хоч знаю, як усе влаштовано.
Наталя зітхнула.
— Мамо, ти ж сама казала, що тобі було важко. І я… я не хочу, щоб ти знову занедужала через нас.
Лариса здивовано подивилася на доньку. Це був перший раз, коли Наталя так відкрито визнала її зусилля. Вона всміхнулася й поклала руку на долоню доньки.
— Доню, ми сім’я. А сім’я — це коли разом долаємо труднощі. Я ще міцна, не хвилюйся. Але цього разу ми поїдемо з розумом. Знайдемо легшу роботу.
Олег кивнув.
— Я чув, що в Чехії є вакансії на складах із фруктами. Робота не така важка, як на заводі, і платять непогано. Може, спробуємо?
Лариса задумалася. Склади — це не конвеєр, там можна рухатися, а не стояти на одному місці. Вона погодилася, і через тиждень вони втрьох знову вирушили до Чехії, цього разу до містечка Млада Болеслав, де був великий склад із яблуками та грушами.
Нова робота і нові стосунки
На складі Лариса відчула полегшення. Робота була фізичною, але не такою виснажливою, як на заводі. Вона сортувала фрукти, перевіряла їхню якість і складала в ящики.
Олег працював на пакуванні, а Наталю поставили на облік товару. Цього разу Наталя була активнішою — можливо, через почуття провини за минулу поїздку. Вона часто підходила до Лариси, щоб допомогти, і навіть жартувала з іншими працівниками.
Одного дня, коли Лариса з Наталею разом сортували яблука, донька раптом сказала:
— Мамо, я багато думала про те, як було на заводі. Я вела себе, я не допомогла тобі. Пробач мені.
Лариса зупинилася й подивилася на доньку. Її очі були повні щирості.
— Доню, я ніколи на тебе не тримала зла. Ти молода, ще вчишся. Головне, що ти тепер розумієш.
Наталя обійняла матір, і Лариса відчула, як давній біль у душі розчиняється. Вони продовжили працювати, сміючись і згадуючи старі історії з дитинства Наталі.
Олег, помітивши, як зблизилися мати й донька, теж став відкритішим. Одного вечора, коли вони сиділи в гуртожитку за чаєм, він несподівано сказав:
— Мамо, я ніколи тобі не казав, але я вдячний за все, що ти робиш для нас. У селі я бачив, як ти завжди ставила Наталю на перше місце. Я хочу, щоб ти знала: я теж вважаю тебе своєю сім’єю.
Лариса змахнула сльозу й усміхнулася.
— Олеже, ти й так це довів, коли допомагав мені на заводі. Ти добрий чоловік. Я рада, що Наталя з тобою.
Наталя, почувши це, засміялася.
— Ой, мамо, не починай! А то я зараз розплачуся.
Ця поїздка стала для них не лише способом заробити гроші, але й можливістю зблизитися. Лариса бачила, як Наталя змінюється, стає відповідальнішою, а Олег — ще надійнішим.
Коли контракт закінчився, вони повернулися додому з новими заощадженнями й міцнішими сімейними стосунками.
Удома Лариса вирішила, що більше не поїде на заробітки, а Наталя з Олегом запевнили, що впораються самі.
Квартира в Черкасах стала їхнім новим домом, і Лариса часто приїжджала в гості, привозячи домашні пироги й соління. Вона пишалася своєю сім’єю і знала, що всі труднощі були недаремними.
— Мамо, ти приїдеш на новосілля? — якось запитала Наталя по телефону.
— А як же! — відповіла Лариса. — І вареників привезу, як ти любиш.
— І я тебе люблю, мамо, — тихо додала Наталя.
Лариса усміхнулася, дивлячись на осіннє небо за вікном. Життя було нелегким, але воно було варте того.
Світлана Озерна
