Я народився і виріс у Львові, але доля закинула до Києва. Тут я зустрів дівчинуЮлю, ми одружилися і стали жити в її квартирі. Через рік після весілля моя дружина завагітніла і постало питання про розширення житлоплощі. Мою квартиру у Львові ми здавали в оренду, але вирішили, що нам потрібна простора нова двушка.
Але як продавати? Віддати ключі ріелторам, нехай показують потенційним покупцям? Самі поїхати не могли – у мене робота, у Юлі токсикоз. «Може, моя мама поїде до тебе, поживе там трохи, і квартиру буде показувати?» – запитала мене дружина. Я задумався – ну а чому б і ні? Теща – не стороння людина. Вона на пенсії, живе зі своєю матір’ю, з бабусею Юлі. Ми за старенькою придивимося, а вона допоможе нам знайти покупців.
У вихідні з’їздили до них, про все домовилися. Я озвучив вартість – і вручив ключі від квартири. Теща кивнула і почала збирати валізи. У понеділок я на машині відвіз її на вокзал. Я припускав, що квартира може бути продана за місяць. Але, на подив, ніхто дивитися її не приходив. Минуло 1,5 місяці, ніяких зрушень. Покупців, навіть з іпотекою, немає.
«Невже ціна людей відлякує?» – подумав я. «Може, знизити її» Я вирішив зателефонувати жінці, яка була кимось на кшталт домкома в цьому будинку – сусідка Валентина Петрівна.
«Здрастуйте, Тьоть Валь, скажіть, будь ласка, в нашому будинку хтось квартиру нещодавно часом не продавав? Так? А чи не підкажіть, за скільки? 27 тисяч? Так ось і я таку суму прошу, а до мене жодна людина не прийшла за півтора місяці». І тут вона сказала таке, від чого у мене відвисла щелепа.
Виявляється, Валентина Петрівна, побачивши в будинку нову людини, познайомилася. І довідалася, що теща моя приїхала зі спец завданням – квартиру продавати. Запитала вартість, а та відповіла – 30 тисяч доларів. “Ви не помилилися? Вона точно сказала 30 тисяч?» – уточнив я.
«Так точно, точно. Я ще перепитала – а не дорого ви хочете? А вона відповіла, мовляв, люди люблять торг, ось я їм і скину 3 тисячі».
Я розповів про все дружині, вона почала захищати свою матір. Мовляв, все вона правильно робить. Але я заперечив – за 30 тисяч там двушку можна купити, ціна всіх відлякувала. Точніше, в оголошенні вартість квартири була вказана менша, люди дзвонили, а вона їм називала більшу суму. Вони навіть дивитися відмовлялися.
Я подзвонив тещі і попросив її пояснити, що відбувається. Вона взагалі видала іншу версію: «Костику, ти вже вибач мене. Так, суму збільшила, грішна. Але мені так тут в тиші і самоті сподобалося жити. Так я втомилася від бабусі! Ми ж лаємося з нею через дрібниці кожен день!»
Я не знав, як мені вчинити. Сам показувати квартиру я не міг, з роботи не відпускали, відпустка тільки через місяць. Взяв з тещі чесне слово, що вона буде називати ту суму, яку я їй сказав. Через 2 тижні ми знайшли покупця, я змотався на угоду, ми отримали гроші.
Я часто повертаюся думками до цього епізоду в моєму житті. І знаєте, що я думаю? Справа зовсім не в тому, що люди люблять торг. І не в тому, що теща втомилася від бурчання своєї матері і вирішила хоч місяць пожити окремо. Вона просто хотіла нишком заробити на цій квартирі 3 тисячі доларів. Думала, що покупець рано чи пізно знайдеться, розщедриться. Я ці думки вголос не вимовляв, не хочу сваритися ні з родичами дружини, ні з Юлею. Але щось мені підказує, що я прав.
