– Тиждень на самоті зробить її шовковою, – думав чоловік. Та побачивши, що сталося за цей час, він завмер, ледь переступивши поріг.
Ніка останнім часом була не схожа на себе. У стосунках із чоловіком намітилися серйозні тріщини, і жінка не знала, що робити в цій болісній ситуації. Все почалося з дрібниць — як це зазвичай і буває.
Після роботи Толя почав зустрічати її отруйними коментарями. Його жарти були сповнені злості, кожне слово ранило. З кожним днем поведінка чоловіка погіршувалася. Навіть у відпустці він не давав їй перепочинку.
— Виглядаєш як стара! — казав він, не відриваючись від телефона. — У інших хлопців жінки як жінки, а в мене якась зморщена курага!
Справді, Ніка виглядала старшою за свої роки. Робота в неї була важкою й нелегкою — вона лишала слід на обличчі. Та особливо боляче було чути такі слова від власного чоловіка. Вона працювала задля сім’ї, заробляючи вдвічі більше за нього, тож йому не мало бути причин скаржитися.
Толя ж розпоряджався своїми грошима як хотів, ні з ким не радячись:
— Куди хочу, туди й витрачаю! Дітей немає, щоб відкладати!
Ніка терпіла й це. Загалом на життя вистачало. Вони не були офіційно зареєстровані в шлюбі, але жили як подружжя й навіть не поспішали з весіллям. Однак мама Толі давно називала Ніку невісткою, і та вважала її свекрухою.
Свекруха вліпилася настирливою й невдоволеною життям жінкою. Вона постійно втручалася в справи молодих, і більшість причіпок діставалося Ніці.
Пара жила в приватному будинку. Хоч вони перебували в місті, за будинком потрібен був постійний догляд. Часто Ніка просила чоловіка допомогти:
— Я просто не встигаю — на роботі зранку до ночі!
— А мені-то що? — відповідав Толя. — Це твій дім, ти тут господиня, а я тут до чого?
І справді: взимку будинок стояв у заметах, поки Ніка сама не бралася за лопату. Влітку заростав травою чи не під самі вікна. Доводилося наймати людей, аби привести все до ладу, а потім після роботи самій закінчувати розпочате.
А Толік тим часом вилежувався на дивані й лише зрідка виходив перевірити, як просувається робота.
Жінка багато чого прощала, та останньою краплею стало те, що вона побачила, повернувшись додому після важкого робочого дня. Втомилася так, що ледве ноги тягла, ще й зазирнула в магазин по дорозі. Долоня нила від важкої сумки.
Вона сподівалася, що Толя зустріне її — навіть дзвонила, але він не відповідав. Зітхаючи й утираючи піт, Ніка почула музику, що долинала з двору.
Залишивши пакет біля паркану, вона поспішила в дім, де гриміла весела дискотека. Усередині зростали образа й злість — сьогодні вона вирішила висловити все, що накипіло.
А в домі справжнісінька вечірка! По кімнаті розносилася гучна музика, шибки дрижали. На столі — закуски й готова їжа, яку Ніка приготувала заздалегідь, щоб не возитися ввечері. А Толя, не зважаючи на дружину, танцював із якоюсь жінкою, яка явно перебрала й була вдягнена досить зухвало.
Не промовивши ані слова, Ніка пройшла через кімнату й вимкнула музику.
Толя повільно звів затуманений погляд:
— Ти що робиш? — спитав він із запинкою, хитаючись.
— Це я тебе хотіла спитати! Що відбувається? Хто ця жінка?
Його партнерка продовжувала рухатися у своєму ритмі, наче нічого не сталося.
— Ну й що такого? — фиркнув Толя. — Стару однокласницю зустрів, от і відзначили. Чи я не можу розслабитися у своєму домі?
— Якщо ти пам’ятаєш, ти сам казав, що це мій дім і до нього ти жодного відношення не маєш. То зараз же прибери, проведи свою гостю, і тоді поговоримо!
— Не буду! — спробував випрямитися Толя, але його хитнуло.
Ніка вже відчувала до нього огиду. Він давно перестав бути для неї чоловіком. Та й допомоги від нього жодної, тільки тягар. Жити з ним лише зі страху самотності? Ні вже!
Рішуче взявши жінку під лікоть, Ніка вивела її за хвіртку:
— Вам пора!
Потім повернулася в дім:
— Тебе виводити чи сам підеш?
Чоловік знизав плечима, схопив зі столу салат і пляшку й, хитаючись, попрямував до виходу.
— Поживеш без мене, подзвониш, істеричка! — кинув він наостанок.
— Ой-ой-ой! — голосила мама Толі, тримаючись за голову. — Голова розколюється!
— Мамо, не кричи! Ніка мене прогнала. Їй не сподобалося, що я її не зустрів, — збрехав син, знаючи, що мати стане на його бік.
— І з чого це зустрічати-то? — здивувалася жінка.
— Та хто її знає! Вічно до мене чіпляється: то не так, то сяк! Замучила вже! Може, я теж утомлююся на роботі? Думаєш, мені легко? І чому я маю допомагати в чужому домі?
— Правильно! — підтримала сина мама. — Нехай спершу оформить дім, частку виділить, тоді нехай просить! А то, гляди, яка важлива! Щоб я її зустрічала! Сама здорова, має справлятися!
— От і я їй казав! А вона образилася!
— Нехай собі ображається! Ти не піддавайся! Нема чого їй поступатися! Заміж хоче — буде терпіти! Не дівка вже, щоб носа задирати!
— Ну й що мені тепер робити? — спитав Толя, понуро опустивши голову.
— Потерпи, синочку! — наставляла мати. — Приповзе сама, як миленька, кликатиме назад! Поживе тиждень на самоті — одразу зрозуміє, що наробила! А ти не піддавайся — як тільки повернеться, вимагай прописки. Інакше без тебе лишиться!
Так повчала жінка сина, даючи поради, як керувати Нікою. А той уважно слухав, киваючи в такт словам.
— Ти маєш рацію, мамо! Не буду я терпіти її капризи! Хто вона така, щоб мною командувати? Я ж не раб якийсь, а дорослий чоловік! Сам собі господар!
Дотримуючись материних настанов, Толя справді вирішив діяти. Він не з’являвся вдома, не телефонував Ніці, витримав рівно тиждень.
Щоправда, і в матері жилося несолодко. Вона теж постійно чіплялася до нього: то одне зроби, то друге. Коли він спробував заперечити, жінка нагадала йому старі добрі методи виховання — добряче влучила хворостиною по спині:
— Ти тут не в жінки, а вдома, в матері! Не будеш працювати — обіду позбудешся!
Чітко й без зайвих слів. Сперечатися з нею навіть не намагайся.
Нарешті, ледве витримавши ці сім днів, Толік зібрався додому:
— Поїду, мамо! Подивлюся, як вона там без мене. Має вже на колінах повзати й благати повернутися!
— Іди, іди! Тільки не здавайся! Кажи чітко — повернешся тільки на своїх умовах!
Він виходив з дому з виглядом переможця. Мовляв, зараз я їй покажу, хто тут головний! Підборіддя гордо задерте, спина пряма, крок упевнений — наче навіть трохи врозвалку.
Підходить до хвіртки, заходить у двір… і завмирає.
Щось не так.
Озирається: двір охайний, трава підстрижена рівно, як по лінійці, вікна сяють, клумби підрівняні, доріжки чисті, без натяку на зарості.
І не тільки це впадало в очі — все довкола стало якимось живим, барвистим, доглянутим.
Навіть хвіртка нова — не та, стара, скрипуча, а добротна й надійна.
Толя дістав ключа, але зрозумів, що той більше не підходить. Постояв трохи, потім рішуче попрямував до дверей і постукав.
Кроки всередині завмерли, потім двері відчинилися.
Та це була не та Ніка. Не та, що ходила похмура, з темними колами під очима. Перед ним стояла жінка, свіжа, усміхнена, з блиском в очах.
— Я думав, ти тут сама переживаєш, страждаєш… А ти… Хоч би подзвонила мені!
— А навіщо? — м’яко всміхнулася Ніка й грайливо схилила голову набік.
— Як «навіщо»? Чоловік тиждень не з’являється, а тобі хоч би що?
— У мене немає чоловіка, — спокійно відповіла вона. — Звідки він візьметься? — розсміялася Ніка. — Був один такий «прихідний», та невдалий. Про такого й згадувати не варто!
Толя почервонів:
— Це ти про мене?! Зараз отримаєш й заговориш інакше! Раніше треба було тебе виховувати! Тільки шкодував раніше!
Він зробив крок уперед, але Ніка навіть не здригнулася.
З-за дверей вийшов високий чоловік, поклав руку їй на плече й твердо сказав:
— Гей, чоловіче, йди геть. І краще — мирно.
— Це ще хто? Коханець завівся? Добре, якщо проженеш його, я пробачу тебе й повернуся! — поважно заявив Толя, почуваючись щедрим і великодушним.
А далі сталося щось дивне. Чи то гравітація порушилася, чи то час дав збій — ось він щойно стояв, а тепер уже біжить. І біжить так, наче за ним чорти гоняться! А ззаду хтось допомагає йому розвивати швидкість.
Ніка стояла на ґанку й сміялася крізь сльози, дивлячись, як її старший брат виганяє колишнього співмешканця з двору. Той буквально летів до хвіртки, а брат підштовхував його парою влучних стусанів.
Щойно Толік опинився за порогом, брат зачинив хвіртку й повернувся до сестри:
— Нікулечко, тільки не думай приймати цього дурня назад! Чесно, не розумію, як ти його взагалі терпіла!
Ніка глибоко зітхнула:
— Я дурна, от і терпіла. Усе думала — може, зміниться.
— Таких не змінюють, їх у шию! Якщо потрібна допомога по господарству — телефонуй мені, приїду, допоможу. А цьому нехай стане зрозуміло, що сюди суватися більше не варто.
— А якщо не зрозуміє?
— Значить, поясню ще раз, — брат підморгнув і разом із сестрою ввійшов у дім.
А там уже веселилися гості, які спостерігали всю цю сцену у вікно.
— Ну що, імениннице, за тебе!
— За іменинницю! — пролунало у відповідь, і задзвеніли келихи.
Ніка усміхнулася. Як же добре мати такого старшого брата — турботливого, сильного й завжди поруч!
