— Поживи поки що в нас, а в твоїй квартирі моя дочка з дитиною розмістяться, — свекруха вирішила за мій рахунок поліпшити життя дочки.
Ніна тяглася сходами, ключі від однушки впивалися в долоню. Як же вона втомилася. Шість років вони з Валерою живуть у цій дірі на околиці. Шість років коплять на щось своє, а грошей усе не вистачає.
— Привіт, сонечко, — Валера як зазвичай усміхався. — Як робота?
— Не питай, — Ніна стягнула куртку. — А ти як?
— Та все гаразд. Мати дзвонила, на вечерю кличе в неділю.
Ніна завмерла з курткою в руках. Господи, тільки не це. До свекрухи йти — як на тортури. Вічно щось не так.
— Знову про Галину розповідатиме? Як у неї все добре. І як ми нічого не досягли? — спитала Ніна тихо.
— Та не слухай ти її, — Валера поплескав дружину по волоссю. — Скоро з’їдемо, ось побачиш.
Ніна промовчала. «Скоро з’їдемо» — скільки разів вона це чула. А грошей усе немає й немає. У неділю Валентина Петрівна відчинила двері з незадоволеною усмішкою.
— А, ось і молодята, — промовила свекруха, окидаючи Ніну критичним поглядом. — Ніно, що це за зачіска? Волосся зовсім не вкладене.
— Мам, не починай, — попросив Валерій, знімаючи черевики.
— Та що я такого сказала? — Валентина Петрівна сплеснула руками. — Просто жінка має стежити за собою. От Галина завжди як на свято.
Галина, яка сиділа в вітальні з донькою на колінах, усміхнулася Ніні поблажливо. Після розлучення вона повернулася до матері й тепер вважалася зразком для наслідування.
— Привіт, Ніночко, — солодко промовила Галина. — Ти щось схудла. Зовсім грошей на нормальну їжу немає?
Ніна мовчки сіла за стіл, звично проковтуючи колкості. Валерій ніяково переминався поруч, але не заступався. У присутності матері він перетворювався на слухняного сина.
— А ти роботу все не можеш знайти нормальну? — продовжувала свекруха. — Галина моя в банку працювала! От це посада!
— У Ніни хороша робота, мам, — нарешті подав голос Валерій.
— Хороша? — обурилася Валентина Петрівна. — Копійки отримує. На такі гроші сім’ю не прогодуєш.
Ніна стиснула руки під столом. Усередині все кипіло, але виносити сміття з хати не було в її характері. Стриманість і терпіння — ось що допомагало їй витримувати ці візити.
Додому повернулися мовчки. Валерій увімкнув телевізор, Ніна пішла на кухню готувати. Звична рутина, звичне мовчання після чергових сімейних зборів.
Наступного дня задзвонив телефон. Ніна підняла слухавку, очікуючи почути голос колеги чи подруги.
— Ніно Сергіївно? Це нотаріус. У мене для вас важливі новини щодо спадщини вашої тітки Антоніни.
Серце завмерло. Тітка Тоня пішла місяць тому, але про спадщину ніхто не говорив.
— Вам дісталася двокімнатна квартира в Шевченківському районі Києва, — продовжувала нотаріус. — Документи можете забрати завтра.
Ніна опустилася на стілець, не вірячи почутому. Двокімнатна квартира. У хорошому районі. Їхній шанс на нормальне життя. Валерій прийшов з роботи вичавлений як лимон.
— У мене новина, — голос у Ніни тремтів. — Тітка Тоня мені квартиру залишила.
Валерій так і застиг у дверях, куртку не зняв.
— Яку квартиру?
— Двокімнатну. У Шевченківському районі. Будинок цегляний, навколо зелено, — вона говорила швидко, захекано. — Ремонт потрібен, але світла вона, тепла…
Валерій повільно підійшов. Ніна встала — і вони обнялися просто на кухні. Нарешті своє житло! Більше не треба терпіти чужі зауваження й жити на пташиних правах. Щоправда, радість швидко минула — попереду робота.
— Валеро, дивись, які шпалери я обрала для спальні, — Ніна розклала зразки на столі. — Кремові, м’які такі.
— Симпатично, — кивнув Валерій. — А в скільки обійдеться?
— Вкладемося в наш бюджет, — запевнила Ніна. — Я вже три магазини обійшла, ціни порівняла.
Валерій обійняв її, поцілував у тім’ячко. Ніна заплющила очі. Скоро все зміниться — буде справжній дім.
Ремонт поглинув їх цілком. Ніна до ночі сиділа на форумах, шукала майстрів, бігала по будівельних магазинах. Валерій на вихідних допомагав — стіни довбав, шпалери клеїв, стелі фарбував. Сили були на межі.
— Сонечко, я взяв ще одну підробітку, — повідомив Валерій, гепнувшись на диван. — На ремонт грошей більше потрібно, ніж думали.
— А я у Свєти п’ятдесят тисяч гнивень позичила, — зізналася Ніна. — Обіцяла через два місяці повернути.
Валерій потер обличчя. Накопичення танули зі страшною швидкістю, але зупинятися пізно — надто далеко зайшли. У суботу в двері нової квартири подзвонили. Ніна відчинила з брудною ганчіркою в руках — щойно підлоги мила після укладання ламінату.
— О, яка чистюля, — уїдливо зауважила Валентина Петрівна, заходячи без запрошення. — Показуй, що тут у вас вийшло.
За свекрухою йшла Галина з донькою на руках.
— Ми вирішили подивитися, що ти тут твориш, — пояснила зовиця, оглядаючи передпокій. — Мама так переживає за Валеру.
Ніна провела їх по квартирі, внутрішньо напружуючись. Валентина Петрівна все критикувала — плитку у ванній, колір стін.
— Навіщо така дорога плитка? — спитала свекруха, хитаючи головою. — Тут краще б шпалери з зірочками повісити. Непрактично ти все робиш, Ніно.
— Мені подобається, — тихо відповіла Ніна.
— А хто тебе питає? — сказала Галина. — Валера тут житиме, не ти одна.
Ніна стиснула зуби, продовжуючи витирати пил. Від родичів користі жодної — тільки вічні претензії та підколи при кожній зустрічі. Натомість думка про те, що скоро все скінчиться і почнеться щось нове, зігрівала. Ще трохи потерпіти — і вони будуть вільні.
І ось він, останній день життя в чужому житлі. Валерій пішов на роботу рано, поцілував на прощання.
— Сьогодні останній день в орендованому, — прошепотів. — Завтра вже вдома спатимемо.
Ніна прибирала будівельне сміття, драїла підлоги, мила вікна. Пахло фарбою, свіжістю і чимось новим. Усе блищало новизною.
Різкий дзвінок у двері. Ніна відчинила — кого там принесло серед дня? На порозі стояла Валентина Петрівна з великим пакетом.
— Ніночко, привіт, — промовила свекруха, проходячи в передпокій. — Як справи, як ремонт?
— Майже готово, — відповіла Ніна, зачиняючи двері.
Свекруха неспішно обійшла квартиру, зазирнула в кожну кімнату, сіла за кухонний стіл. Ніна помітила, як уважно та все розглядає.
— Чай є? — спитала Валентина Петрівна, дістаючи з пакета якісь речі.
— Так, звичайно, — Ніна поставила чайник. — Зараз заварю.
Поки вода закипала, свекруха мовчала, тільки кивала іноді, роздивляючись усе навколо. Ніна нервувала — такі візити добром не закінчуються.
— Хороша квартира вийшла, — нарешті сказала Валентина Петрівна, відпиваючи чай. — Світла, простора.
— Дякую.
Свекруха поставила чашку. Подивилася у вікно. Потім перевела погляд на Ніну.
— Я ось що вирішила. Поживи з Валерою поки що в нас, а в твоїй квартирі моя дочка з дитиною розмістяться.
Свекруха говорила спокійно. Якось буденно. Світ наче завмер. Ніна дивилася на свекруху, не вірячи почутому. Валентина Петрівна спокійно відпивала чай, наче запропонувала щось цілком звичайне.
— Що ви сказали? — тихо перепитала Ніна.
— Я сказала, що поживете поки що зі мною, — повторила свекруха, не підводячи очей від чашки. — А у твоїй квартирі Галочка з онукою житимуть. Усе справедливо — дочка з дитиною окремо. А ви з Валерою в мене потіснитеся, нічого.
Тиск прилив до обличчя Ніни. Усередині все закипіло — місяці мовчання, терпіння, проковтнутих образ раптом перетворилися на розжарену лаву.
— Це ж родина, — продовжувала Валентина Петрівна повчально. — Треба розуміти, поступатися, бути жінкою.
— Яка родина? — голос Ніни затремтів від обурення. — Ця квартира — моя! Моя спадщина!
— Ну і що з того? — сказала свекруха.
Ніна встала з-за столу, руки тремтіли. Вона вклала в ремонт сили, час, усі накопичення. А ця жінка спокійно пропонувала віддати квартиру чужим людям.
— Ремонт ми робили самі! — вигукнула Ніна. — Ви пальцем не поворухнули, тільки критикували! Ні ви, ні ваша дочка не маєте жодного стосунку до цієї квартири!
— Як ти смієш на мене голос підвищувати? — обурилася Валентина Петрівна. — Ти мені не рівня, дівчинко. І що, що все самі зробили? Зараз з’явилася така необхідність! І ви зобов’язані поступитися квартирою!
— Яка необхідність? — Ніна не впізнавала власного голосу. — У вашої дочки є кімната у вашій квартирі!
Свекруха піджала губи, явно не очікуючи такого відпору від тихої невістки.
— Галочці тісно в мене, — промовила вона холодно. — А тут простір, краса. Дитині потрібне місце для ігор.
У цю мить гупнули вхідні двері. Валерій повернувся — забув на столі теку з документами. Ніна обернулася до чоловіка, очі палали від сліз й обурення.
— Твоя мати пропонує нам з’їхати звідси, — кинула Ніна, вказуючи на свекруху. — Щоб Галина з донькою тут поселилася.
Валерій завмер у дверях кухні, переводячи погляд з дружини на матір. Валентина Петрівна випросталася в кріслі, готуючись до неприємної розмови.
— Валерочко, — заговорила вона м’яко. — Я ж не виганяю вас. Ви в мене поживете. А Галочці з малятком тут краще буде.
— Мам, — Валерій повільно підійшов до столу. — Це квартира Ніни. Ми тут живемо.
— Та що ти говориш? — роздратовано махнула рукою свекруха. — Галина — твоя сестра, у неї дитина. А ви молоді, пристосуєтеся.
Ніна дивилася на чоловіка. Зараз вирішувалося все — їхній шлюб, їхнє майбутнє, їхнє право на власне життя. Валерій мовчав кілька секунд, дивлячись на матір.
— Іди, мам. Прямо зараз.
Валентина Петрівна спантеличилася.
— Що? Як ти зі мною розмовляєш?
— Я сам вирішую, де мені жити, — Валерій підійшов до матері. — Квартира Ніни, і ніхто нічого ділити не буде. Ніхто не буде тут жити, крім нас.
Свекруха схопилася, обличчя почервоніло від злості.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — засичала вона. — Через цю… через неї рідну матір зраджуєш?
— Мам, збирайся, — втомлено сказав Валерій. — Усе, досить.
Валентина Петрівна схопила сумку, кинула на Ніну злий погляд.
— Пошкодуєте ще, — процідила вона, прямуючи до виходу. — Родину руйнуєте!
Валерій провів матір до дверей, зачинив і підійшов до дружини. Ніна стояла біля вікна, її трясло від нервів. Валерій обійняв її.
— Я з тобою, — тихо сказав. — Не переживай. Більше такого не буде.
Минуло два роки. Ніна та Валерій жили у своїй квартирі. Ніна повісила гарні штори, розвела квіти на підвіконнях, повісила картини у вітальні. У неї з’явився затишний куточок на балконі, де вона пила каву вранці, дивилася на місто. З’явилося улюблене крісло біля вікна, де читала вечорами.
Свекруха з зовицею більше не приходили. Валентина Петрівна пару разів дзвонила — вмовляла, тиснула, звинувачувала Ніну в руйнуванні родини. Потім замовкла. Валерій перестав їздити до матері щовихідних, спілкування зійшло нанівець. Ніна не втручалася — це був його вибір, його рішення.
Ніна бачила, що чоловікові було важко. Але він доросла людина. І Ніна більше не грала роль мовчазної, зручної невістки. Ніна просто жила поруч — спокійно, чесно, по-своєму. Коли подруги питали, чи не стрьомно було піти проти свекрухи, Ніна усміхалася.
— Стрьомно — це коли не питають, а вже все вирішили за тебе, — відповідала вона. — А своє відстояти — це правильно.
