«Працівників немає, а зарплати піднімати нічим»: власниця маленької пекарні опинилася перед вибором — закривати бізнес чи працювати до виснаження. Чому сьогодні роботодавці не можуть знайти працівників?
О п’ятій ранку будильник задзеленчав так само, як дзеленчав щодня останні чотири місяці. Наталія Кравчук намацала телефон у темряві, вимкнула звук і полежала ще секунд десять, дивлячись у стелю, збираючись з силами, перш ніж підвестися. Тіло нило так, ніби вона розвантажувала вагони, а не пекла хліб. Спина турбувала від постійного нахилу над деком, ноги гуділи від восьми годин стояння за прилавком, а руки — руки взагалі жили окремим життям, вкриті дрібними опіками від гарячих форм.
Вона тихенько вислизнула з-під ковдри, намагаючись не розбудити Максима, хоча той і так уже наполовину прокинувся.
— Наталко, — пробурмотів він сонно, — може, сьогодні я з тобою піду? Допоможу хоч трохи.
— У тебе о восьмій зміна на заводі, Максиме, — відповіла вона тихо, застібаючи фартух. — Спи. Я впораюся.
Вона казала це щоранку останні чотири місяці, і щоранку це звучало все менш переконливо.
Пекарня «Теплий Хліб» відкрилася на розі вулиці Грушевського п’ять років тому — маленьке приміщення, яке Наталія винаймала, узявши кредит і рецепти покійної матері. Перші два роки все йшло добре: вона найняла двох пекарок і продавчиню, справи потроху налагоджувалися, з’явилися постійні клієнти, які приходили щоранку за свіжим хлібом. А потім усе почало сипатися одне за одним.
Спершу пішла Марина, продавчиня, — повернулася до чоловіка в інше місто. Наталія довго шукала заміну, дала оголошення, чекала два місяці, поки нарешті знайшла дівчину — Ірину, яка пропрацювала всього три тижні й звільнилася, знайшовши вакансію в супермаркеті, що відкрився на околиці, — там платили на три тисячі гривень більше й діставатися їй було туди зручніше.
Потім пішла пекарка Валентина — на пенсію, чесно відпрацювавши свій вік. А друга пекарка, молодша, Софія, протрималася ще пів року, після чого теж звільнилася: сказала, що знайшла роботу в кав’ярні, адже там графік зручніший.
Наталія залишилася сама. Спочатку тимчасово, як їй здавалося. Дала оголошення на всіх можливих сайтах, розклеїла папірці біля під’їздів, попросила знайомих порадити когось. Телефон дзвонив, приходили кандидатки — але щоразу розмова закінчувалася однаково.
— А скільки ви пропонуєте? — питали вони.
І коли Наталія називала суму — ту, яку насправді могла собі дозволити, — на іншому кінці лунало розчароване зітхання.
— Та ні, дякую, я краще ще пошукаю.
Того ранку, поки тісто підходило, Наталія слухала якусь передачу. «За словами економістів, — говорив диктор, — дефіцит кадрів у малому та середньому бізнесі досяг рекордних показників. Роботодавці скаржаться, що не можуть знайти працівників навіть на позиції з підвищеною зарплатою, тоді як самі працівники наполягають, що запропоновані умови сягають прожитковий мінімум і розраховувати на щось більше важко. Експерти прогнозують подальше загострення цього дисбалансу…»
Наталія вимкнула радіо. Вона й без диктора чудово знала, як воно все влаштовано. Знала краще за будь-якого експерта, бо жила в цьому дисбалансі щодня, з п’ятої ранку до восьмої вечора.
О сьомій вона відчинила двері пекарні, увімкнула світло у вітрині, розклала на полицях свіжий хліб — пшеничний, житній, той особливий, з кмином, який готувала за материним рецептом. Запах свіжої випічки поповз вулицею, і перші покупці почали заходити ще до того, як вона встигла зняти рукавиці.
— Наталочко, доброго ранку! Мені як завжди, — усміхнувся пан Богдан, літній чоловік, який приходив щодня рівно о сьомій тридцять п’ять років поспіль.
— Доброго ранку, пане Богдане, — Наталія загорнула для нього буханець житнього. — Як здоров’я?
— Та тримаюся. А ти, дивлюся, знову сама сьогодні? — він озирнувся, ніби сподіваючись побачити когось за прилавком.
— Сама, — зітхнула вона. — Уже четвертий місяць сама.
— Це недобре, доню. Так і надірватися недовго.
— Знаю, пане Богдане. Знаю.
День тягнувся звичним хаотичним ритмом: обслуговувати клієнтів, приймати оплату, паралельно стежити за піччю, вибігати на кухню перевірити наступну партію, повертатися до прилавка, коли дзеленчав дзвіночок над дверима. Наталія навчилася розмовляти з покупцями, одночасно рахуючи здачу і подумки прикидаючи, скільки борошна залишилося на завтра.
Близько полудня до пекарні зайшла молода жінка — акуратно одягнена, з текою в руках.
— Доброго дня, — сказала вона. — Я телефонувала вчора, щодо вакансії продавчині-пекарки.
— Ірина? — згадала Наталія.
— Так, Ірина Бондар.
— Проходьте, проходьте, — Наталія витерла руки об фартух і вийшла з-за прилавка. — Розкажіть трохи про себе.
Ірина розповіла — досвід у торгівлі три роки, вміє працювати з касою, живе неподалік, шукає роботу з ранковим графіком, бо ввечері забирає дитину з садка.
— Графік у нас з сьомої до п’ятої, — пояснила Наталія. — Дитячий садок ви якраз встигнете забрати. Субота — робочий день через тиждень.
— А зарплата яка?
Наталія назвала цифру — ту, яку прораховувала й перераховувала безліч разів, балансуючи між тим, що могла собі дозволити, і тим, що вважала справедливим.
Ірина трохи спохмурніла.
— Розумієте, — обережно почала вона, — у супермаркеті на околиці пропонують більше. І там офіційне працевлаштування, лікарняні, відпускні.
— У мене теж офіційно, — сказала Наталія. — Але, чесно кажучи, суму таку, як у супермаркеті, я запропонувати не можу. Бухгалтерія не зійдеться.
— Розумію, — Ірина зам’ялася. — Просто в мене дитина… Мені доведеться вибрати те, де більше платять. Вибачте.
— Нічого, — Наталія силувано усміхнулася. — Я розумію. Усі розуміють одне одного, і від того нікому не легше.
Ірина пішла, і Наталія ще довго стояла за прилавком, дивлячись на порожні двері.
Увечері, коли пекарня зачинилася і вона нарешті сіла перепочити на стільці біля каси, зателефонувала подруга — Ірина Тарасенко, власниця маленької кав’ярні через два квартали, з якою Наталія товаришувала ще зі студентських років.
— Ну як ти там, тримаєшся? — запитала подруга.
— Тримаюся, — Наталія важко зітхнула. — Сьогодні ще одна кандидатка відмовилася. Каже, у супермаркеті платять більше.
— А в мене та сама історія, — відгукнулася Ірина. — Три бариста звільнилися за пів року, усі кажуть одне й те саме: платня замала. А я не можу підняти зарплату, бо тоді доведеться піднімати ціну на каву, а люди й так скаржаться, що дорого.
— От і я про те саме думаю, — Наталія потерла скроні. — Якщо підняти зарплату працівнику, треба піднімати ціну на хліб. А ціну підняти — клієнти підуть до супермаркету, де хліб дешевший, бо в них масштаб, вони можуть собі дозволити демпінгувати.
— Замкнене коло.
— Замкнене коло, — погодилася Наталія.
— Слухай, а може, тобі варто спробувати підняти ціну хоч трохи? Люди, які цінують якісний хліб, заплатять на пару гривень більше. Не всі ж гоняться за найдешевшим.
Наталія задумалася.
— Може, і спробую. Іншого виходу все одно не бачу.
Наступного тижня Наталія наважилася — підняла ціну на хліб на дві гривні за буханець. Не багато, здавалося б, але реакція не забарилася.
— Наталю, а чого це подорожчало? — здивувалася одна з постійних клієнток, побачивши новий цінник.
— Мушу, Оксано Петрівно, — пояснила Наталія. — Борошно подорожчало, комунальні платежі теж, та й на працівника треба відкладати, бо сама вже не витягую.
— Ой, ну не знаю, — жінка завагалася. — Піду, мабуть, гляну, що в супермаркеті. Там нещодавно теж хліб завезли, схожий на домашній.
Наталія мовчки кивнула, спостерігаючи, як клієнтка виходить, не купивши нічого. За тиждень вона помітила: продажі впали приблизно на десяту частину. Не критично, але відчутно — особливо коли рахуєш кожну копійку.
— Бачиш, — сказала вона Максиму того вечора, показуючи касовий звіт. — Підняла ціну — частина клієнтів пішла. Не підніму — сама з ніг падатиму. І так, і так погано.
Максим обійняв її за плечі.
— Наталко, може, тобі варто взяти вихідний хоча б раз на тиждень? Закривати пекарню, наприклад, у неділю?
— А постійні клієнти? Пан Богдан щоранку по хліб приходить.
— Пан Богдан переживе один день без хліба. А ти так довго не витримаєш.
Наталія промовчала, знаючи, що чоловік має рацію, але не готова була визнати це вголос.
Одного ранку, десь наприкінці четвертого місяця самотньої роботи, Наталія відчула якийсь дискомфорт всередині, коли нахилилася до печі. Дихання перехопило, у голові запаморочилося, і вона мусила схопитися за край столу, щоб не впасти.
Пан Богдан, який якраз зайшов по свій ранковий хліб, побачив, як вона зблідла й осіла на стілець.
— Наталко, що з тобою? — стривожився він, підбігаючи наскільки дозволяв його вік.
— Нічого, нічого, — прошепотіла вона, важко дихаючи. — Втомилася, мабуть.
— Ніяке не нічого, — суворо сказав пан Богдан. — Зараз викличу швидку.
— Не треба, пане Богдане, справді, минається вже.
Але чоловік вже набирав номер, і за двадцять хвилин Наталія сиділа в кареті швидкої допомоги, а пекарня вперше за п’ять років стояла зачиненою серед білого дня.
Лікарі сказали — сильне перевтомлення, виснаження організму, потрібен відпочинок, інакше наслідки можуть бути значно серйознішими. Наталія лежала того вечора вдома, дивлячись у стелю, і вперше за довгий час дозволила собі чесно визнати: так далі не можна.
— Треба щось міняти, — сказала вона Максиму наступного ранку. — Я не можу продовжувати сама. Хай там що з бухгалтерією.
— Нарешті, — видихнув він. — Давай подумаємо разом.
Вони сіли за стіл, розклали всі витрати, усі надходження, довго рахували, сперечалися, шукали компроміс. Зрештою вирішили: повний робочий день на повну ставку вони поки що не потягнуть, зате можуть дозволити собі найняти людину на кілька годин щоранку, на неповний день, щоб хоча б розвантажити найважчі ранкові години.
Оголошення сформулювали інакше цього разу — не «продавчиня-пекарка на повний день», а «допомога на ранкові години, гнучкий графік, можливість для пенсіонера чи студента».
Відгукнулася Валентина Гнатівна, колишня вчителька молодших класів, яка вийшла на пенсію торік і, за її словами, «уже місяць як з глузду з’їжджає від безділля».
— Мені багато не треба, — сказала вона на співбесіді. — Пенсія невелика є. Просто хочеться при ділі бути, серед людей, та щоб трохи копійка капала на онуків цукерки купувати.
Умови, які могла запропонувати Наталія, Валентину Гнатівну цілком влаштували — не такі, як у супермаркеті, зате з гнучким графіком, теплою атмосферою і можливістю щоранку продавати хліб, а не сидіти на самоті вдома.
Через місяць пекарня «Теплий Хліб» запрацювала за новим графіком: Валентина Гнатівна приходила о сьомій, стояла за прилавком до полудня, а Наталія тим часом займалася випічкою на кухні, вирвавшись нарешті з подвійного навантаження. Після обіду Наталія сама сідала за прилавок, а Валентина Гнатівна йшла додому, встигаючи ще й онуків з садка забрати.
Це не розв’язало всіх проблем. Зарплата помічниці все одно з’їдала значну частину прибутку, ціни довелося тримати трохи вищими, ніж хотілося б, і частина клієнтів так і не повернулася, обравши дешевший хліб у супермаркеті. Але вперше за пів року Наталія змогла взяти вихідний — справжній, повний день, який провела вдома з чоловіком і донькою, не думаючи про тісто, яке має підійти, і про полиці, які треба поповнити.
— Мамо, — сказала їй доньку Соломія того вихідного дня, п’ятнадцятирічна, яка часто після школи забігала допомогти мити лотки, — а можна я теж влітку у тебе попрацюю? За невелику платню, я ж розумію, що багато ти не можеш дати.
Наталія обійняла доньку, відчуваючи, як до горла підступає тепла хвиля.
— Можна, доню. Тільки навчання не занедбуй.
Одного вечора, зачиняючи пекарню, Наталія стояла у дверях, дивлячись на вулицю, освітлену вечірніми ліхтарями. Пан Богдан якраз проходив мимо, повертаючись з прогулянки.
— Ну як воно тепер, Наталочко? Легше?
— Легше, пане Богдане. Не так, як хотілося б, але легше.
— То й добре, — він усміхнувся. — Головне, щоб хліб і надалі був такий смачний, як у твоєї матері.
— Буде, пане Богдане. Обов’язково буде.
Вона зачинила двері пекарні, повісила замок, і, йдучи додому вулицею, думала про те, що не знайшла остаточної відповіді на питання, яке мучило її місяцями. Бізнес усе ще балансував на межі, зарплата все ще була нижчою, ніж хотілося б платити, а клієнти все ще нарікали на ціни. Дисбаланс, про який говорили економісти, нікуди не зник — він просто трохи став для неї стерпнішим.
Може, подумала вона, у цьому й полягає доросле життя — не в тому, щоб знайти ідеальне рішення для нерозв’язної задачі, а в тому, щоб навчитися жити всередині цієї задачі, потроху пристосовуючись, ділячи вагу з тими, хто готовий підставити плече хоча б на кілька годин на день.
Дорогою додому вона зайшла до кав’ярні подруги — привітатися, каву випити.
— Ну що, тримаєшся? — запитала Ірина, наливаючи їй фірмову каву без черги, як завжди.
— Тримаюся, — усміхнулася Наталія. — Не сама вже, принаймні.
— Це вже перемога, — Ірина цокнулася з нею чашкою. — Маленька, але перемога.
І, попиваючи каву в теплому світлі вечірньої кав’ярні, Наталія подумала: можливо, це й усе, на що можна розраховувати в такому світі — не велика перемога над системою, а маленька, щоденна, у вигляді помічниці за прилавком і вихідного дня раз на тиждень. І цього, зрештою, було достатньо, щоб йти далі.
