— Працювати треба, а не відпочивати! — дружина поставила чоловіку умову і полетіла сама в Туреччину.
— Вітьок, ти що, зовсім рахувати не вмієш? Отримав велику оплату за проєкт, а мені про кризу розповідаєш?
Олена розмахувала довідкою про доходи прямо перед носом чоловіка. Віктор сидів за комп’ютером і удавав, що код важливіший за сімейну сварку.
— Олено, ну не зараз, дедлайн горить.
А в неї всередині все палало. Три роки вона мріяла про нормальну відпустку — не на дачу до його мами, а кудись, де море і пальми. Туреччина на двох — дрібниця для їхнього сімейного бюджету. Вона як менеджер із продажів заробляє гарно, його фриланс теж дає непоганий прибуток. Квартиру винаймають, але є можливість відкладати гроші.
Але Вітю ніби хтось підмінив. Колись він погоджувався піти в кіно чи ресторан. Тепер тільки робота, робота, робота.
— Слухай, а якщо я сама поїду?
Він навіть голови не підняв:
— Та їдь, звісно.
Ось так просто. Наче вона запропонувала збігати до магазину за хлібом.
Олена сіла на диван і замислилася: коли все пішло шкереберть? Ще пів року тому вони планували поїздку. Вітя сам переглядав сайти туроператорів, ціни порівнював. А потім — наче відрізало.
— Ти взагалі мене любиш?
— Олено, не починай. У мене три проєкти виснуть.
— А в мене — чоловік висне.
Вона пішла на кухню — потрібно було чимось зайняти руки, аби не накоїти нічого, за що потім буде соромно.
На кухні сиділа Галина Петрівна. Свекруха мала звичку з’являтися у найнесприятливіші моменти. Ключі від їхньої квартири мала ще з початку їхнього спільного життя.
— Оленочко, що ви сваритеся?
— Та так, відпустку обговорюємо.
— Яку відпустку? Вітя ж казав, що премію не дали.
Олена завмерла. Яку премію? Це ж їй дали премію, а не Віктору. Він же фрилансер — які у нього премії?
— Галино Петрівно, а коли це Вітя говорив про премію?
— Та вчора телефонував, скаржився, що на роботі криза, грошей не платять. А я йому кажу: працюй більше, не лінуйся. У твоєму віці я вже дитину тягнула й на двох роботах працювала.
Олена відчула, як всередині все перевертається. Значить, він говорить неправду. І це прямо їй в очі й водночас скаржиться мамі на неіснуючі проблеми.
— Галино Петрівно, а можна питання? Вітя в дитинстві часто хворів?
— Та ні, здоровий був, як бик. Тільки допомагати не хотів. Кожне літо до бабусі відправляли, щоб під ногами не заважав. Ми з батьком працювали, а він там відпочивав, як пан.
— А сам він хотів їхати?
— А хто дітей питає? Нам ніколи було з ним панькатися. Працювати треба було, квартиру купувати, життя влаштовувати. А він розважався.
Олена кивнула і пішла до кімнати. Віктор усе так само сидів за комп’ютером.
— Вітю, а розкажи про премію, якої тобі не дали.
Він завмер. Пальці застигли над клавіатурою.
— Яку премію?
— Ту, про яку ти мамі розповідав.
— Олено, я не розумію, про що ти.
— Вітя, ти щось приховуєш. І у тебе це погано виходить.
Він обернувся до неї.
— Ну добре, не дали премію. І що?
— А те, що ти фрилансер. У тебе немає начальника, який міг би дати чи не дати премію. Ти сам собі начальник.
Віктор підвівся і почав ходити по кімнаті. Олена бачила — він вигадує нову версію.
— Олено, ну навіщо тобі та відпустка? Ми ж і вдома добре відпочинемо.
— Вітю, я не розумію. Гроші є, час є, здоров’я є. Що заважає?
— Мені не хочеться.
— Чому?
— Не хочеться — і все.
Олена сіла на ліжко. Всередині наростало обурення, але водночас і багато питань.
— Вітю, ти можеш чесно сказати, у чому справа?
Він зупинився й подивився на неї. Очі були сумні.
— Олено, я не вмію відпочивати.
— Як це — не вмієш?
— Фізично не можу. Коли думаю про відпустку — мені стає зле.
— Вітю, це ж ненормально.
— Знаю.
Він сів поруч.
— Пам’ятаєш, я розповідав про літо в селі?
— Ну так, у бабусі жив.
— Я не жив. Мене туди висилали. Щороку з травня по вересень. Батьки працювали, а я там
— відпочивав. І мама постійно казала: ми працюємо, а ти розважаєшся.
Олена взяла його за руку.
— Вітю, ти був дитиною.
— Мама мала рацію, я все життя тільки відпочивав. Тепер маю відпрацьовувати.
— Відпрацьовувати що?
— Всі ці літні канікули. Всі ті роки, коли я нічого не робив, а інші за мене працювали.
Олена зрозуміла: справа серйозна. Це не просто примхи. У Віті всередині щось зламалося.
— Вітю, а якщо ми сходимо до психолога?
— Навіщо? Просто хочу працювати.
— Ти працюєш по чотирнадцять годин на день.
— Мало.
— Вітю, ти собі шкодиш.
— Краще так.
Олена підвелася й підійшла до шафи. Дістала валізу.
— Що ти робиш?
— Збираю речі.
— Куди?
— В Туреччину.
— Сама?
— Сама.
Віктор дивився, як вона складає речі. Обличчя — кам’яне.
— Олено, може, не треба?
— Вітю, я три роки чекаю цієї відпустки. Три роки відкладаю гроші й будую плани. Я не збираюся поступатися своїм життям заради твоїх примхів.
— Але ж ми сім’я.
— Сім’я — це коли нас двоє. А у нас один працює до втрати пульсу, а друга має сидіти й чекати, поки в першого розум на місце стане.
Вона застебнула валізу.
— Вітю, я тебе люблю. Але я буду відпочивати.
— А якщо я не зможу змінитися?
Олена зупинилася. Питання зависло в повітрі, як вирок.
— Тоді ми знайдемо інше рішення.
— Яке?
— Не знаю. Можливо, будемо жити окремо. Можливо, розведемося. А, може, ти все ж таки підеш до лікаря.
Віктор сів на ліжко й закрив обличчя руками.
— Олено, я не хочу тебе втратити.
— Тоді лікуйся.
— А якщо не допоможе?
— Тоді принаймні спробуєш.
Олена взяла валізу й пішла до дверей.
— Я вилітаю завтра зранку. Повернусь за тиждень. За цей час подумай.
— Про що?
— Про те, що важливіше: твоя постійна робота чи наша сім’я.
Двері зачинилися. Віктор залишився сам.
За годину прийшла мати.
— Вітю, а де Олена?
— Полетіла у відпустку.
— Сама?
— Сама.
— І правильно зробила. Навіщо їй із тобою тут сидіти? Ти ж усе життя тільки відпочивав.
Віктор подивився на матір. Вперше за тридцять п’ять років він побачив її справжню — маленьку, хитру жінку, яка досі не могла пробачити синові його дитинство.
— Мамо, а ти мене любила?
— Що за питання? Звісно, любила.
— Тоді чому щоліта відправляла мене в село?
— Бо не було часу з тобою возитися. Працювати треба було.
— А відпочивати?
— Який відпочинок? У нас грошей не було на відпочинок.
— Але ж у мене було дитинство.
— І що?
— Нічого, мамо. Просто зрозумів.
Галина Петрівна пішла за пів години. Віктор сів за комп’ютер, відкрив новий проєкт. Але робота не йшла. В голові крутилися слова Олени: що важливіше — твоя робота чи наша сім’я?
Він узяв телефон і набрав номер психіатра, якого знайшов через інтернет.
— Алло, я хотів би записатися на прийом.
— Коли вам зручно?
— Завтра. Або сьогодні. Або просто зараз.
Через тиждень Олена повернулася засмагла, відпочила. Віктор зустрічав її в аеропорту.
— Як справи?
— Добре. А в тебе?
— Ходив до психолога.
— І як?
— Сказав, що це лікується. Але довго.
— Скільки?
— Може, рік. А може, більше.
Олена кивнула.
— Вітю, а ти готовий?
— Не знаю. Але спробую.
Вони їхали додому мовчки. Кожен думав про своє. Олена розуміла: вона вчинила правильно. Вона не стала поступатися чужим комплексам. Але ціна цього вибору була високою — чоловік міг не впоратися. Сім’я могла розвалитися.
Віктор думав про те, що вперше за багато років не працював цілий тиждень. І нічого. Світ не впав. Проєкти зачекають. Може, мама помилялася? Може, він має право на відпочинок?
Дома їх чекала Галина Петрівна.
— Ну що, нагулялася? — криво всміхнулася вона.
Олена глянула на свекруху й спокійно відповіла:
— Нагулялася. І знаєте що, Галино Петрівно? Наступного року поїду ще.
— А Вітя?
— А Вітя сам вирішить. Він дорослий.
Віктор дивився на дружину й розумів — вона змінилася. Стала сильнішою. Впевненішою. І красивішою.
— Олено, а розкажеш про відпустку?
— Розкажу. Але спочатку ти мені розкажеш про психолога.
— Домовилися.
Галина Петрівна зрозуміла, що тут їй не раді, й пішла. Тепер вона заходила рідше. Олена наполягла: якщо хоче в гості — хай попереджає. Свекруха образилась, але прийняла умови. Вибору не було.
Олена з Віктором сіли на диван. Вона дістала телефон і почала показувати фото з моря. Віктор дивився і думав: може, колись і він зможе так відпочивати, без докорів, без почуття провини. Просто відпочивати.
— Олено, а ти мене пробачиш?
— За що?
— За те, що забрав у тебе три роки життя.
— Вітю, ти не забирав. Ти хворів.
— А тепер?
— А тепер лікуєшся.
Вона взяла його за руку.
— Знаєш, що я зрозуміла у відпустці?
— Що?
— Що щастя — це не егоїзм. Це потреба. Бо нещасна людина не може зробити щасливою іншу.
Віктор кивнув. Він ще не розумів, що таке щастя. Але вже точно знав, що таке нещастя. І цього було достатньо, щоб почати.
За місяць вони пішли до психолога разом. Сімейна терапія, пояснив лікар. Олена погодилася. Не тому, що почувалася винною. А тому, що любила. Віктор тепер працював по вісім годин на день. Як усі нормальні люди. Це було важко, але він старався. Щодня боровся з голосом матері в голові. Щодня обирав сім’ю, а не провину.
Олена тим часом планувала нову відпустку. Цього разу — Греція. І, можливо, Віктор поїде з нею. А може, й ні. Але це вже буде його вибір. Вибір свободи.
Увечері вони сиділи на дивані й дивилися фільм. Звичайний фільм про звичайних людей. Віктор не працював. Олена не будувала кар’єрних планів. Вони просто були разом.
— Олено, а ти не шкодуєш, що вийшла за мене?
— Вітю, я шкодую тільки про одне.
— Про що?
— Що не поїхала у відпустку раніше.
Він засміявся. Вперше за багато місяців.
— А я шкодую, що не пішов до психолога раніше.
— Нічого, — усміхнулася Олена. — Надолужимо.
Вони обійнялися. Кожен думав про своє. Олена — про те, що врятувала себе і, можливо, його теж. Віктор — про те, що вперше за багато років не відчуває провини за те, що щасливий. А може, ще й не щасливий, але вже й не нещасний. А це вже досягнення.
