Ірина Степанівна була жінкою старої гарту, з тих, хто вважає, що життя без онуків — це як борщ без пампушок: начебто їсти можна, але душі немає. Свого єдиного сина, Андрія, вона тероризувала питаннями про весілля ще з його двадцятиріччя.
— Андрійку, — зітхала вона щонеділі, розставляючи на столі пиріжки, — подивись на сусідського Івана. Вже другого до садочка веде. А ти все зі своїми кресленнями обіймаєшся. Коли я вже почую тупіт маленьких ніжок у цій хаті?
— Мамо, всьому свій час, — віднекувався Андрій.
І ось, нарешті, сталося. Андрій привів Оксану. Міська, з витонченими манерами, трохи холодна, але з трирічною донечкою Ангеліною на руках.
— Це Софійка, мамо. Моя донька, — сказав Андрій, сяючи від щастя.
Ірина Степанівна спочатку заклякла. Як це? Звідки? Але любов до онуків перемогла підозри. П’ять років вона душі не чула в дівчинці. Софійка була ідеальною: слухняною, талановитою, хоч і зовсім не схожою ні на Андрія, ні на Ірину Степанівну.
Правда вибухнула на ювілеї Андрія. У розпал застілля до хати ввалився непроханий гість — колишній залицяльник Оксани, Сергій, якого щойно «попросили» з роботи за кордоном.
— О, яка ідилія! — вигукнув він, тримаючись за одвірок. — Андрюхо, а ти молодець! Чужу дитину виховуєш, ще й усміхаєшся.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як дзижчить муха на шибці. Ірина Степанівна повільно поклала виделку.
— Що ти верзеш, нещастя? — процідила вона. — Яка чужа дитина?
— Ой, бабусю, не робіть вигляд, що не знаєте! — зареготав Сергій. — Софійка — копія мене. Оксана стала при надії за тиждень до того, як ваш Андрійко приїхав її «рятувати» після нашої сварки.
— Оксано? — голос Ірини Степанівни став тонким, як натягнута струна. — Скажи, що він бреше. Скажи мені в очі!
Оксана зблідла, її губи затремтіли.
— Ірино Степанівно, це не те, що ви думаєте… Ми з Андрієм вирішили…
— «Ми вирішили»?! — закричала свекруха, підхоплюючись із місця. — Ти привела в мій дім байстрюка від цього гультяя і змусила мого сина дути йому у хвостик? Ти брехала мені п’ять років, поки я тобі останню пенсію на сукенки для неї віддавала!
— Мамо, заспокойся! — перервав її Андрій. — Я знав. Я знав із самого початку!
Ірина Степанівна схопилася за серце.
— Ти знав? Мій син, гордість району, обманював власну матір? Ти підсунув мені зозулине яйце і змусив його висиджувати?
— Не смійте так говорити про Софійку! — крикнула Оксана, притискаючи доньку до себе. — Вона ні в чому не винна! Вона любить вас більше за всіх!
— Любить? — Ірина Степанівна заходилася в істеричному сміху. — Вона любить мої пиріжки й мою хату, яку ви вже, певно, в думках на неї переписали! Геть! Забирай своє насіння і геть із моїх очей!
— Мамо, якщо вони підуть — я піду з ними! — вигукнув Андрій.
— То йди! — тупнула ногою стара. — Йди до жінки, яка зробила з тебе посміховисько на все село! Ти не мій син, ти — ганчірка, об яку вона витерла ноги!
— Я не ганчірка, я чоловік, який кохає! — Андрій перейшов на крик. — Ви хотіли онуків? Ви їх отримали! Хіба рідність важливіша за те, як вона бігла до вас з криком «бабусю»?
— Кров — це все! — відрізала Ірина Степанівна. — У цій хаті ніколи не буде чужого поріддя! Я чекала на спадкоємця, на свою породу, а не на подарунок від цього п’яниці Сергія!
Оксана схопила валізу, яка стояла в коридорі (вони збиралися на відпочинок після ювілею).
— Ми йдемо, Андрію. Я не дозволю їй більше ображати мою дитину.
Коли двері захлопнулися, Ірина Степанівна залишилася сама серед недоїдених делікатесів. Вона дихала важко, її обличчя було червоним від люті.
Але раптом її погляд упав на підлогу. Там лежав малюнок, який Софійка намалювала їй зранку: «Найкращій бабусі у світі».
Минуло два дні. Хата була порожньою і холодною. Телефон мовчав. Ірина Степанівна сиділа біля вікна, дивлячись на дорогу. Вона виграла суперечку. Вона захистила «чистоту роду». Але чомусь від цієї перемоги їй хотілося вити, як пораненому звіру.
Раптом хвіртка рипнула. Це був Андрій. Він прийшов один, за залишками речей.
— Прийшов вибачатися? — суворо запитала вона, хоча серце вискакувало.
— Ні, мамо. Прийшов сказати, що Софійка вчора весь вечір плакала. Вона запитала: «Чому бабуся нас вигнала? Я погано поводилася?». Що мені їй відповісти? Що її бабуся цінує аналізи ДНК більше, ніж любов?
Ірина Степанівна відкрила рот, щоб щось різко відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона згадала, як Софійка дула їй на обпечений палець минулого тижня.
— Іди, Андрію, — тихо сказала вона. — Іди… і скажи Оксані, щоб завтра привезла дитину. Пиріжки самі себе не з’їдять. Але пам’ятай — я цього ніколи не забуду.
— Ви вже забули, мамо, — посміхнувся Андрій. — Бо серце не обманеш.
Мир у домі Ірини Степанівни нагадував склеєну вазу: наче й тримається, але тріщини видно неозброєним оком. Оксана повернулася, але розмовляла зі свекрухою підкреслено ввічливо, наче з малознайомою сусідкою.
Софійка ж, дитяча душа, швидко забула образу і знову висла на шиї у «бабусі Іри».
Проте справжня гроза прийшла звідти, звідки не чекали. Одного вечора, коли родина вечеряла в альтанці, біля хвіртки загальмувала стара «дев’ятка», з якої вивалився Сергій. Цього разу він був тверезий, у дешевому, але чистому костюмі, і з букетом зів’ялих гвоздик.
— Доброго вечора в хату! — вигукнув він, без запрошення заходячи в двір. — Що, не чекали на татка?
Андрій повільно підвівся з-за столу, стиснувши кулаки.
— Сергію, я ж казав: тримайся від нас подалі. Ти свій шанс прогавив ще п’ять років тому.
— Тоді я був дурний! — Сергій картинно приклав руку. — А тепер у мене прокинулися батьківські почуття. Оксано, подивися на дитину, вона ж вилита я! Я маю право брати участь у її вихованні.
Ірина Степанівна, яка до цього мовчала, відставила чашку з чаєм так різко, що той хлюпнув на скатертину.
— Яке виховання? Ти за п’ять років хоч яблуко дитині купив? Ти хоч знаєш, на що в неї алергія?
— Алергія — це дрібниці, — огризнувся Сергій. — Головне — закон! Я подаю на встановлення батьківства. Буду забирати доньку на вихідні. Матиму право голосу! А якщо захочу — то й аліменти з вас стягну, бо я зараз «тимчасово непрацездатний».
— Ти — тимчасово знахабнілий! — вигукнула Оксана, закриваючи Софійку собою. — Ти не отримаєш ні хвилини з нею! Ти покинув мене вагітною, ти сміявся мені в обличчя!
— Оксаночко, не кип’якся, — Сергій оскалився в неприємній посмішці. — Андрійко в нас такий правильний, такий чесний… Цікаво, як він відреагує, коли дізнається, що ти мені писала пів року тому, коли ви посварилися? Про те, як тобі «нудно з цим сухарем»?
Андрій зблід і глянув на дружину.
— Оксано? Це правда?
— Андрію, це було хвилиною слабкості, ми тоді справді сильно посварилися! — почала виправдовуватися Оксана, але її голос тремтів.
— Ось вам і «ідеальна сім’я»! — зареготав Сергій. — Зрада на зраді! Бабуся терпіти не може невістку, невістка мріє про колишнього, а Андрійко — просто зручний гаманець!
Ірина Степанівна відчула, як усередині все закипає. Вона підійшла до Сергія впритул. Вона була на голову нижча, але в той момент здавалася велетнем.
— Слухай сюди, «татку» недороблений, — прошипіла вона. — Ти думаєш, що прийшов сюди нас розсварити? Ти думаєш, що твої дешеві шантажі тут спрацюють?
— А що ви мені зробите, Степанівно? Поліцію викличете? — зухвало запитав він.
— Гірше. Я знаю твою матір, Варвару. Вона досі живе в сусідньому районі й досі думає, що ти працюєш «великим менеджером» у Польщі, а не тиняєшся по селах, вибиваючи гроші з жінок. Якщо ти зараз же не зникнеш, я поїду до неї. Я розповім їй, що ти покинув дитину. Я розповім усім твоїм кредиторам, де тебе шукати. А головне — я витрачу всі свої заощадження на найкращих адвокатів, щоб тебе визнали небезпечним для психіки дитини. Ти не Софійку любиш, ти запашок грошей відчув!
— Ви не маєте права! — вигукнув Сергій, але в його очах з’явився страх.
— Я маю право захищати свою онуку! — Ірина Степанівна вперше вимовила це слово без тіні сумніву. — І мені байдуже, чия там рідність. Вона моя. А ти — пусте місце. Провалюй, поки я не винесла вила!
Сергій позадкував, бурмочучи щось про «ненормальних селянок», стрибнув у машину і з вереском шин зник за поворотом.
У дворі запала важка тиша. Оксана плакала, закривши обличчя руками. Андрій стояв осторонь, дивлячись у порожнечу. Софійка маленькими рученятами трималася за спідницю бабусі.
Ірина Степанівна підійшла до Андрія й Оксани.
— Ну що, стоїте як неживі? — суворо запитала вона. — Сварки в сім’ї бувають, Оксано, але листуватися з таким сміттям — це дурість. Андрію, не смій зараз дутися, як миша на крупу. У вас є дитина, і її треба захищати.
Вона підхопила Софійку на руки.
— Ходімо в хату. Будемо вечеряти. І щоб я більше ні слова про «рідне чи не рідне» не чула. Хто дитину захистив — той і рідний.
Андрій зітхнув, обійняв Оксану за плечі, і вони повільно пішли слідом за матір’ю. Ірина Степанівна йшла попереду, міцно тримаючи онуку, і вперше за довгий час її серце було на місці.
Вона зрозуміла: спадок — це не прізвище і не гени. Спадок — це здатність прощати й стояти горою за своїх, навіть якщо ці «свої» колись припустилися помилки.
Минуло три роки. Життя у Великих Ярах теж не стояло на місці: персиковий сад, який колись здавався лише символом розбрату, розрісся й почав давати солодкі, соковиті плоди.
Але головна новина сколихнула село навесні: Оксана нарешті привела у світ дитя. Хлопчика. Назвали Павлом, на честь діда.
Ірина Степанівна, здавалося, мала б літати від щастя. Ось він — справжній, кровний, «свій» до останньої клітини. Сусіди вже шепотілися під парканом: «Ну, тепер Софійці непереливки буде. Відсуне стара малу на задній план, як тільки рідний онук з’явилася».
Перші тижні в хаті панував хаос. Павлик кричав ночами, Андрій ходив із синіми колами під очима, а Оксана ледь трималася на ногах від утоми.
Одного вечора Ірина Степанівна застала Софійку на ґанку. Дівчинка сиділа на сходах, обійнявши свої коліна, і тихо дивилася, як сонце сідає за обрій. Поруч лежала лялька, яку їй колись купив Андрій.
— Чого сумуєш, щебеточко? — запитала стара, сідаючи поруч.
— Бабусю, а Павлик тепер головний, так? — тихо запитала Софійка, не піднімаючи очей. — Мама каже, що він маленький і йому треба все-все. А тато каже, що він — продовжувач роду. А я… я просто Софійка.
Серце Ірини Степанівни тьохнуло. Вона згадала свої власні слова про «зозулине яйце» і їй стало так соромно, як ніколи в житті.
— Хто це тобі такого наколов у голову? — обурилася вона. — Головний тут борщ у каструлі, а ви з Павликом — мої дві руки. Спробуй-но без однієї руки щось зробити. Зручно?
— Ні, — ледь посміхнулася дівчинка.
Але справжня перевірка на «міцність» сталася через місяць. У Павлика почалися кольки, він плакав другу добу поспіль. Оксана була на межі істерики, Андрій терміново поїхав за ліками в місто. Ірина Степанівна поралася біля печі, коли в хату забігла Софійка.
— Бабусю, я принесла йому кропову водичку, як ти вчила! — вигукнула вона, простягаючи пляшечку.
— Не лізь, Софіє! — раптом крикнула Оксана, зриваючись від утоми. — Тільки тебе тут не вистачало з твоїми іграми! Йди в іншу кімнату, ти заважаєш!
Дівчинка здригнулася, опустила голову і мовчки вийшла. Пляшечка залишилася на столі.
Ірина Степанівна повільно витерла руки об фартух і повернулася до невістки.
— Ти що ж це робиш, Оксано? — голос її був тихим, але небезпечним.
— Я втомилася! — вигукнула Оксана. — У мене дитина розривається, а вона під ногами плутається!
— «Дитина»? — перепитала свекруха. — А там, у коридорі, хто пішов? Не твоя дитина? Та, що п’ять років тебе мамою називала, поки ти від Сергія ховалася? Та, що зараз ніч не спала, бо братик плаче?
— Це інше… — почала Оксана, але Ірина Степанівна перебила її.
— Ні, це те саме! Я була дурною старою, коли міряла любов аналізами. Ти хочеш, щоб я знову стала такою? Щоб я Павлика цілувала, а Софійку хлібом обділяла? Не буде цього! В цій хаті немає «чужих».
Якщо ти зараз же не підеш і не перепросиш доньку, то я заберу малого до себе, а ти йди відпочивай, поки серце не охолоне!
Оксана завмерла. Вона побачила в очах свекрухи таку запеклу відданість Софійці, якої не очікувала навіть від Андрія.
— Ви… ви справді за неї так вболіваєте? — прошепотіла невістка.
— Я за неї вовкам горлянки перегризу, — відрізала Ірина Степанівна. — Бо вона мене людиною зробила, коли я вже була стала кам’яною.
Оксана вийшла в коридор. Через хвилину звідти почулося тихе схлипування, а потім голос Софійки: «Мамочко, не плач, я допоможу».
Ввечері, коли діти заснули, Андрій привіз із міста великий пакунок.
— Ось, купив Павлику ліжечко нове, а Софійці — набір для малювання.
Ірина Степанівна подивилася на сина, на Оксану, яка знову стала спокійною, і на сплячих дітей.
— Знаєш, сину, — сказала вона, розливаючи чай. — Рідність — то велика справа, не заперечую. Але душа — вона сильніша. Коли мене не стане, цей будинок і сад діліть порівну. Чуєш мене? Порівну. Щоб жодна жива душа не сміла сказати, що Софійка тут гостя.
Андрій посміхнувся і міцно стиснув руку матері.
Наступного літа персики вродили як ніколи. Софійка бігала садом, збираючи плоди в кошик, а маленький Павлик повзав поруч по траві.
Ірина Степанівна сиділа на лаві, мружилася на сонце і знала: її рід продовжується. І не важливо, звідки прийшло те насіння, головне — як ти доглядав цей сад.
Світлана Малосвітна
