— Ти впевнений, що це твій син? — запитала тітка у племінника, коли Ліля пішла вкладати малого спати.
— Звісно! Він же копія мене. Хіба ти не бачиш? — щиро здивувався Ігор. — І розумний у мене вдався, весь у тата, — самовдоволено додав він.
— От саме, що не схожий він на нашу породу, — холодно кинула жінка. — Дивись на нього: кремезний, при тілі… А у нас усі худенькі, тендітні.
— Ти навіщо повернулася? Хочеш зруйнувати мою сім’ю? — роздратовано вигукнула Тетяна.
— Ой, було б що руйнувати, — відказала Ліля.
Дві колишні подруги, ще донедавна нерозлучні, тепер дивилися одна на одну, ніби між ними чорна кішка пробігла. А всього якихось десять років тому вони були як сестри.
У їхньому великому селищі був лише один дитячий садок і одна школа. Оскільки сім’ї жили на одній вулиці, батьки водили дівчаток по черзі. Не дивно, що Ліля й Таня потоваришували. Ліля завжди була непосидючою, а Тетяна — спокійною і врівноваженою, вона ніби стримувала подругу від зайвих проблем.
Зовнішність у Лілі була яскравішою — вона завжди опинялася у центрі уваги. Хлопці почали залицятися до неї ще з п’ятого класу. Таня ж із її непримітним обличчям губилася на фоні подруги й навіть не сподівалася на чоловічу увагу.
— Лілю, ти бачила, як на тебе Кирило дивиться? — хихотіли однокласниці. — Він, мабуть, у тебе закохався!
Ліля, яка до п’ятнадцяти років розквітла й мала гану зовнішність, від якої у хлопців паморочилося в голові, задирала підборіддя:
— Та нехай дивиться. Я за це гроші не беру!
Однокласник Кирило справді був у неї закоханий. Високий, симпатичний, але дуже сором’язливий. Особливо перед дівчатами — а перед Лілею й поготів.
— Споримо, що він так і не підійде до тебе? — підбурювали подруги. — Не бачити тобі такого гарного кавалера!
А Кирило й справді вважався в селищі завидним парубком. Його батьки тримали пасіку, він постійно допомагав їм по господарству. Не гуляв ночами, займався спортом.
— Та годі вам, — відмахувалася Ліля. — Одружити його на собі — мені дуже просто!
Подруги сміялися разом із нею.
Зрештою Ліля таки «зглянулася» на Кирила. Час від часу дозволяла проводжати себе після школи, кілька разів навіть погодилася прогулятися з ним увечері. Але жодних вольностей не дозволяла.
Все між ними сталася після випускного. Кирило трохи перебрав, і сміливості в нього побільшало. Він зізнався Лілі в коханні.
Вона теж була весела, і його слова зворушили її.
— Ти вийдеш за мене? — запитав згодом Кирило.
— Кире, та ти що? — розсміялася Ліля. — Я ж у місто їду вчитися, а там хочу й залишитися. Навіщо мені тут залишатися? Хвости коровам крутити?
— Ну чому ж, зовсім не обов’язково, — щиро відповів він. — Я працюватиму, утримуватиму нашу сім’ю.
— Не сміши мене, Кире, — відрізала Ліля.
До бажаного театрального інституту Ліля не вступила, але й додому повертатися не збиралася. Влаштувалася офіціанткою й разом із новою подружкою знімала на двох невелику квартиру. І тут, як вважала дівчина, їй нарешті посміхнулася удача — просто на вулиці з нею познайомився Ігор.
Двадцятип’ятирічний хлопець красою не вирізнявся, зате мав власний бізнес, що дістався йому у спадок від батька, і був досить заможним. Вони почали зустрічатися, й Ігор не приховував намірів одружитися з юною красунею. Ліля ж ніяк не могла зважитися на цей крок.
— Чого тут думати, доню? — сказала Надія Валентинівна, коли Ліля приїхала додому й попросила поради. — Будеш жити по-людськи. А що він не красень — то ж з лиця води не п’ють.
— Не знаю, мамо… Він до мене добре ставиться, каже, що любить, але в мене душа до нього не лежить.
— А до чого лежить? До роботи офіціантки?
— Та ні, — сумно всміхнулася Ліля. — Так я теж не хочу. А Ігор каже, що мені взагалі більше ніколи не доведеться працювати.
— Ну от і все. Чого тут ще сумніватися?
Того ж вечора біля їхнього будинку зненацька з’явився Кирило.
— Через два дні йду в армію, — повідомив він. — Як повернуся, можемо одружитися. Моє слово в силі. Я люблю тебе.
— Я подумаю, — відповіла Ліля. Чомусь вона не наважилася зізнатися Кирилу, що збирається заміж за іншого.
— Погуляємо?
Дівчина кивнула й взяла хлопця під руку. Та прогулянка завершилася тільки під ранок.
За кілька тижнів дівчина дізналася, що при надії. Ігор був у захваті.
— Ну все, Лілько! Через місяць граємо весілля, поки ти струнка. Я сам про все домовлюся.
— Як скажеш, — не стала сперечатися наречена. Вона не була впевнена, від кого саме дитина, але щиро сподівалася, що від Ігоря.
Після весілля Ігор і Ліля оселилися у великій квартирі чоловіка. Молода дружина одразу звільнилася з роботи. У належний термін у пари з’явився Ромка, якого чоловік просто обожнював. Про Кирила жінка навіть не згадувала, хоча мати розповідала, що той, повернувшись із армії, майже одразу одружився… з Танею.
— Утішала-утішала твого друга дитинства — та й заміж за нього вийшла, — розповідала Лілі мама.
— А-а-а, ось чому Танька зі мною спілкуватися перестала, — усміхнулася донька. — Ну й нехай. Щастя їм та любові.
Жили Ігор із Лілею мирно, майже ніколи не сварилися. Але жінка так і не змогла полюбити свого чоловіка. «Та й навіщо вона, та любов? — думала вона. — Головне, що вдома достаток, чоловік не ображає, син радує».
Минуло сім років. І раптом у гості до подружжя завітала тітка Ігоря. Анна Андріївна — рідна сестра покійної матері чоловіка, яка жила майже на іншому кінці країни й довго збиралася навідати родичів. Поки всі за святково накритим столом обмінювалися новинами, гостя раз по раз дивилася на шестирічного Ромку якимось дивним, пильним поглядом.
— А ти впевнений, що це твій син? — запитала вона племінника, коли Ліля пішла вкладати хлопчика спати.
— Авжеж! Він же на мене схожий. Ти що, не бачиш? — здивувався Ігор. — І розумний, увесь у мене, — не втримався, щоб не похвалитися.
— Та в тому й річ, що не схожий він на наш рід, — похитала головою тітка. — Міцний такий хлопчина. А в нас усі худорляві.
— Та годі, тьоть Аню. Очі в нього мої, усміхається теж по-нашому. А решту — то, мабуть, від Лільчиної рідні. Та й чую я, що він мій син, — не здавався Ігор.
— Ну, тобі видніше…
Як би він не намагався здаватися впевненим, зерно сумніву в душі проросло. Ігор влаштував дружині справжній допит. Ліля стояла на своєму — не зраджувала, і крапка.
— Чого ти вагаєшся? Зроби тест на батьківство й дізнаєшся, — порадив друг Ігоря.
— А й справді…
За місяць Ігор жбурнув Лілі в обличчя медичний висновок: Ромка не був його рідним сином.
— Даю тобі добу. Збирай речі — і щоб вас обох у моєму домі більше не було, — глухим від обурення голосом сказав він.
— Ти? Ти як узагалі таке міг подумати? — обурилася жінка.
— Мовчи! Я знав, що ти мене не любиш… Але зраду, ще й чужу дитину — ніколи не пробачу.
— Пробач мене, — плакала Ліля. — Це було всього один раз. Я й сама тоді не знала напевно, від кого очікую дитину. Ми ж так добре жили… Невже ти готовий усе зруйнувати?
— Я все сказав, — відрізав Ігор.
Ліля надто добре знала чоловіка. Він ніколи не відмовлявся від прийнятих рішень, а зраду пробачити точно не міг. Але куди тепер іти? Освіти вона так і не здобула, роботи не мала. Тож не залишалося нічого іншого, як повернутися в рідне селище до матері.
Ліля тільки-но встигла розпакувати речі й пожалітися Надії Валентинівні на свою важку долю, як на порозі з’явилася Тетяна. Вона, не приховуючи обурення, зажадала пояснень — навіщо подруга знову повернулася в село. Чи не задумала, бува, Кирила повернути?
— Що ж це за сім’я у вас така, що я можу її зруйнувати, щойно приїхавши? — всміхнулася Ліля.
— А тобі яке діло?! — обурилася Тетяна. — Своєму чоловікові не вгодила, а мене ще вчиш? У нас донька росте, дім великий звели, пасіку розширили. Тільки по-людськи жити почали, а тут ти — як грім серед ясного неба!
— Мамо, — на крики з хати вибіг Ромка.
— Іди до бабусі, синочку. Я швидко договорю з тіткою Танею і прийду, — обернулася до нього Ліля.
Тетяна, побачивши хлопця, зблідла. Ромка був мов крихітна копія Кирила.
— Цього тільки ще бракувало… — прошепотіла вона. — То ось чому чоловік тебе виставив. Чого ж ти мовчала стільки років?
— Я й сама до останнього не вірила, — втомлено відповіла Ліля. — Все себе переконувала, що Ромка на Ігоря схожий…
— Та не сміши мене. Просто не хотіла втратити заможного чоловіка. Що, викрив він тебе зрештою?
— Досить! — підвищила голос Ліля. — Це вже не твоє діло!
— Може, й не моє, — холодно промовила Тетяна. — Але Кирило — моє діло. І його ти не отримаєш. — Вона подивилася просто в очі колишній подрузі й пішла геть.
Минув тиждень. Ліля навіть не виходила за подвір’я рідної хати — не хотіла бачити нікого з односельців. У селі й так пліткували про неї. Але Ромці важко було пояснити, чому вони постійно сидять вдома. І врешті хлопчик вмовив маму сходити з ним до ставка.
По дорозі їх наздогнав чорний позашляховик Кирила.
— Таня сказала, що ти приїхала, — спокійно привітався він. — Як ти?
— Нормально. Ромко, біжи вперед, я тебе наздожену.
Кирило проводив поглядом хлопця:
— Значить, Таня правду сказала…
— Чудова у вас сім’я, — не втрималася від сарказму Ліля. — Таня тобі не вірить, думає, що ти кинеш її через мене. Може, поясниш їй…
— У нас чудова й міцна родина, — твердо відповів Кирило. — Тоді б ти погодилася вийти за мене заміж — і в тебе була б така ж.
— Не впевнена, — зітхнула Ліля. — Та й що тепер згадувати минуле?
— Я від сина не відмовляюся, якщо що, — сказав він тихо.
— А я ще не вирішила, чи твій він узагалі, — гордо підняла голову Ліля. — Ромко, зачекай мене! — гукнула вона й рушила слідом за хлопчиком.
Невдовзі Ігор через суд оскаржив своє батьківство. Ліля поїхала на заробітки до Польщі, залишивши Ромку на бабусю. Тепер хлопчик бігає з сусідськими дітьми, серед яких — і Катя, донька Кирила та Тетяни. Він не знає, що Катя — його сестра. А про справжнього батька Ліля йому ще не розповіла.
