У маленькому містечку на околиці великого лісу жив хлопчик на ім’я Матвій. Йому було всього вісім років, але життя вже встигло навчити його багато чому.
Його мами, доброї і лагідної жінки на ім’я Оксана, не стало рік назад. Тато Матвія, Андрій, зник ще раніше – пішов шукати кращої долі в далеких краях і не повернувся.
Тож Матвій залишився жити з бабусею Ганною, яка була для нього всім: і мамою, і татом, і найкращим другом.
Бабуся Ганна жила в старенькій хатинці з садом, де росли яблуні та вишні. Вона була жінкою з сильним характером, але серцем м’яким, як свіжий хліб.
Кожного ранку вона будила Матвія словами: “Вставай, сонечко моє, день новий починається!” А ввечері розповідала казки про чарівних звірів і мудрих людей.
Матвій любив бабусю понад усе, але іноді сумував за мамою. Він часто сидів біля вікна, дивлячись на дорогу, і мріяв, щоб тато повернувся.
Одного дощового осіннього дня Матвій повертався зі школи. Дощ лив, як з відра, і хлопчик біг, ховаючись під парасолькою, яку дала йому бабуся.
Раптом він почув тихе нявчання. Воно лунало з-під старого дуба біля паркану. Матвій зупинився і заглянув туди. Там, у калюжі, сидів маленький безпритульний котик – мокрий, тремтячий, з великими переляканими очима.
Котик виглядав таким беззахисним, що серце Матвія стиснулося.
“Бідолашний, – прошепотів Матвій. – Ти один-однісінький, як і я колись.”
Він обережно підняв котика і загорнув у свій шарф. “Не бійся, малюче, я тебе візьму додому. Бабуся не заперечить, вона добра.”
Коли Матвій зайшов у хату, бабуся Ганна саме мішала тісто для пиріжків. Вона підняла голову і здивовано запитала: “Матвійку, що це в тебе? Ще один гість?”
“Бабусю, подивися! – вигукнув Матвій, розгортаючи шарф. – Він був під дубом, весь мокрий. Можна я його залишу? Будь ласка!”
Бабуся підійшла ближче, витерла руки об фартух і погладила котика. “Ой, який же ти худенький, – сказала вона котику. –
Звичайно, Матвійку, залишай. Але пам’ятай: це велика відповідальність. Треба його годувати, чистити, доглядати. Ти готовий?”
“Так, бабусю! – запевнив Матвій. – Я буду найкращим господарем!”
Вони назвали котика Пушком, бо його шерстка була м’якою, як пух. Спочатку Пушок був дуже лякливим. Він ховався під ліжком, нявчав ночами і не давався в руки. Але Матвій не здавався.
Кожного ранку він наливав йому молоко в мисочку і говорив: “Їж, Пушку, ти повинен стати сильним. Я тебе люблю, не бійся.”
Бабуся вчила Матвія, як правильно доглядати за котиком. “Треба мити миски щодня, – казала вона. – І гратися з ним, щоб не сумував. Тварини, як діти, потребують уваги.”
Матвій робив усе з душею. Він майстрував іграшки з ниток і паперу, бігав з Пушком по саду, коли світило сонце. “Дивись, бабусю, як він стрибає! – сміявся Матвій. – Він вже не боїться!”
Пушок швидко звик до нового дому. Він спав у ногах Матвія, муркотів, коли його гладили, і навіть ловив мишей у коморі.
Матвій розповідав йому про маму: “Вона була найкращою, Пушку. Вона б тебе теж полюбила.” А бабуся посміхалася і казала: “Ти молодець, онучку. Ти вчишся бути відповідальним.”
Минали місяці. Зима прийшла з снігом і морозами. Матвій і Пушок стали нерозлучними. Хлопчик навіть брав котика до школи в рюкзаку, але бабуся заборонила: “Ні, Матвійку, школа – не для котів. Він чекатиме тебе вдома.”
Одного вечора, коли Матвій годував Пушка, бабуся сіла поруч і сказала: “Знаєш, онучку, ти робиш добру справу. Цей котик був самотнім, як ти після мами. А тепер у нього є сім’я. Ти його врятував.”
“Я просто люблю його, бабусю, – відповів Матвій. – Він мій друг.”
Навесні сад розцвів. Матвій і Пушок гуляли під вишнями, де бджоли гули, а птахи співали. Хлопчик вчив котика трюкам:
“Сидіти, Пушку! Добре, молодець!” Пушок не завжди слухався, але Матвій терпляче повторював: “Не біда, наступного разу вийде. Головне – не здаватися.”
Бабуся дивилася на них з вікна і думала: “Який же мій онук виріс. Він уже знає, що таке турбота.”
Але одного сонячного дня все змінилося. Було літо, Матвій саме поливав квіти в саду, коли почув стук у хвіртку. Він побіг відчиняти і завмер.
Перед ним стояв чоловік – високий, з бородою, в старому плащі. Чоловік посміхнувся і сказав: “Матвій? Синку, це я, тато.”
Матвій не міг повірити. “Тато? – прошепотів він. – Ти повернувся?”
Андрій, батько Матвія, обійняв сина. “Так, синку. Я був далеко, працював на будівництві в іншій країні. Але тепер я вдома. Де бабуся?”
Бабуся Ганна вийшла на ганок і суворо подивилася на сина. “Андрію, де ти був? Оксани не стало, а ти навіть не з’явився. Матвій сам ріс.”
Андрій опустив голову. “Мамо, пробач. Я не знав… Я думав, що зароблю гроші і повернуся багатим. Але життя склалося інакше. Тепер я хочу бути з сином.”
Матвій радів, але в серці була образа. “Тато, чому ти не писав? Мама чекала тебе.”
“Я помилився, синку, – відповів Андрій. – Але тепер усе виправлю. Я буду хорошим батьком.”
Вони сіли за стіл. Бабуся налила чаю, а Матвій приніс Пушка. “Тато, познайомся, це мій котик. Я його знайшов на вулиці.”
Андрій погладив котика. “Гарний кіт. Але навіщо тримати безпритульного? Краще купити породистого.”
Матвій насупився. “Ні, тато. Пушок – мій друг. Він був самотнім, як я. Я його доглядаю.”
Андрій засміявся. “Дитина, коти – це не діти. Їх годувати – і досить.”
Але Матвій не погодився. “Ні, тато. Догляд – це більше. Дивись.”
Він узяв миску і налив молока. “Пушку, їж повільно, не поспішаючи. Треба їсти правильно.”
Андрій спостерігав. “Навіщо ти з ним говориш? Він же не розуміє.”
“Розуміє, тато, – заперечив Матвій. – Тварини відчувають любов. Коли мами не стало, я був самотнім. Бабуся мене любила, годувала, розмовляла. Так само і з Пушком.”
Бабуся кивнула. “Правильно, Матвійку. Ти вчиш батька.”
Андрій здивувався. “Що ти маєш на увазі, мамо?”
“Подивися на онука, – сказала бабуся. – Він показує, як треба виховувати. Ти пішов, залишив нас. А Матвій не покинув котика.”
Андрій мовчав. Він залишився жити в хаті, але спочатку не знав, як поводитися з сином. Він купував Матвію іграшки, але не розмовляв з ним по душах.
“Синку, грайся, – казав він. – Тато втомився.”
Матвій сумував. “Тато, пограйся зі мною і Пушком. Дивись, як він бігає за м’ячиком!”
“Пізніше, Матвій, – відповідав Андрій. – Я дивлюся телевізор.”
Одного разу Пушок захворів. Він не їв, лежав у кутку і тихо нявчав. Матвій заплакав. “Бабусю, що з ним? Його теж не стане як мами?”
Бабуся оглянула котика. “Треба до ветеринара. Може, щось з’їв погане.”
Андрій сказав: “Навіщо витрачати гроші? Коти самі одужують.”
“Ні, тато! – вигукнув Матвій. – Якщо любиш, треба допомогти. Як мама, коли хворіла, ми її лікували.”
Андрій зітхнув. “Гаразд, поїдемо.”
Вони поїхали до ветеринара. Лікар оглянув Пушка і дав ліки. “Треба давати двічі на день, – сказав він. – І годувати м’якою їжею.”
Дорогою додому Матвій тримав Пушка на руках. “Тато, дякую. Ти врятував його.”
Андрій посміхнувся. “Це ти мене вмовив, синку.”
Вдома Матвій доглядав за котиком. “Пушку, пий ліки. Буде гірко, але треба. Я з тобою.”
Андрій дивився і думав: “Мій син вчить мене.”
Через тиждень Пушок одужав. Він бігав по хаті, муркотів. Матвій радів: “Бачиш, тато? Любов лікує.”
Андрій сів з сином. “Матвій, прости мене. Я був поганим батьком. Ти показав мені на прикладі котика, як треба любити і виховувати. Треба бути поруч, допомагати, розмовляти.”
“Так, тато, – відповів Матвій. – Як я з Пушком.”
Бабуся почула і сказала: “Правильно, Матвійку, молодець, показав батькові як треба виховувати.”
Андрій обійняв сина. “Тепер я буду справжнім татом. Обіцяю.”
З того дня все змінилося. Андрій грався з Матвієм і Пушком, допомагав бабусі в саду, розповідав історії про свої мандри.
“Синку, я був у горах, бачив ріки. Але вдома найкраще.”
Матвій сміявся: “Тато, а Пушок хоче на вулицю. Поїдемо на пікнік?”
“Звичайно! – відповідав Андрій. – Зберемо кошик з пиріжками.”
Бабуся дивилася на них і посміхалася. “Ось тепер у нас справжня сім’я.”
Минали дні, тижні. Матвій ріс, Пушок ставав дорослим котом. Андрій знайшов роботу в містечку, будував будинки. Вечорами вони сиділи разом.
“Тато, розкажи про маму,” – просив Матвій.
“Вона була найкращою, синку. Любила тебе понад усе,” – відповідав Андрій.
Одного разу вони пішли в ліс. Пушок біг попереду. “Дивись, тато, як він полює на метелика!” – сміявся Матвій.
Андрій кивнув. “Ти навчив його бути сміливим.”
“Ні, тато, – заперечив Матвій. – Ми разом. Як сім’я.”
Вони повернулися додому щасливими. Бабуся зустріла їх пиріжками. “Мої дорогі, вечеря готова.”
За столом Андрій сказав: “Дякую тобі, синку, за урок. Я тепер знаю, що батьківство – це щоденна турбота.”
Матвій посміхнувся: “І любов, тато. Як до Пушка.”
Так і жили вони: бабуся, Матвій, Андрій і Пушок. Хлопчик, який врятував котика, врятував і свою сім’ю. А урок, який він дав батькові, залишився на все життя.
Наталія Веселка
