Коли Лєна зібралася заміж за Дениса, подруга сказала, що вона з глузду з’їхала.
– Розлучений із трьома дітьми? Ти про що думаєш? Він же тебе заміж кличе тільки для того, щоб прислугу безкоштовну отримати! Будеш готувати на них усіх, прати, прибирати… Навіщо тобі це треба?
Це було улюблене Катькине запитання: навіщо тобі це треба? Своє життя вона будувала навколо саме цього питання, і не те щоб шукала певної вигоди, просто зважувала потенційну користь і потенційну шкоду.
– Ну і буду, – спокійно відповіла Лєна. – Ти знаєш, я завжди дітей хотіла, тож для мене це не проблема. Він спокійний, роботящий, не п’є – чого ще треба?
– Із самооцінкою в тебе проблеми, – зітхнула Катя. – Ні, я розумію, що в тебе інстинкт материнський прокинувся, це нормально. Я он собачку завела, це куди вигідніше.
– Ти можеш мати свою дитину, коли захочеш, – нагадала Лєна. – А я – ні.
Катя одразу замовкла, перестала зважувати й переконувати. Погладила Лєну по руці й прошепотіла:
– Гаразд, вибач. Я ж просто хвилююся за тебе. Ну навіщо тобі мужик із таким причепом? Я розумію – одна дитина, але троє… Ще й хлопчики!
– А мені з хлопчиками простіше, – відрізала Лєна. – У мене, в самої двоє братів, тож не лякай.
– Та я не лякаю… Просто ти його дружину бачила? Де вона і де ти? А раптом вона назад повернеться?
Лєна розсміялася, щоб приховати неспокій: насправді вона страшенно ревнувала Дениса до колишньої дружини Тетяни, сама бачила, яка та красуня – Лєні з нею змагатися не на зуби!
– Ну, коли повернеться, тоді й думатимемо. А ти вже визначись – я для нього надто хороша, чи він для мене.
Катя підвела очі до стелі, очевидно, знову проводячи зважування, і постановила:
– Обоє хороші. Правильно робиш, ви одне одного врівноважуєте.
На тому й заспокоїлися.
Із Денисом Лєна познайомилася на роботі, і не те щоб він їй подобався, але людиною був хорошою. Тому, коли одного разу вона застала його з мокрими очима, не змогла пройти повз: мало що в людини сталося, очевидно, що біда, раз при чужих плакати не соромиться. Він і розповів Лєні, що дружина Таня пішла від нього, кинувши з трьома дітьми, а він із ними не справляється. Слово за слово, стали спілкуватися, а за рік на корпоративі накатили й наважилися на більш серйозні стосунки.
Сини Дениса по-різному поставилися до появи в домі Лєни: найменший Олежка ходив за нею хвостиком і мало не одразу став називати мамою, середній Сергій ніби й не помічав зовсім, а старший Максим, звісно, не злюбив, сильно до матері був прив’язаний. Лєна не ображалася, розуміла: дитина матір втратила, нікому такого не побажаєш. І добре б, втратив: знає ж, що десь вона живе, ходить по цій землі, а, значить, завжди є надія на повернення.
Дружина Дениса поїхала до Туреччини: познайомилася з турком, закохалася й покотила у світле майбутнє. Перший час наче писала дітям, телефонувала, за пів року навіть приїжджала, але потім зовсім пропала. Денис намагався її примусити до совісті, писав їй на електронну пошту, просив не кидати дітей, але все як об стіну горох. Одного разу він знову їй написав, після дня народження Максима: хлопчик увесь день чекав від неї привітання і не дочекався, це вже при Лєні було, якраз після весілля. Денис тоді сильно розсердився і, мабуть, переборщив, бо колишня дружина не витримала й зателефонувала, накинувшись на нього з лайкою. Лєна сиділа поруч, тому добре її чула. Почула вона й ті слова, від яких у Дениса обличчя стало блідим.
– Правильно зробила, що дочку в пологовому залишила! Уявляю, скільки б усього від тебе начулася!
Лєна чомусь одразу все зрозуміла, та й Денис теж – коли дружина йшла до свого турка, вона казала, що дитину чекає від нього. Але, мабуть, не від нього.
– Я-яку дочку? – затинаючись, спитав Денис.
– Нашу, яку ще! Не хотіла, щоб вона такому сухарю, як ти, дісталася!
Денис, звісно, почав вимагати пояснень, але Тетяна кинула слухавку, а його номер заблокувала.
– Вона все вигадала, – спробувала заспокоїти його Лєна. – Просто хотіла боляче тобі зробити.
Але Денис зациклився на ідеї того, що колишня дружина все ж народила йому доньку, він і з першою-то дитиною мріяв про дівчинку, а після трьох синів…
– Ми повинні її знайти, – заявив він Лєні.
– Та як ми знайдемо? Кажу тобі: набрехала вона все, не може мати своєї дитини…
І осіклася. Може, звісно, хлопчиків же кинула.
– Гаразд. Я спробую в Катьки дізнатися, що можна зробити.
Катькина звичка завжди все зважувати й підраховувати іноді була дуже навіть практичною: у неї всюди були корисні знайомі, які могли допомогти в тій чи іншій ситуації.
– Так, – протягла Катя. – Дівчинка, кажеш? І коли вона її народила?
Лєна згадала єдиний приїзд колишньої Дениса додому й відповіла:
– Виходить, у квітні сімнадцятого року.
– Ага. Зараз подивлюся, хто в мене є в лікарні і опіці… Ось, Валентина, я їй у гуртожитку ключ від своєї кімнати давала, коли виїжджала. Завтра, край післязавтра, все дізнаємося.
Денису Лєна нічого заздалегідь казати не стала, а то, мало що, й не вийде нічого.
Вийшло. Катя зателефонувала на другий день і стурбовано повідомила:
– І справді, народила ваша Тетяна дівчинку чотирнадцятого квітня. Одразу написала відмовну, заміжня вона за Денисом твоїм уже не була, за турком ще не була. Тож у графі батько – прочерк, дівчинку забрали й повезли в Будинок маляти.
– Ну, і де вона?
– Цього я не знаю. Усиновили наче, а якщо це так, то пиши пропало. Таємниця усиновлення, сама розумієш.
– Та яка таємниця! Вона ж дочка Дениса, він має право знати!
– Ну, це ще довести треба, не факт, що та швабра від Дениса її народила. Ну, сама посуди, якщо вона така гуляща була…
– Адресу Будинку маляти скажи, – перебила її Лєна. – Я сама дізнаюся.
Нічого вона не дізналася. Ані вона, ані сам Денис. Факт наявності дівчинки з горем пополам удалося встановити, а от далі справа не пішла.
Денис сильно засмутився, кілька місяців ходив як у воду опущений. Лєна намагалася його втішити, але він не реагував.
– Відчепися ти від батька! – огризнувся одного разу Максим. – Що ти пристала, не бачиш, йому від тебе моторошно!
Денис, який і справді останніми місяцями виглядав так, ніби пошкодував про своє рішення одружитися з Лєною, раптом стрепенувся.
– Ти думай, що кажеш! Мені не від неї моторошно, а від мамки твоєї! Знаєш, що вона наробила? Сестру твою в дитячий будинок здала! А тепер її всиновили і ніхто не знає де вона живе і як…
Лєна була проти, щоб дітям розповідати, але зупинити Дениса не встигла.
Максим завмер, обличчя його стало воскове, неначе намальоване.
– Ти брешеш, – тремтячим голосом промовив він.
– Усе, що я сказав, чиста правда. А тепер вибачся перед Лєною і марш у свою кімнату.
Максим, звісно, не вибачився, утік, грюкнувши дверима.
– Навіщо ти так, – засмутилася Лєна. — Він же дитина, не треба йому знати.
– Нехай знає, а то заладив: мама те, мама се… Нібито вона свята.
Дивним чином цей епізод допоміг Денисові вирватися з пучини смутку.
– Треба вірити, що з нею все гаразд, – казала Лєна. – Її хороші люди всиновили, які люблять її й піклуються про неї.
Пошуки вони припинили. Точніше, Денис шукати припинив, але сама Лєна ніяк не могла відпустити цю історію: проглядала сайти з дітьми, вишукуючи квітневих сімнадцятого року (мало що, може, їх обдурили, наплутали чи повернули дівчинку, всяке ж буває), потім стала вивчати фотографії в дитячих садках, прикидаючи, до якої групи могла б ходити дівчинка, сподіваючись, що вона буде схожа на Дениса.
Це ввійшло в Лєнину звичку, але поступово вона все рідше й рідше шукала дівчинку, змирившись, що знайти її не вдасться. Натомість вона стала потай від чоловіка переглядати сторінку його колишньої дружини: та просто обожнювала фіксувати кожен свій крок, показувала, де вона була, що купила, що їла. Викладала вона й дітей: близнюків, хлопчика й дівчинку, темнооких і усміхнених.
Лєні важливо було довести, незрозуміло кому, що вона анітрохи не гірша за Тетяну, хоча ясно було, що гірша… Якщо Тетяна йшла з дітьми в аквапарк, Лєна теж везла хлопчаків через усе місто, щоб штовхатися в черзі на єдину велику гірку; коли Тетяна коротко підстриглася, ставши ще молодшою і чарівнішою, Лєна теж вирішила зробити стрижку, їй-то тим паче пора – стрижка молодить. Вона злилася на себе за це стеження й дурне копіювання, але інакше не могла.
Де в чому Катя мала рацію – життя Лєни тепер нагадувало день бабака, але вона не скаржилася: вставала, годувала всіх сніданком, відводила в дитячий садок (а потім і до школи), ішла на роботу, звідти додому (забирав дітей із садка Денис, а зі школи вони самі ходили) – готувати, прати, прибирати. Лєну це заспокоювало, надавало життю сенсу й ритму. Вона була важкувата (після перенесеної в дитинстві хвороби довелося пожиттєво пити ліки), не наділена особливими талантами, негарна, але тут, удома, почувалася на своєму місці.
Олежка, як лагідне телятко, ходив за нею, чіпляючись за спідницю, й у всьому норовив допомогти, навіть коли до школи пішов, так і залишився лагідним синочком. Сергій ще більше замкнувся, особливо в підлітковому віці, завісився волоссям, яке Денис регулярно погрожував обстригти, сидів за комп’ютером, не показуючи нікому, чим займається. Лєна раз краєм ока побачила малюнки, схожі на анімешні, такі незвичні, що захотілося краще розглянути, але спитати не наважилася. Максим усе так само огризався і всіляко показував, що тут вона ніхто, повторюючи, що щойно йому виповниться вісімнадцять років, одразу ж з’їде.
З учителями теж вона спілкувалася, Дениса цим не напружувала: Максим і в школі викрутаси виробляв, Сергій усе з математикою й фізикою не міг сладити, одного Олежку завжди хвалили й ставили всім за приклад.
– Та що таке! – розсердився Денис, коли середній приніс двійку за чверть. – Я тобі комп’ютер для чого купив? Покажи негайно, чим ти там займаєшся!
Лєна пам’ятала, як у дитинстві мама прочитала її щоденник, вона після цього так і не спілкувалася з нею нормально, затаїла образу до дорослих літ, тому Дениса вчасно зупинила, не дала комп’ютера торкатися.
– Залиш, він виправить, так, Сергію? Він і без нас знає, що атестат потрібен хороший, щоб учитися йти. Он, у художнє училище тільки з одними п’ятірками беруть.
– До чого тут художнє, – не міг заспокоїтися Денис. – Хай у зварювальники йде, нероба!
За кілька днів Сергій підійшов до Лєни й спитав:
– А це правда? Про атестат. Що всі п’ятірки треба.
– Правда.
Він помовчав, розглядаючи свої руки, потім сказав:
– Може, мені це… Репетитора з математики?
– Це можна, – усміхнулася Лєна. – Я знайду.
Не те щоб Сергій сильно змінив своє ставлення до Лєни, але вона бачила, що дивиться він тепер по-іншому. І їй дуже хотілося, щоб Тетяна про це дізналася й зрозуміла, що Лєна анітрохи не гірша за неї – так, старша, так, повніша, але не гірша. А ще краще, якби Денис це зрозумів.
Стежити за Тетяною стало її нав’язливою ідеєю. Лєна й старі фотографії весь час дивилася, гортала сімейні альбоми, на яких щасливий Денис обіймав струнку Тетяну в блакитній сукні з випнутим животиком. Лєна заплющувала очі й уявляла, ніби на фотографії не Тетяна, а вона сама. Нехай не така струнка, але теж у блакитній сукні й з немовлям у животі. На очі накочувалися сльози, вона йшла у ванну й умивалася холодною водою.
Отак вона й застукала Максима, коли раптово пішла у ванну. Він крутився біля сумки батька, а, помітивши Лєну, різко відсахнувся і щось затис у кулаці.
– Що там? – спокійно спитала Лєна.
Максим мовчав.
– Якщо це на цигарки чи ще гірше – поклади назад. А якщо для дівчини, я придумаю щось для батька.
Те, що в Максима з’явилася дівчина, всі знали. Він її вдома не показував, але у вікно Лєна бачила — кучерява, в яскравій курточці.
Максим раптом опустив голову, вуха спалахнули.
– Лєн… А куди треба звертатися, якщо це… Ну… Коли дитина… Щоб це… Коли не планували, – нарешті, рішуче випалив він.
Лєна сторопіла.
– Ти що говориш, Максиме! Яке?
– Мар’яна дитину чекає. А їй сімнадцять тільки. Мама її з дому вижине!
– А батько хто? Ти?
– Ну, я.
Лєна й так уже це зрозуміла, але їй треба було час подумати.
– Так… а ти Мар’яну цю любиш?
Вуха Максима почервоніли ще дужче.
– Це моє діло, кого я люблю.
– Звісно, твоє, хто ж сперечається. Тільки от я не розумію, як можна кохану дівчину на такий вчинок відправити.
– Так, а що лишається? Я серйозно кажу – мама її вижине! Вона завуч у школі, дуже сувора.
Лєна подумала, що ніяка сувора мама й ніякий прищуватий пацан не змусили б її зробити таке. Але Максиму вона про це не сказала.
– Значить, так. Із батьком я сама поговорю. А Мар’яні своїй скажи – нехай речі збирає і переїжджає до нас. Усе зрозумів?
Максим стояв і кліпав очима.
– Як до нас?
– Отак. За свої вчинки треба відповідати, Максиме. Це твоя дитина, у неї серце б’ється, не можна так. І з Мар’яною не можна – знаєш, буває, що наслідки потім важкі.
– У вас теж так було, так? – похмуро спитав він.
Лєна жодним м’язом не показала, як їй боляче.
– Ні. У мене важкий недуг був. Тому я дітей не можу мати. Не могла. Тепер от вас у мене троє.
Сказала й пішла геть, а Максим так і залишився стояти в коридорі.
Мар’яна і справді до них переїхала. Вона виявилася меткою й смішливою. Її мама, сувора жінка в темному пальті, приходила двічі. Першого разу звеліла збиратися й їхати з нею до лікаря, мовляв, такі проблеми швидко зараз вирішуються, нечого її соромити. Мар’яна відмовилася, сховавшись за Максима, а той, треба віддати йому належне, стояв за свою наречену горою (дозвіл на шлюб було вже отримано, до РАЦСу сходили й дату призначили). Другого разу вона прийшла з речами, заявивши, що дочки в неї більше немає. Мар’яна потім плакала, а Лєна її втішала.
– Вона як онука побачить, одразу тебе простить, – пообіцяла Лєна.
Денис не дуже тішився цим обставинам, але, зрештою, змирився.
– Що поробиш, стану дідом у сорок років! – сміявся він.
А Лєна думала про те, що Тетяна теж стане бабусею. Цікаво, повідомить їй Максим чи ні? А якщо повідомить – та приїде? Усі ці роки Лєна сильно цього боялася.
Вона мала рацію: коли народився блакитноокий Альоша, мати Мар’яни прийшла, подивилася на немовля, зітхнула й сказала:
– Гаразд, що вже тепер…
Із Лєною вони стали дружити: пити разом чай на кухні, ділитися рецептами, обговорювати онука. Не така вона й виявилася сувора, звичайна тітка, походи он любить, Лєні аж самій захотілося сходити.
– Ось, дивись, – казала мати Мар’яни. – Це ми з п’ятикласниками моїми цього року. Картоплю пекли, бачиш, у сажі всі. Це так смачно – печена картопля на чистому повітрі!
Лєна не могла відвести погляду від фотографії: дівчинка, яка якраз сиділа з печеною картоплею в руках, була вражаюче схожа на Олежика. Ну одне лице!
– А як цю дівчинку звати? – спитала вона якомога байдужішим тоном.
– Цю? Машка Андрєєва. Відмінниця, тільки з фізкультури четвірки бувають, а так…
Маша, значить. Андрєєва.
Лєна нікому нічого не сказала, хоча від хвилювання всередині тремтіло. Щоб знайти маму цієї дівчинки, довелося знову підключати Катьку.
– Та ти що, правда? Через стільки років? Не може бути… Я тобі її з-під землі дістану!
Мати Маші Андрєєвої звали Галина. Телефон Галини був у Лєни за три дні. Перш ніж телефонувати, вона репетирувала цілу годину, але, коли зателефонувала, все одно заїкалася і збивалася з думки. Але Галина швидко все зрозуміла.
– Ви що, матір, значить?
Голос її звучав холодно.
– Ні, – поспішила запевнити її Лєна. – Я зараз вам усе поясню!
Пояснювала довго, не знаючи, як сказати, щоб її правильно зрозуміли, але Галина раптом перебила:
– Лєно, давайте особисто зустрінемося і поговоримо.
З першого погляду Лєна зрозуміла, що дівчинка справді в хороших людей: Галина виявилася спокійною й усміхненою, доброю й розуміючою. Маші вона в три роки розповіла, що вона не з її живота з’явилася, а від іншої жінки, у Галини свій тільки син був, а ще дві дівчинки прийомні – Маша й п’ятирічна Настя.
– Я не знаю, чи варто їй розповідати про батька й братів, – сказала Галина. — Але я подумаю.
Лєна почувалася страшенно винною, що від Дениса це приховує, і вирішила, що в будь-якому разі скаже – батькові буде складніше відмовити, тим паче, коли Галина історію його знає.
Галина зателефонувала наступного дня.
– Ми згодні, – сказала вона. – Тільки Маша дуже хвилюється, якщо їй буде ніяково – ми підемо.
– Звісно, – зраділа Лєна. — Як скажете. Ви не уявляєте, як це багато значить для Дениса!
Вона боялася, що той образиться, що вона стільки днів від нього правду приховувала. Але Денис не образився. Розхвилювався, правда.
– А раптом я їй не сподобаюся?
– Що значить, не сподобаєшся? Ти ж батько її!
– Та який я батько…
Насправді Лєна теж переживала: як би хлопці чого не ляпнули, що робити, якщо Маша про матір спитає… Вона згадала, що давно вже не заходила на сторінку Тетяни, хотіла зайти і передумала – побачить її нове вбрання і засмутиться. Натомість прийнялася вибирати сукню.
– Ну, як, Денисе, нормально? – спитала вона в чоловіка, крутячись перед ним у синій сукні в горошок.
– Лєночко, ти в мене найкрасивіша!
– Ой, ну що ти вигадуєш!
– Не вигадує, – раптом утрутився Максим. — Ти і справді дуже гарна.
Щось у серці в Лєни перевернулося, наче жилка якась лопнула. Стало легко й спекотно водночас. Денис підвівся, обійняв її, підморгнув Максиму. А Лєна не стала приховувати сліз і сказала:
– Нарешті ми знайшли нашу дівчинку! Тепер усе буде добре.
І вона мала рацію: усе і справді було добре. Маша виявилася різкою, як Максим, чудово малювала, як Сергій, а лагідна була, як Олежка. Стали дружити сім’ями: Маша з Настею часто в гості приходили і возилися з малим. Із Олежкою вони одразу спільну мову знайшли, на подив і з Сергієм теж. Максим спершу наче боявся сестру, але й він невдовзі розтанув.
– Вона так схожа на маму, – одного разу зізнався він Лєні. – Не зовнішньо, я не знаю, мімікою, жестами… Як ти думаєш, мамі треба сказати про Машу? І про те, що в мене тепер Альоша є?
Лєна поплескала його по плечу й сказала:
– Звісно, повідом. Справа правильна.
І зрозуміла, що вона більше не ревнує й не боїться. Це її сім’я, її чоловік, її діти. Вона на своєму місці, а Тетяна на своєму. Нема чого їм більше ділити.
