Коли я побачила Максима через сорок років, я здивувалась. Як я могла любити цього хлопця ще у школі. Писала йому записки, пригощала жуйками, давала списувати домашні завдання та дозволяла проводити себе додому. Про нашу дружбу знав не тільки весь наш клас, але й директор школи. Наших батьків неодноразово викликали до школи й говорили, щоб вони вплинули на нас.
Особливо ситуація загострювалась під кінець чверті, коли ми здавали з усіх предметів повністю однакові контрольні роботи. Вчителі не могли визначити, хто у кого списує, адже вчились ми приблизно однаково. Наші з Максимом батьки між собою перешіптувались, що зроблять нам весілля.
Однак після школи наші долі розійшлися. Він пішов навчатися на журналіста, а я на вчительку молодших класів. Ми менше бачились, але все ще спілкувались. Батьки радили нам не поспішати з весіллям, поки ми не закінчимо навчання. Ми з Максимом не раз з ними сварились, але слухали поради.
Так склались обставини, що мої батьки продали квартиру та переїхали в інше місто. Залишати мене саму вони не хотіли, тому я мусила перевестися в інший університет. Далека відстань руйнувала наші з Максимом стосунки, а через рік я дізналась, що він одружився…
У мене було своє життя й своя сім’я. Наразі є чоловік та син, Кирило.
Нещодавно я випадково зустріла Максима. Нам тепер під шістдесят років. Через дві години спілкування, я подивилась на нього іншими очима. Я цінувала тоді не тільки його зовнішність, але й духовний світ. Тепер, його звичка робити все послідовно, повільно та виважено мене почала дратувати. Його жарти вже не здавалися смішними, а економія грошей поступово переросла у скупість.
Тепер, коли минуло так багато років, я вдячна долі, що вона вберегла мене від цього шлюбу. Хоча у юності мені так не здавалось.
Дівчата, навіть якщо вам зараз боляче і здається, що весь світ проти вас, пам’ятайте – у Бога свій план і він кращий за ваш!
