Анна мимохіть кинула погляд на вікна п’ятого поверху, проходячи повз будинок колишньої свекрухи, й ніяково насупила брови: у такий ранній час у Ірини Анатоліївни горіло світло. Аня глянула на годинник. Хвилин десять вільних до зміни у неї ще було.
Після розлучення Аня влаштувалася працювати кондукторкою. Сусід її батьків, який працював водієм тролейбуса, якраз шукав собі напарницю на час відпустки, замінницю. Аня й погодилася. Восени син мав йти у дитячий садок, дали путівку, залишалося пройти комісію, здати аналізи.
— Не відмовляйся, доню, — порадила Ані мати. — Я де треба посиджу, або батька залишимо. Тобі потрібно розвіятися, змінити обстановку.
І Аня змінила. Та так, що залишилася працювати на постійній основі. Уже й син Петрик перейшов у п’ятий клас, а Аня все ще працювала кондукторкою.
Жінка швидко піднялася на п’ятий поверх і подзвонила у двері. Приклала вухо — тиша, знову натисла на дзвінок. Тоді Аня дістала свої ключі й відчинила двері.
— Ірино Анатоліївно, — покликала вона й скинула кросівки.
— А, хто там, Аню? — долинув з вітальні заспаний жіночий голос.
— Знову заснули у кріслі? — зраділо змахнула руками Аня. — А я дивлюся, світло горить. Розбудила. Ідіть до себе, я вимкну.
— Заснула, Аню, знову безсоння, хай йому грець. Ноги знову турбують. Дякую, що зайшла. На роботу?
— Так, я тоді побігла.
— Біжи. Я хотіла тобі подзвонити. На ювілей, може, всіх у кафе запросити?
— Не знаю, — знизала плечима Аня. — Можна й у кафе. Якщо хочете обговорити, зателефонуйте мені ввечері. Я сьогодні о дев’ятій точно буду вдома.
— Добре, дякую, Анюточко, гарного дня.
— І вам, Ірино Анатоліївно, я сама замкну.
Аня взулася й вийшла на сходову клітку. Замикаючи двері на ключ, вона раптом зрозуміла, що колишня свекруха просто не хоче цього разу навантажувати її, тому й заговорила про кафе. Знає, що крім Ані ніхто не приїде й не допоможе.
Про те, що чоловік зустрів іншу, Аня дізналася від свекрухи. Та покликала її на кухню, коли пила ввечері чай, і сказала, що бачила сина з іншою. У її голосі не було ні радості, ні обурення, навпаки — свекруха співчутливо, по-жіночому намагалася заспокоїти. Повідомила заздалегідь, щоб у Анни був шанс все обдумати й прийняти рішення.
— Зрада не прикрашає мого сина, не знаю, чому він так вчинив із тобою.
Аня мовчала.
— Пробач мені, що наважилася сказати тобі, просто більше не можу приховувати. Це важко.
— Важко, — погодилася Анна й пішла до себе в кімнату.
Петрику тоді було всього шість місяців. Розлучалися важко. Зрештою, Анна не витримала й переїхала жити до своїх батьків. А Костя оселився з новою пасією. Аня спершу думала, що з Владою у її чоловіка просто інтрижка, але виявилося, що все набагато серйозніше.
Спочатку Аня бігала до колишньої свекрухи в надії зустріти колишнього чоловіка, їй здавалося, що зможе повернути Константина. Та все було марно. Лише двічі за весь час Костя приходив сам, без Влади, але поводився сухо, насторожено. А Аня світилася усмішкою й показувала фотографії сина. Їхнього сина.
Аліменти Костя почав платити одразу, ще й іноді підкидав грошей чи питав, що купити. Але от бачитися з дитиною не поспішав. Приходив раз на три місяці на годину й вважав, що цього досить. Аня розуміла. Дитина ще занадто мала, щоб брати його з собою на риболовлю чи на озеро. Петько мало що ще розумів. Але без батька він почав повзати, без батька у нього прорізався перший зуб, перші кроки побачила мама.
Згодом Костя теж не виявляв особливого інтересу до сина, коли той підріс. Навіть у Ірини Анатоліївни онук бував частіше, ніж син. Петрик забігав до неї після уроків, ходив на її прохання в магазин чи ще кудись. Аня пишалася сином. Він робив усе від щирої доброти, без нагадувань.
Останні п’ять років Аня все частіше стала бувати у колишньої свекрухи. Та одразу після виходу на пенсію сильно здала. У Кості були свої справи, він відмахувався й казав, що зайнятий. Дочка Ірини Анатоліївни жила з чоловіком у сусідньому місті, за три години їзди, але навідувалася рідко й теж віджартовувалася, що матері просто сумно на пенсії, ось і вигадала собі хвороби.
А Анна знала, що у свекрухи дійсно зі здоров’ям є проблеми. Вона допомагала тепер колишній свекрусі добиватися потрібних обстежень, просила безплатні ліки, санаторії, старалась, щоб удома в Ірини Анатоліївни було менше клопоту, і щоб у холодильнику не було порожньо. Свекруха вважала, що можна прожити на бутербродах і кефірі, а Аня несла їй суп та друге.
На ювілей матері родина все ж збиралася в повному складі. Приїжджала дочка Марина з чоловіком і дітьми, і Костя приходив зі своєю Владою. Родичі теж приєднувалися до призначеного часу. Аня ж зазвичай приходила до колишньої свекрухи ще зранку й допомагала готувати, накривати на стіл, а після святкування залишалася прибирати й мити посуд.
Сім’я дочки не залишалася ночувати навіть тоді, коли свято матері випадало на вихідні. Марина вставала через дві години після приїзду й збирала всіх у дорогу назад. А Костя з новою пасією вважали, що миття посуду — не їхня справа. Аня залишалася. Розуміла, що свекруха буде розгрібати все це до ранку зі своїми хворими ногами. Усміхалася, на обурення Ірини Анатоліївни й відмахувалася: «Мені не важко, я зараз швидко. А чашки залишу, домиєте».
Анна робила це спеціально, щоб свекруха теж брала участь і відчувала себе господинею у власному домі. Так було й тоді, коли Анна ще жила в її квартирі, і так тривало й досі.
Ірина Анатоліївна подзвонила, як домовлялися. Вона тягнула слова, хотіла почути від Анни хоч якусь пропозицію, як їй вчинити. Але Аня мовчала. Відзначити ювілей — шістдесят п’ять років — вийде майже на всю пенсію, якщо скромно. А скромно не вийде.
— А у Кості ви не питали, може, він оплатить банкет для матері? — раптом промовила Аня.
— Не питала, щось я сумніваюся…
— А ви спитайте! Ви мати, він від нашого розлучення жодного разу, як я розумію, грошей не давав. Що там вони дарують, подарунки дуже дешеві.
— Аня! — перебила її Ірина Анатоліївна.
— Вибачте, — Аня замовкла і вибачилася. Вона хотіла б сказати, що діти мають бути вдячні їй. Виростила двох дітей сама. А вони…
Аня стрималася. Вона була іншою. Її виховували суворо. Не можна навіть поганого слова сказати про батьків, не те що не допомогти. Ірина Анатоліївна, навпаки, була захоплена тим, щоб у дітей усе було, поки вона виховує. Надто м’яка. Аня поговорила зі свекрухою і не прибрала телефон, а набрала Костянтину.
— Привіт. У мами ювілей, що ти… подаруєте їй, — запнулася Аня.
— Привіт. Не знаю. Може, кавоварку, у нас нова стоїть.
— Вона не п’є каву, їй не можна.
— Ну, не знаю… Мантоварка є, здається.
— Манти вона теж не їсть, ти ж знаєш…
— Знайдемо щось… — Аня почула на задньому фоні запитання Влади: «Хто там дзвонить?»
— Почекай. — Аня розуміла, що він зараз кине слухавку. — Мама хотіла б відзначити ювілей у кафе. Може, організуєш, у неї немає таких грошей.
— Я-я-я? — протягнув Костя з таким здивуванням, що відповіді Ані тепер можна було й не чекати. Тепер їй хотілося кинути трубку.
— Я зрозуміла, забудь. — Аня натиснула кнопку на телефоні.
Наступного дня жінка сама подзвонила Ірині Анатоліївні і, між іншим, сказала, що на роботі її пригостили новим салатом. Він такий смачний і готувати його швидко, так що точно має бути на святковому столі — гостям сподобається. Аня за свекруху прийняла рішення відзначати ювілей вдома.
Петрик активно допомагав, за списком за тиждень купив усі необхідні продукти тривалого зберігання, а Аня поїхала на ринок, щоб купити овочі, курку, копченості, сир та інші продукти для святкового столу.
У день ювілею свекрухи Аня взяла вихідий, щоб допомогти Ірині Анатоліївні з приготуванням та прибиранням. Петрик з матір’ю принесли розкладний стіл з кухні і поставили його в центрі вітальні, накрили білою скатертиною. Аня поставила на стіл у вазі величезний букет жовтих хризантем — улюблених квітів колишньої свекрухи. Анна бігала з кухні до кімнати, Петрик допомагав, повернувшись зі школи. Ось уже на столі не залишилося порожнього місця. Аня усміхнулася і посадила Ірину Анатоліївну з онуком за стіл.
— Давайте, я вас сфотографую. Давно не робили знімків.
— І разом якось давайте, — запропонувала іменинниця.
Анна намагалася робити хоча б кілька спільних фотографій сім’ї на кожне свято. Зазвичай фотографувала вона. І роздруковувала свекрусі знімки теж.
Нарешті почали збиратися гості. Першою приїхала дочка з родиною. Стало гамірно. Діти хапали зі столу і бігали з їжею. Аня мовчала й поглядала на свекруху. Рівно о шостій вечора приїхав син з Владою.
Син з порога простяг матері в руки набір ножів і привітав, обійнявши. Влада обмежилася усмішкою. За столом Аня встигла підняти один тост, а всі накинулися на їжу. Як зазвичай. Ніяких розмов, ніяких новин. Лише стук виделок і ложок та суперечки дітей доньки.
— Салат якийсь новий, цікавий, що там, мамо? — дочка відірвалася від тарілки.
— Це у Ані питай, вона його готувала.
— А-а-а, — лише й протягнула дочка, одразу втративши цікавість до складу салату.
— Курочка у тебе кожного разу відмінна, з такою апетитною скоринкою, правда, Влада? — син звернувся до своєї супутниці.
— Так, смачна, як завжди, — підтримала Влада Костю.
— То це Аня вже років п’ять чи більше готує гаряче на стіл.
Костя мовчки подивився на Владу, потім на Аню і глибоко зітхнув.
— Давайте сьогодні сфотографуємося всі разом, не забудемо, — радісно промовила Аня.
— Почекай. — Ірина Анатоліївна посадила жінку, що підстрибнула, назад. — У мене є невелике оголошення. Я хочу дещо повідомити зараз, щоб усі почули.
Для Анни ця новина теж була несподіванкою. Усі затихли, завмерли.
— Вам, мої діти, це рішення може здатися дивним, але я так вирішила і свого рішення не зміню. Прошу прийняти як є. Я свою квартиру я подарую Петі.
— Ох, — дочка притиснула долоню.
— Не треба охати, — Ірина Анатоліївна підняла ліву руку вгору.
— От чому Аня завжди тут бігає, стіл накриває. Через квартиру. Зрозуміло, — майже проспівала Влада.
Костя подивився на Аню, потім на матір.
— Не очікував.
— А що ти очікував? — запитала мати.
— Та… До речі, — перебила дочка. — Чому Петі, а не нашим дітям? Це теж твої онуки. Причому Свєта з’явилася раніше. Вона перша онука.
— Я так вирішила, — повторила Ірина Анатоліївна.
Вперше Аня бачила свекруху такою серйозною і твердою у своїх намірах.
— Дякуємо цьому дому, поїдемо до іншого. Збирайтесь, діти, нам ще далеко їхати. Дякую, мамо, Аня. Костя, бувай, побачимось.
Костя мовчки жував. Влада сиділа, спершись на спинку стільця, і дивилася на Аню.
— Н-да.
— А як же спільне фото? — намагаючись зупинити весь цей цирк, вигукнула Анна.
— Ой, зовсім забула про подарунок, — дочка простягла в коридорі матері набір: скатертину і серветки червоного кольору. Ірина Анатоліївна не любила червоний. Аня подивилася на свекруху, але стрималася. Як так?
— Мамо, ми теж додому, завтра вставати рано, — Костя встав у дверному отворі.
Губи Ірини Анатоліївни затремтіли. Вона стримувала сльози, стоячи у маленькому коридорчику. Пішла дочка з родиною, пішов син зі співмешканкою. Петрик, який нічого не розумів, блискуче хлопав очима.
— Навіщо ви це зробили? Вам ще жити і жити, — спитала Аня.
— Ось тому я хочу залишити квартиру Петі. Якби я сказала тобі, вони б дізналися, і не дали б тобі спокою. А так… Ти моя колишня невістка, а він мій рідний онук, розумієш різницю?
Аня замовкла і важко зітхнула. Не розуміла, навіщо був увесь цей цирк зі сторони свекрухи.
— Ти теж повинна прийняти моє рішення. Оформимо все якнайшвидше, чуєш?
— Добре, Ірина Анатоліївна. Торт будемо? Шкода, що всі розійшлися.
— Звісно. Став чай. Моя сім’я залишилася, — усміхнулася свекруха і, похлопавши Петрика по плечу, покликала до кімнати.
Прийняти таке рішення матері, звичайно, діти були не в силі. Навіть дзвонили, приходили, благали, цікавилися, чи не змусила Анна матір прийняти таке рішення. Але Ірина Анатоліївна стояла на своєму. І оформила квартиру на онука, законним представником якого виступила, звичайно, Аня.
Нікого з дітей не цікавило, як почувається мати, чим живе, ніхто не спитав про ліки чи здоров’я, чи потрібно щось купити в магазині, допомогти по дому — усіх цікавила лише квартира, яка відійде Петі і колишній невістці.
