Про те, що вона нічого собою не являє, Віра дізналася в п’ятницю, коли проводила в колі подруг найкращий із вечорів за останні кілька місяців. Вони давно не зустрічалися, що не дивно: у Віри було четверо дітей і чоловік, який пропадав на знімальному майданчику з ранку до ночі, намагаючись забезпечити сім’ї гідне існування.
Не те щоб вони всерйоз захопилися вирішенням демографічного питання, просто Віра любила дітей, а чоловік мріяв про спадкоємця. На четвертій доньці вони вирішили зробити паузу — мало що, може, з часом винайдуть чарівну пігулку, яка дозволить їм точно обзавестися хлопчиком.
— Тільки не кажи, що ти знову чекаєш дитину, — сказала Віолетта, коли Віра написала в загальному чаті, що може зустрітися цієї п’ятниці. — Ми колись уже нап’ємося з тобою чи ні?
— Ось у п’ятницю й нап’ємося, — пообіцяла Віра. — Ми відлучаємо Лєночку молока, і Павлик узяв два вихідних дні, щоб посидіти з нею. Я на вечір утечу, щоб не маячити перед нею зі своєю, повернуся пізненько, коли буде спати. А завтра поведу дівчаток у дитячу кімнату, поки Павлик буде вчити Лєночку їсти з пляшечки.
Вечеря вийшла прекрасною: вони пішли у своє улюблене місце, де подавали найкращі креветки на грилі та салат із хрусткими баклажанами.
Віолетта прийшла розфуфирена, як завжди, томно закочувала очі, розповідаючи про свої успіхи в молекулярній біології. Дивлячись на її обличчя грецької богині, важко було уявити, що статті Віолетти цитують найкращі уми, але це було так: вона єдина з трьох однокурсниць стала справжньою вченою зі світовим ім’ям.
Даша з’явилася у спортивних штанях і футболці з непристойним принтом, так що навіть Віра поруч із нею почувалася красунею: вона влізла в стару ошатну сукню, відшукала незасохшу туш і навіть губи нафарбувала блиском, який узяла у старшої доньки. Виглядала Даша немов гопниця з околиці й говорила так само, але насправді вона очолювала великий відділ у міжнародній компанії, вирішуючи щодня найскладніші стратегічні завдання.
— Ой, дівчатка, як добре, що ми всі разом зібралися! — протягла Віолетта, поглядаючи своїми котячими очима на чоловіків за сусіднім столиком. — Тисячу років же не бачилися!
— Ага, — підтвердила Даша. — Сподіваюся, тепер Віра не буде відмовляти нам у п’ятничних посиденьках, прикриваючись молочним годуванням по годинам.
— Не буду, — рішуче заявила весела Віра.
— Які цікаві екземпляри, — замислено промовила Віолетта, продовжуючи обеззброювати своїм поглядом чоловіків за сусіднім столиком.
— Заміж тобі треба, — сказала Віра. — Скільки можна стрибати з одних стосунків в інші? Стільки енергії на це витрачаєш!
— Я тебе благаю! Ще не вистачало: вийти заміж, щоб сісти за пелюшки й борщі? Я що, для цього десять років створювала собі ім’я, щоб одного дня стати ніким?
— Правильно, — вторила Даша. — Мій он тільки й мріє, щоб я звільнилася і нагладжувала йому сорочки, і Мар’яна туди ж. А я йому така: ти мене за що вибрав, за те, що я успішна й крута, чи за те, що я нічого собою не являю?
Подруги не помітили, що з кожним сказаним ними словом очі у Віри наповнюються сльозами. Тільки коли вдосталь пройшлися по всіх знайомих, які нічого собою не являють, вони вирішили отримати згоду Віри, обидві різко замовкли, зрозумівши, що подруга плаче.
— Віро, ну ти чого?
— Виходить, я теж нічого собою не являю, — схлипуючи, відповіла вона.
Подруги навперебій узялися її переконувати, що дуже навіть являє, просто зараз такий період.
— Ти ж була найкращою на курсі, — нагадала Віолетта.
— І зараз будь-кого за пояс заткнеш, якщо вирішиш вийти на роботу, — підтакувала Даша.
Спочатку Віра не особливо погоджувалася з утішними словами, але через кілька хвилин в голову полізли незвичні думки: а що як і справді вона губить свій талант і здатна на більше, ніж міняти памперси й пекти млинці на сніданок?
— Давай ти не підеш сьогодні додому, поїхали до мене, — запропонувала Віолетта. — Обговоримо, з чого почати, у нас є місця в лабораторії, я поговорю, щоб тебе взяли, зможеш працювати з дому.
Пропозиція була привабливою. Віра набрала номер чоловіка й не дуже зв’язним текстом пояснила, щоб сьогодні він її не чекав.
— Добре, — смиренно погодився Павлик. — Так навіть краще, Лєночка не відчуватиме твого запаху й миттю засне.
— Вибачте, хлопчики, — сказала Віолетта, коли, розрахувавшись, вони підвелись і зібралися йти. — Сьогодні не ваш вечір.
Вони викликали таксі, спочатку завезли Дашу, потім поїхали до Віолетти. Квартира в неї була велика й стильна, але, на погляд Віри, наче нежила. У холодильнику було порожньо («Я не готую, — пояснила Віолетта. — Ніколи витрачати на це час, простіше доставку замовити або в їдальні поїсти»), лампи у вітальні мерехтіли холодним світлом, хіба що стіл, завалений книжками й паперами, видавав хоч якусь присутність життя.
Вони збиралися говорити про науку. Але розмова чомусь перейшла на чоловіків. При Даші Віолетта не показувала, що насправді страждає через відсутність постійного кавалера, а Вірі вирішила поплакатися в жилетку.
— Я не розумію, що в мені не так? От останній, наприклад, Іван. Просто одного дня перестав мені відповідати! І чат наш видалив! Я його питаю: у чому справа? А він такий: ну, нарешті ти зволила поставити мені хоч одне запитання! Виявляється, я мало цікавилася його життям і мало його підтримувала! А я що, нянька, чи що? Хай до психолога йде, якщо йому погано!
— Взагалі-то, ти не права, — тихенько сказала Віра. — Усім нам важлива підтримка, особливо чоловікам. Це ми можемо поплакати, ніхто нічого не скаже, а чоловіки не плачуть, як відомо. Доводиться тримати в собі. Тому важливо, щоб хтось близький міг вислухати й пожаліти.
— Ой, можна подумати! — образилася Віолетта й замовкла.
— Не дуйся, — сказала Віра. — Якщо тобі не хотілося його підтримати, значить, ти просто його не любила. Я, знаєш, як через Павлика завжди переживаю! Вони ж весь час десь в області працюють, то в дощ, то в сніг, і проблеми ці вічні, він на нервах завжди, ще й змерзлий, голодний. Але отримає від мене повідомлення, і відразу легше, він сам мені про це говорить. А ще я йому сюрприз із собою кладу: цукерку в кишеню ховаю чи записочку. Це справді допомагає.
Віолетта раптом розридалася.
— Та в тому й річ, люблю я його! Я вже й на гордість свою наступила, написала йому, а він не відповідає!
— І що ти йому написала?
Віолетта схлипнула, потикала у своєму телефоні й простягла його Вірі.
«Може, вистачить дутися?» — писала Віолетта.
Віра зітхнула.
— Ну а що б ти написала?
— Можна?
— Давай.
Віра забігала пальцями по буквах.
«Вибач, що раніше була такою черствою. Мені не вистачає тебе і наших розмов. Як у тебе…»
— Ким він працює?
— Лікарем. Кардіологом. Я на прийомі з ним познайомилася, у мене аритмія, ти знаєш.
— А ще що? На що він скаржився? Проблеми там які?
— Сестра в нього там фінти викидає, матері нерви мотає. Але я що, повинна йому з сестрою допомагати?
— Повинна, — твердо сказала Віра й продовжила писати:
«Як у тебе на роботі, все гаразд? Як сестра, мама? Хвилююся за тебе».
Вона показала повідомлення Віолетті, та скривилася.
— Та не відповість він.
— Перевіримо?
На кнопку «відправити» Віолетта натиснула сама. За пару секунд загорілися дві зелені галочки — прочитано. Обидві завмерли над телефоном, боячись навіть дихати.
«Ти що там, напилася, чи що?» — написав Іван.
Віолетта подивилася на Віру. Та набрала:
«Ні. Просто скучила. І усвідомила, що була не права».
Наступне повідомлення він писав довше. Віолетта на три рази прочитала його розповідь про те, як сестра влетіла в поліцію, і цього разу відповіла сама.
Віра занудьгувала, спостерігаючи за тим, як подруга не відриває погляду від телефона й усміхається. Їй раптом захотілося додому: перецілувати доньок, обійняти чоловіка, покачати на руках Лєночку. Може, ну цю кар’єру? І нехай вона нічого собою не являє. Може, її вміння — це млинці й борщі?
— Він хоче приїхати! — округливши очі, промовила Віолетта.
— Так погоджуйся!
— А ти?
— Я додому поїду.
Віра подивилася на годинник — усі вже лягли спати, розбудить. Віолетта, мабуть, зрозуміла її сумніви й швидко проговорила:
— Давай Даші подзвонимо? Переночуєш у них, вона тільки рада буде!
Даша тут же погодилася, і за пів години Віра була в другої подруги. Та постелила їй у гостьовій кімнаті й сказала, що з неї сніданок.
Віра спала погано, хоча цієї ночі ніхто не будив її криками, проханням звести на горщик чи полежати з нею трохи, тому що страшно. Вона перевіряла телефон, чи не напише Павлик, але з одинадцятої вечора його не було в мережі.
Встала вона о сьомій і пішла на кухню пекти млинці.
— Млинці на сніданок? — зраділа шестирічна Мар’яна. — Нічого собі, як круто!
— Сиди рівно, — гримнула на неї Даша. — І ногу опусти.
Чоловік Даші від млинців теж не відмовився.
— Ось, Дашенько, як має поводитися ідеальна дружина, — промовив він.
— І не мрій! — огризнулася Даша. — Віру вже забрали, а інших таких немає.
— А я вчора на підготовці зірочку отримала, — повідомила Мар’яна. — Матусю, хочеш, покажу?
— Я що, зірочок не бачила? Ти краще скажи, чому зв’язку на гімнастиці досі не вивчила? У чаті писали, що ти і твоя подружка тільки не готові до змагань. Ти що, найгірша?
Віра побачила, як у Мар’яни затремтіла губа, і спробувала перевести тему:
— Ходімо, покажеш мені свої зірочки? У Аліси на підготовці теж дають наклейки, тільки котиків і курчат.
— Курчат? — здивувалася Мар’яна.
— Уявляєш? Я теж здивувалася. Ходімо, я вже сто років не була в твоїй кімнаті, покажи, що там у тебе. Мама казала, що тобі купили комп’ютер?
Вона відвела Мар’яну, а Даша потім, у машині, коли підвозила її до дому, раптом тихо сказала:
— Знаєш, ти вмієш куди більше, ніж ми з Віолеттою, разом узяті.
— Не потрібно мене втішати, — усміхнулася Віра. — Я зрозуміла, що не всім бути великими. Що ж, мабуть, я природжена домогосподарка.
— Ні, — похитала головою Даша. — Ти вмієш любити, а це багато важить.
Віра не знайшла, що на це сказати. Хіба можна вміти любити? Хіба це не дається всім за замовчуванням?
Не встигла вона відчинити двері, як дівчатка обліпили її з усіх боків, почали гомоніти навперебій. У квартирі пахло оладками. Лєночка на руках у чоловіка із задоволенням пила молоко з пляшечки, але побачивши Віру, голосно розплакалася.
— Ти моя малеча!
Віра притиснула доньку і відчула себе найщасливішою.
— Добре відпочила? — спитав Павлик.
— Нормально, — відповіла Віра. — Скучила дуже.
— Я теж. Тебе подруженьки, певно, там не нагодували. Ходімо, я оладок напік.
Вони сиділи на кухні й їли оладки з варенням, яке Віра варила влітку сама. Їй більше не здавалося, що вона нічого собою не являє. Але п’ятничні зустрічі вона вирішила повторювати: їм усім потрібно іноді подивитися на себе збоку, щоб зрозуміти головне.
