— Продамо твою квартиру. Купимо нову. Спільну, — мрійливо протягнув чоловік, але я давно розгадала його плани.
Юлія поправила фіранки й взяла лійку — ритуал поливу вазонів завжди допомагав їй заспокоїтись після важкого робочого дня. Фікус на підвіконні тягнувся до світла, а пишна герань тішила око яскраво-рожевими суцвіттями.
За вікном хиталися старі липи, їхнє листя шелестіло на вітрі. Юлія любила цей двір, цей район, цю квартиру. Трикімнатна оселя дісталася їй нелегко — роки економії, кредити, безсонні ночі з калькулятором. Але тепер кожен квадратний метр був її. Якісний ремонт, продумане планування, світлі стіни — усе дихало затишком і відчуттям захищеності.
Звук ключів у дверях змусив Юлію озирнутися. Дмитро зайшов до передпокою з надто задоволеним виглядом, наспівуючи щось під ніс.
— Привіт, кохана, — поцілував її в щоку й потер руки. — У мене чудові новини!
Юлія поставила лійку на підвіконня й простежила за чоловіком, який дістав планшет.
— Дивись, що я сьогодні знайшов, — Дмитро відкрив сайт забудовника й ткнув в екран. — Новий житловий комплекс. Поглянь на цю архітектуру!
На фотографіях сяяли скляні башти, широкі алеї з фонтанами, бездоганно підстрижені газони. Юлія сіла поруч із чоловіком на диван, розглядаючи ці ідеальні картинки.
— Гарно, звісно, — обережно мовила вона. — Але, мабуть, дуже дорого.
— Зате яка інфраструктура! — очі Дмитра засвітилися. — Дитячі майданчики, спорткомплекси, підземний паркінг. І головне — престижний район. Ціни там тільки ростимуть!
Юлія мовчала, гортала фото. Усе здавалося надто штучним. Де місце для її квітів? Де старі дерева, під якими можна посидіти влітку?
У наступні тижні розмови про новобудови стали постійними. За сніданком, за вечерею, по дорозі на дачу — Дмитро невтомно перераховував переваги сучасного житла.
— Поїхали хоча б подивимось, — наполягав він якось у суботу. — Не купувати ж одразу. Просто оцінити.
Юлія погодилася, сподіваючись, що ця прогулянка поставить крапку в темі. Новий район зустрів їх широкими проспектами й ідеально вкладеною бруківкою. Дмитро водив її поміж однакових багатоповерхівок, захоплено коментуючи кожну деталь.
— Бачиш ці балкони? А яка шумоізоляція! — розводив руками. — Це ж зовсім інший рівень життя, Юлю.
— Дуже дорого, — зітхнула вона.
— Можна подумати про варіанти, — неуважно кинув він. — Може, з доплатою, може, розтермінування.
Вдома Юлія помітила, як змінився погляд Дмитра на їхню квартиру. Він став прискіпливо вдивлятись у стіни, кривитися від звуків за вікном.
— Знов ці підлітки у дворі галасують, — пробурмотів він, зачинивши вікно.
— І труби у ванній гудуть. Коли востаннє тут щось ремонтували?
— Дімо, що з тобою? — здивувалася Юлія. — Раніше тебе це не хвилювало.
— Раніше я не знав, що можна жити краще, — обернувся до неї Дмитро.
— Пора рухатися далі, розвиватися. Ми ж не збираємося все життя сидіти в цій тісноті?
— Яка ще тіснота? — обурилася Юлія. — У нас чудова квартира!
— Юлю, будь реалісткою, — Дмитро сів навпроти й узяв її за руки. — Продамо цю трикімнатну, трохи доплатимо й купимо нове, сучасне житло. Це правильна інвестиція в наше майбутнє.
Юлія різко відсмикнула руки.
— Ти серйозно пропонуєш продати мій дім? — її голос затремтів. — Дім, на який я збирала десять років?
— Наш дім, — поправив Дмитро. — І я пропоную розумне рішення.
— Це мій дім, моя безпека! — Юлія підвелася, стискаючи руки. — І я нікуди не збираюся переїжджати!
Напруга в кімнаті висіла, як перед бурею. Дмитро повільно підвівся з дивана. В його очах промайнуло щось нове. М’якше. Майже ніжне.
— Юлю, рідна. Я розумію, це твій дім. Але подумай про наше майбутнє. Ми ж не будемо все життя стояти на місці?
Юлія схрестила руки, але її обурення почало вивітрюватись під звуком спокійного тону чоловіка. Дмитро підійшов ближче:
— Ми ж сім’я, мріємо про дітей. Хіба ти не хочеш, щоб наші малюки росли в найкращих умовах? Сучасне планування, нові комунікації, поряд європейська школа…
Серце Юлії здригнулося. Діти — це була їхня спільна мрія, яку вони постійно відкладали.
— Це наш шанс піднятися на новий рівень, — Дмитро взяв її за руки. — Не для мене, для нас. Для нашої родини.
Юлія відвела погляд, задумалась. Може, він має рацію? Може, вона надто чіпляється за минуле? Боїться змін?
— Я подумаю, — тихо сказала вона.
Дмитро розцвів у посмішці й поцілував її у щоку.
Наступні тижні принесли дивні зміни. Дмитро став затримуватися на роботі частіше, ніж зазвичай. Приходив пізно, втомлений і відсторонений.
— Знову довго працював? — спитала Юлія, коли він вкотре з’явився за північ.
— Терміновий проєкт, — відмахнувся Дмитро, навіть не глянувши на неї. — Важливий клієнт, не можна підвести.
Телефон завжди лежав екраном донизу, без звуку. Раніше він не приховував дзвінків — спокійно відповідав навіть при ній. Тепер при кожному повідомленні миттєво хапав ґаджет і йшов в іншу кімнату.
Юлія намагалася не звертати уваги. Можливо, справді — робота.
У суботу вона поїхала до торгового центру за продуктами. Проходячи повз кафе на першому поверсі, жінка різко зупинилась. За столиком біля вікна сидів Дмитро. Поруч — молода брюнетка у червоній сукні. Вони трималися за руки.
Серце затарабанило так, ніби мало вистрибнути. Дмитро мав бути на роботі — саме це він сказав, коли зранку йшов з дому.
Юлія заховалася за колону, не вірячи очам. Дивилася, як він схилився до незнайомки, щось розповідав, вона сміялася і торкалася його руки. Це точно не була ділова зустріч.
Вона відмовлялася сприймати побачене. Але змусила себе підійти ближче — зайняла вільний столик неподалік, натягнула капюшон і сховалася за меню.
— Скільки ще чекати? — обурено запитала брюнетка, погладжуючи його руку. — Мені набридло ховатися.
— Трошки терпіння, Валеріє, — лагідно відповів Дмитро. — План майже готовий. Я вже переконав Юльку розглядати продаж квартири.
Юлія ледь не впустила меню. Руки затремтіли. Але вона змусила себе дослухати до кінця.
— А якщо передумає? — занепокоєно прошепотіла жінка.
— Не передумає, — самовдоволено посміхнувся він. — Я знаю, на які кнопки тиснути. Продамо її трикімнатну квартиру, куплю нову квартиру й оформлю на тебе. Потім розлучуся — і заживемо по-людськи.
Він нахилився до неї й тихо додав:
— А Юлька хай живе в орендованій. Сама винна, що така наївна.
Вони розсміялися. А у Юлії перед очима поплив світ. Людина, якій вона довіряла. Яку любила, планувала залишити її без житла — заради нової “любові”. Усі ті слова про родину, дітей, спільне майбутнє — були лише частиною сценарію.
Дорога додому минула, ніби в тумані. Юлія пішла довшою стежкою — затрималася в парку, зупинилася біля річки. Коли підіймалася сходами, ноги ніби не слухались. Вставила ключ у замок — механічно, автоматично. Усередині все кипіло. Руки тремтіли, коли вона знімала куртку в передпокої.
— Привіт, кохана! — бадьоро вигукнув Дмитро з кухні. — Як справи? Що купувала?
Юлія застигла на порозі. Він повернувся. Сидів за столом з планшетом, гортав якісь сайти — звичний домашній вечір, звична турбота в голосі. Але тепер Юлія бачила фальш у кожному його русі.
— Нормально, — сухо відповіла вона й сіла навпроти.
— А я тут думав про нашу розмову, — продовжив Дмитро, не відриваючи очей від екрану. — Може, все-таки варто серйозно розглянути переїзд? Час не чекає, хороші варіанти розходяться швидко.
Кожне його слово звучало важко. Зрадник. Він будував плани на її квартиру, а тепер удавав турботливого чоловіка.
Минуло кілька днів натягнутої удаваності. Дмитро став ще ніжнішим, ніби готувався до вирішального кроку. Увечері в четвер він нарешті наважився:
— Юлю, нам пора ухвалювати серйозні рішення, — сказав він, беручи її за руки. — Ми стільки про це говоримо. Давай діяти.
Юлія мовчки дивилась у його очі — такі щирі, що в них можна було повірити.
— Продамо твою квартиру, — мрійливо протягнув Дмитро. — Купимо нову. Спільну. Почнемо нове життя з чистого аркуша.
Вона повільно звільнила руки з його долонь.
— А на кого оформимо цю нову квартиру? — спокійно запитала Юлія.
Дмитро на мить розгубився, але швидко отямився:
— Ну… домовимось. Можна на обох, можна на когось одного. Це ж дрібниці.
— Дрібниці? — Юлія встала й почала ходити по кімнаті. — Знаєш, Діма, я нещодавно була в торговому центрі. У кафе на першому поверсі.
Його обличчя сіпнулось. Але він зберіг маску спокою:
— І що?
— Бачила тебе з брюнеткою у червоній сукні, — голос Юлії залишався рівним. — Ви мило розмовляли. Про те, як ти продаси мою квартиру, купиш нову й оформите її на неї. А потім розлучишся зі мною.
Дмитро зблід і різко підвівся:
— Юля, це не те, що ти думаєш! Вона просто колега…
— Колега? — голос Юлії став різким. — Та сама “колега”, якій ти обіцяєш мої квадратні метри й моє майбутнє? Яку водиш у кафе, поки мені розповідаєш про “пізні зустрічі з клієнтами”?
— Я можу все пояснити! — зірвався Дмитро. — Так, я закохався в іншу! Але між нами давно все закінчено, ти ж бачиш! Ти холодна, замкнена…
— А-а-а, тобто тепер я ще й винна, що ти мене обманював? — Юлія розвернулась до нього, очі палахкотіли. — Тому ти вирішив мене обікрасти? Позбавити дому?
Він спробував наблизитись, але вона відступила:
— Юлю, я не хотів тебе образити…
— Не хотів?! — її сміх прозвучав гірко. — Ти спокійно планував залишити мене без даху над головою! Куди? На орендовану? Поки ти в новобудові з новою жінкою житимеш? За мій рахунок?!
— Все не так…
— Все саме так! — перебила вона. — Збирай речі. І — геть з мого дому.
— Куди я піду?
— До своєї коханки, — прошипіла Юлія. — Починай нове життя у “спільній” квартирі, тільки без моїх грошей.
Дмитро постояв трохи, опустивши очі. Потім мовчки пішов до спальні. За пів години вийшов із сумкою. Кинув ключі на комод й тихо зачинив двері.
Юлія опустилась у крісло й подивилася на знайомі стіни. Її дім залишився з нею. І хоч було важко, вона знала — все мине.
