«Продамо вашу квартиру, додамо наші гроші — і збудуємо великий сімейний дім. Усі разом житимемо», — переконував її зять. А Зінаїда Олексіївна, довірливо схиливши голову, вірила кожному його слову.

«Продамо вашу квартиру, додамо наші гроші — і збудуємо великий сімейний дім. Усі разом житимемо», — переконував її зять.  А Зінаїда Олексіївна, довірливо схиливши голову, вірила кожному його слову.

Дні у новому домі текли легко, мов перлини, нанизані на шовкову нитку. Зінаїда Олексіївна оселилася на другому поверсі — у світлій, затишній кімнаті з вікнами, що виходили у сад. Щоранку вона, наче хранителька квітів, виходила поливати фіалки, які тепер розцвіли на широкому підвіконні. Іноді, під впливом спогадів, пекла домашню випічку, наповнюючи будинок ароматом тепла й турботи.

Оля часто зазирала перед роботою, приносячи з собою новини та усмішки. Ігор завжди був ввічливий, хоча розмови з ним були короткими й формальними. Все було саме таким, яким їй колись мріялося: спокійно, гармонійно, затишно.

Та одного четверга спокій раптом порушив гуркіт. Зінаїда Олексіївна прокинулася від численних шумів знизу — глухих голосів, ляскоту дверей, топоту ніг, ударів валіз. Вона швидко накинула халат, поспішно причепурилася і спустилася вниз. У вітальні стояла висока жінка у строгому дорогому костюмі. Її зачіска, прикрашена великими сережками, випромінювала холодну розкіш. З виглядом господині, яка повернулася у свої володіння, вона оглядала кімнату.

— Мамо, ти вже встала? — зустріла її Оля, збентежена і трохи винувата. — Це Світлана Константинівна, мама Ігоря.

Жінка обернулася, і її гострий, колючий погляд пробіг по Зінаїді Олексіївні, наче оцінюючи річ.

— А, нарешті! Я гадала, хто тут третя постоялиця. Ігор багато про вас розповідав.

Зінаїда Олексіївна завмерла у дверях. Сходами у дім заносили сумки, коробки, речі. Серце стислося від передчуття чогось недоброго.

— Свекруха переїжджає до нас, — тихо промовила Оля, опускаючи очі.

Ігор з’явився поруч, мов тінь, і звернувся до матері:

— Мамо, ти вже речі розібрала?

Потім він кинув погляд на Зінаїду Олексіївну — байдужий, холодний

— Ви вже встали? Ось, хотів сказати — мама теж житиме з нами. Її квартиру здаємо — додатковий дохід зайвим не буде.

Світлана розпоряджалася вантажниками:

— Це нагору! У праву спальню. Шафа обережніше — антикваріат!

— Але… — почала Зінаїда Олексіївна, голос тремтів, мов струна на вітрі. — Там же моя кімната…

— Переселишся у комору поруч, — сказав Ігор, майже не озираючись. — Мамі потрібен простір. Твоя мама, — кивнув він у бік Олі, — пожила тут — і достатньо. Тепер черга моєї мами.

Він промовив це з таким виразом, наче йшлося про погоду. Потім зник, залишивши Зінаїду Олексіївну саму у домі, який уже не був її домом.

— Оленько… що відбувається? — прошепотіла вона, відчуваючи, як всередині все стискається…

Дочка теребила край блузки, мов загнана тварина.

— Я сама тільки вчора дізналася… Він сказав, що давно планував…

А Світлана Константинівна вже господарювала на кухні, відкриваючи шафи з діловитим нетерпінням, наче готуючись розпочати нове життя. За обідом Зінаїда Олексіївна не могла їсти. Пальці нервово зминали серветку, наче у ній була якась підказка.

— Та що ви, ніби гостя? — промовила Світлана, насипаючи собі їжі. — Їжте! Непогано, звісно, але я б перцю більше додала.

Оля мовчала, не підіймаючи очей. Ігор також їв, не звертаючи уваги на матір.

— У нас же була домовленість… — нарешті промовила Зінаїда Олексіївна. — Що я переїду, і у мене буде своя кімната.

Ігор відпив води, витер губи серветкою, наче готуючись до важливої розмови.

— Зінаїдо Олексіївно, давайте прямо. Ваша частка у цьому домі — максимум двадцять відсотків. Решта — наші з Олею гроші. Розпоряджатися, хто де житиме, повинні ми.

— Ігоре! — спробувала його зупинити Оля.

— Що «Ігоре»? — знехотя знизав плечима він. — Навіщо обманювати? Ніхто нікого не виганяє. Просто моїй мамі потрібна хороша кімната. З видом на сад. Так що ти не проти, Оля?

Жінка метала погляд між матір’ю та чоловіком, пальці впилися у скатертину.

— Але ж мама продала квартиру…

— Саме! — вклинилася Світлана. — Продала і влаштувалася чудово! У багатьох пенсіонерів навіть куточка свого немає, а тут — цілий будинок! Жити та радіти.

Зінаїда Олексіївна повільно підвелася. Ноги здавалися кам’яними, відмовлялися слухатися.

— Вибачте, — прошепотіла вона і більше нічого не змогла сказати.

Кімната, куди їй доведеться переїхати, нагадувала комору. Тісна, з маленьким вікном, що виходило на стіну сусіднього будинку. Зінаїда Олексіївна сіла на ліжко і втупилася у руки, вкриті зморшками.

«Невже я так помилилася? Як могла бути такою довірливою?..»

У двері обережно постукали. Увійшла Оля — бліда, з червоними плямами на шиї.

— Мамо… Пробач, я не знала… Він раніше був іншим…

— Все гаразд, — Зінаїда Олексіївна спробувала посміхнутися. — Це ж ваш будинок.

— Наш, мамо. Спільний будинок, — промовила Оля, ніби повторюючи клятву.

Та невдовзі дні обрушилися на Зінаїду Олексіївну важким тягарем. Світлана Константинівна господарювала у домі, наче королева, яка завоювала нові території. Усе старе піддавалося суворому перегляду: улюблена чашка, з якої Зінаїда пила ранковий чай, тендітна вазочка з паутинкою тріщин — усе зникло, замінене бездушною сучасністю. На тихі заперечення жінка відповідала приторною посмішкою:

— Ну що ви так чіпляєтеся за ці дрібнички? У ваші роки пора думати про вічне, а не про битий посуд!

Одного п’ятничного вечора Ігор без стуку увійшов до її кімнати.

— Знаєте… я тут подумав, — почав він нарочито, — може, вам варто пошукати щось хороше у будинку для літніх? Там і умови пристойні, і харчування, і догляд. Навіть світла більше, ніж тут.

Зінаїда Олексіївна повільно підняла очі. У них стояла образа, яку неможливо було передати словами. Лише через мить вона прошепотіла, ледь чутно:

— Будинок для літніх людей?

— Та облиште! — поморщився Ігор. — Це сьогодні у порядку речей. До того ж нам стало тісно. Мамі важко, коли у домі багато людей.

— Багато? — перепитала вона, голос її окам’янів. — Нас всього четверо.

— От саме, — Ігор, кинувши останній погляд, розвернувся і вийшов. — Подумайте. Чекаю відповіді до кінця тижня.

Оля знайшла матір у саду, де розквітали фіалки. Зінаїда Олексіївна сиділа на лавці, дивлячись у одну точку, наче намагаючись знайти там сенс того, що відбувається.

— Мамо… — Оля опустилася поруч, бережно доторкнувшись до її руки. — Я все почула.

І, не стримавшись, заридала, сховавшись у плече матері:

— Я говорила з ним… Він усе задумав заздалегідь. Ще до того, як ти продала квартиру. Хотів використати твої гроші, щоб купити будинок, а потім… просто відправити тебе кудись подалі.

Зінаїда Олексіївна мовчки гладила доньку по голові. Всередині, глибоко, підіймалася хвиля обурення.

— Ну от і все, — прошепотіла вона, наче приймаючи рішення. — Тепер ясно.

Ранок настав із кришталевою ясністю. Зінаїда Олексіївна прокинулася з першими променями сонця, довго лежала, вдивляючись у стелю, наче перечитуючи кожну сторінку свого життя. Потім тихо підвелася, одяглася і, мов перед важливим виходом, провела гребінцем по волоссю. Намисто — мерехтливий слід ювілею — стало останнім акордом.

На кухні, мов загнана пташка, сиділа Оля. Очі були червоні, обличчя застигло.

— Мамо, чому ти так рано? — запитала вона, здивовано глянувши на матір.

— Не спиться, — сумно відповіла жінка.

— Я говорила з Ігорем, — кивнула Оля у бік другого поверху. — Пізно вночі. Він навіть не став приховувати. Сказав, що «думав стратегічно». Його мама давно домовилася здавати свою квартиру, а гроші будуть йти їм. Твоя кімната завжди призначалася їй. А тебе, — продовжила Оля, голос тремтів, — тебе він одразу бачив у коморі або взагалі у будинку для літніх.

Зінаїда Олексіївна кивнула. Образа уже не була такою гострою.

— А ти? — тихо запитала вона. — Ти знала?

— Ні, мамочко, клянуся! — Оля міцно стиснула її руку. — Я думала, що ми будемо однією сім’єю…

З дверей з’явився Ігор із планшетом у руках. Побачивши їх, на секунду завмер, а потім надів маску здивування.

— О, ранні пташки, — спробував усміхнутися він. — Про що говорите?

Оля підвелася. Вперше Зінаїда Олексіївна бачила її такою — прямо випрямленою, як дерево, з високо піднятою головою.

— Я розповіла мамі все.

Маска сповзла з обличчя Ігоря.

— Про що ти?

— Про твій план. Про те, що ти використав її гроші заради будинку, який був призначений лише для вас двох з матір’ю. Я теж не вписувалася у твоє життя. Правда?

Ігор повільно опустив планшет, провів рукою по чолу.

— Це називається турботою. Гроші все одно лежали б вантажем. Твоя мати у віці, навіщо їй квартира?

— А тепер їй — будинок для літніх? — Оля піднялася зі стільця. — Невже це і є любов?

— Я думав про благо! — спалахнув він. — Моя мама заслужила спокій. А твоя — просто жила нашим коштом.

— Значить, ось як? — голос Олі став холодним, мов сталь. — Я подаю на розлучення. Сьогодні.

— Оля, ти що… — Ігор відчув, як земля йде з-під ніг.

— Не перебивай. Розлучення. Продаж будинку. Гроші поділимо. Мама отримає своє.

— Кумедно, — прошепотів він. — Після всього, що я зробив для тебе…

— Що ти зробив? — Оля засміялася, але сміх цей був безрадісним. — Обдурив. Використав. Образив мою матір.

— Та це ж заради спільного блага! — закричав він. — Вона ж у віці…

У той момент Зінаїда Олексіївна несподівано розсміялася — дзвінко. Обоє обернулися.

— Ти маєш рацію, Ігорю, — промовила вона, підводячись. — Я у віці. Але мої очі бачать правду. Зрозуміла, що не можна кидати перли душі під ноги таким, як ти. Є цінності дорожчі за дах над головою. Наприклад — гідність. Ти і твоя мама так і не навчилися цьому простому правилу.

Пів року минули, мов осінній вітер, очистивши душу від старого пилу.

— Мамо, уявляєш! — Оля вбігла в кімнату, розтираючи волосся рушником. — Мені запропонували підвищення!

— Ну треба ж! — Зінаїда Олексіївна відклала книгу і обійняла доньку. — Справишся?

— Звісно! — Оля тряхнула головою, наче відкидаючи спогади. — Знаєш, тепер усе якось зрозуміло. Мов пелена спала. Тільки зараз я справді прокинулася.

Зінаїда Олексіївна кивнула. Вона прекрасно знала це відчуття. Сама вона повернулася у музей, хай і не на повний день, але знову смакувала життя. Про розлучення Оля не шкодувала ні хвилини. Ігор метався — то благав, то просив. Але міст був спалений. Будинок, свідок минулого кохання, продано. Гроші поділені. Світлана Константинівна влаштувала таку сварку, що сусіди викликали поліцію. Тільки буря минула, і залишилася лише пустеля. Цей шлюб було закінчено.

Тихо, майже шепотом, Зінаїда Олексіївна промовила:

— Дякую тобі. За те, що обрала мене.

Оля усміхнулася і міцно стиснула її руку:

— Як інакше, мамо? Ти моя найдорожча людина, а своїх треба захищати. Завжди!