Подруга за чаєм обмовилася: «А пам’ятаєш, як твій Ігор з Лєною на дачу їздив?» — я не знала ніякої Лєни.
Кафе «М’ятний чай» було їхнім традиційним місцем зустрічей. Кожної другої суботи місяця Аліна зустрічалася тут з інститутськими подругами — традиція, якій було вже більше десяти років. Сьогодні прийшли не всі: Катя була у від’їзді, Віка прихворіла, залишилися тільки вона, Наташа й Оля.
— Уявляєте, вчора в магазині зустріла Сергієву колишню, — жваво розповідала Наташа, помішуючи цукор у чашці. — Так розповніла! Прямо не впізнати.
— Час нікого не шкодує, — філософсько зауважила Оля, відкушуючи шматочок еклера. — От пам’ятаєш, Алін, як твій Ігор з Лєною на дачу їздив минулими вихідними? Казав же, що вона добре збереглася для своїх сорока.
Аліна завмерла з чашкою на півшляху до рота. У кафе наче вимкнули звук — вона перестала чути фонову музику, розмови за сусідніми столиками, брязкання посуду.
— Якою Лєною? — її голос прозвучав дивно спокійно, хоча всередині все стиснулося у тугий вузол.
Оля підвела очі від тарілки й, зустрівшись поглядом з Наташею, зблідла. Та негативно хитнула головою, але було вже пізно.
— Я… я мала на увазі… — Оля затнулася, гарячково підшукуючи слова.
— Ти мала на увазі Лєну з його відділу, — підказала Наташа, намагаючись врятувати ситуацію. — Вони ж разом працюють над проєктом заміського комплексу.
Аліна повільно поставила чашку на блюдце. Руки не тремтіли — це було дивно, враховуючи, що всередині неї наче руйнувався цілий світ.
— Ігор працює в банку. У кредитному відділі. До чого тут заміський комплекс?
Зависла тиша. Оля нервово тіпала серветку, Наташа вивчала вміст своєї чашки з такою увагою, наче там був написаний розв’язок усіх таємниць всесвіту.
— Дівчата, — Аліна відкинулася на спинку стільця, склавши руки на грудях. — У нас із вами більше десяти років дружби. Невже ви не можете просто сказати правду?
— Алін, ну що ти… — почала було Наташа, але Аліна підняла руку, зупиняючи її.
— Не треба. Просто скажіть — хто така Лєна і звідки ви знаєте, що мій чоловік їздив із нею на дачу минулими вихідними, коли він нібито був на риболовлі з колегами.
Оля схлипнула й закрила обличчя руками. Наташа важко зітхнула:
— Лєна Красовська. Новий юрист у їхньому банку. Ми… ми бачили їх разом кілька разів. І не тільки ми.
— Хто ще знає?
— Алін, може, не варто…
— Хто ще знає? — повторила Аліна, і в її голосі з’явилася сталь.
— Всі, — ледь чутно промовила Оля. — Всі наші знають. І Дімка, Катін чоловік. І Віка. І Сергій з Мариною. Ми… ми не знали, як тобі сказати.
Аліна встала, дістала з гаманця гроші й поклала на стіл.
— Дякую за чесність. Нехай і запізнілу.
— Алін, зачекай! — Наташа скочила слідом. — Ми просто не хотіли зробити тобі боляче!
— А брехати дружно всією компанією — це, звісно, не боляче, — Аліна повернулася до них. — Знаєте, що найобразливіше? Не те, що чоловік зраджує. А те, що люди, яких я вважала найближчими, дружно водили мене за носа. Скільки це триває?
— Близько трьох місяців, — прошепотіла Оля.
Три місяці. Дванадцять тижнів. Майже сто днів, коли всі навколо знали правду, а вона жила в ілюзії. Згадалися всі дивності останнього часу: як замовкали розмови, коли вона заходила до кімнати, як відводили очі друзі, як ніяково віджартовувався Дімка на її запитання, чому Ігоря не було на його дні народження, хоча чоловік запевняв, що був там.
Аліна вийшла з кафе й пішла вулицею, не розбираючи дороги. У голові крутилися уривки розмов, погляди, натяки, яких вона раніше не помічала або не хотіла помічати. Тепер усе складалося в огидно ясну картину.
Телефон розривався від дзвінків — Наташа, Оля, потім підключилася Катя, мабуть, їй уже повідомили. Аліна вимкнула звук і прибрала телефон у сумку. Їй треба було подумати.
Додому вона повернулася через дві години. Ігор сидів у вітальні, дивився футбол. Звичайна суботня картина — чоловік на дивані з пляшкою, на екрані бігають гравці, все як завжди. Тільки тепер Аліна дивилася на цю сцену наче збоку, як на поганий спектакль.
— Привіт, — він навіть не обернувся. — Як дівчата?
— Нормально. Передавали привіт.
— Угу.
Вона пройшла в спальню, сіла на ліжко. Як дивно — ще три години тому це була її сім’я, її дім, її життя. А тепер усе це здавалося декорацією, картонною імітацією щастя.
Увечері, за вечерею, вона спитала ніби між іншим:
— Ігорю, а у вас у банку є Лєна Красовська?
Він завмер із виделкою на півшляху до рота. Лише на секунду, але цього було достатньо.
— Так, новий юрист. А що?
— Та так, Наташа згадала. Каже, бачила вас разом на якійсь презентації.
— Можливо, — він знизав плечима, але погляду не підвів. — У нас багато спільних заходів.
— І на дачі Сергія теж був спільний захід?
Тиша. Ігор повільно поклав виделку, відкинувся на спинку стільця.
— Хто тобі сказав?
— Неважливо. Важливо, що всі знали, крім мене. Як давно?
— Аліно…
— Просто відповідай. Як давно?
— Три місяці.
Значить, не брехали. Хоч у цьому не брехали.
— Я зберу речі й поїду до мами, — сказала вона, встаючи з-за столу.
— Зачекай, давай поговоримо…
— Про що? Про те, як ти три місяці водив мене за носа? Чи про те, як усі наші друзі дружно покривали тебе? Знаєш, що найогидніше? Я думала, що в мене є сім’я і близькі люди. А виявилося — один суцільний обман.
Вона пішла в спальню збирати речі. Ігор не пішов за нею — мабуть, розумів, що будь-які слова зараз марні.
До півночі Аліна вже була в мами. Та відчинила двері, подивилася на доньку з валізою і мовчки обійняла. Мами завжди все розуміють без слів.
Перші дні були найважчими. Телефон розривався від повідомлень — друзі, точніше, ті, кого вона раніше вважала друзями, намагалися пояснитися, виправдатися, загладити провину. Ігор писав довгі листи, телефонував по десять разів на день. Аліна не відповідала нікому.
На роботі колеги швидко зрозуміли, що щось сталося, але тактовно не лізли з розпитуваннями. Аліна була вдячна їм за це мовчазне співчуття — воно було щирим, на відміну від показної турботи її колишніх подруг.
За тиждень вона зустріла в супермаркеті Марину — дружину Сергія, найкращого друга Ігоря. Та спочатку вдала, що не помітила, але потім таки підійшла.
— Алін, пробач нам. Ми справді не знали, як…
— Марино, — перебила її Аліна. — Ви всі зробили свій вибір. Ви обрали зручну брехню замість незручної правди. Це ваше право. Але й я маю право більше не вважати вас близькими людьми.
— Але ми ж стільки років дружили!
— Дружили? Марино, друзі не брешуть одне одному три місяці поспіль. Друзі не влаштовують спектакль за спиною. Ви всі грали ролі в цьому фарсі, а я була єдиною, хто не знав сценарію. Це не дружба.
Марина заплакала, але Аліна просто розвернула візок і пішла до кас. Їй не було шкода — вся жалість до себе й до інших вигоріла за цей тиждень вщент.
Розлучення пройшло швидко — Ігор не пручався, квартиру поділили без скандалів. Спільних дітей не було, що спрощувало процедуру. За два місяці Аліна отримала свідоцтво про розірвання шлюбу і зрозуміла, що вільна. Не тільки від невдалого шлюбу, а й від токсичного кола спілкування, від необхідності відповідати чиїмось очікуванням, від ілюзій.
Вона зняла невелику квартиру в іншому районі, подалі від звичних місць. Робота допомагала відволіктися — вона взяла додатковий проєкт, що вимагав повної віддачі. Вечорами записалася на курси італійської мови, куди хотіла ходити все життя, але відкладала.
На курсах познайомилася з Вірою — жінкою трохи старшою за себе, перекладачкою, яка вдосконалювала мову для роботи. Вони стали пити каву після занять, потім почали зустрічатися й поза навчанням. Віра виявилася дивовижною людиною — прямою, чесною, без фальші.
— Знаєш, — сказала якось Віра за черговим капучино, — я теж пройшла через зраду близьких. Щоправда, у моєму випадку це була бізнес-партнерка, яка увела клієнтів і половину команди. Але суть та сама — люди, яким довіряєш, виявляються здатними на підлість.
— І як ти з цим упоралася?
— Зрозуміла просту річ — це їхній вибір, їхня карма, їхні проблеми із совістю. А в мене з’явився шанс почати з чистого аркуша, оточити себе справжніми людьми. І знаєш що? Це виявилося найкращим, що зі мною траплялося.
Поступово в Аліни з’являлися нові знайомі. Колега Антон, з яким вони разом працювали над проєктом — виявився цікавим співрозмовником і надійним товаришем. Сусідка Люда — пенсіонерка, колишня вчителька літератури, з якою можна було годинами обговорювати книги. Інструкторка йоги Карина, яка стала не просто тренеркою, а й подругою.
Ці люди не знали її минулого, не жаліли, не засуджували. Вони приймали її такою, якою вона є зараз — трохи закритою, обережною в довірі, але щирою.
Через пів року після розлучення Аліна отримала повідомлення від Каті — колишньої подруги. Та писала, що в неї виявили серйозне захворювання, що вона переосмислила багато чого і хоче попросити пробачення. Аліна довго дивилася на екран телефона, потім написала коротку відповідь: «Я не тримаю зла. Одужуй. Але повертатися в минуле не хочу».
І це була правда. Зла не було — воно вигоріло разом із болем, образою, розчаруванням. Залишилося тільки розуміння, що все, що сталося, було необхідним етапом. Без цієї зради вона б так і жила в ілюзії, оточена фальшивими друзями, у шлюбі без любові й поваги.
Одного вечора, повертаючись з йоги, вона зустріла Олю. Та йшла назустріч, побачила Аліну й зупинилася. Вони стояли одна навпроти одної посеред вечірньої вулиці — дві жінки, які колись вважали себе найкращими подругами.
— Ти добре виглядаєш, — сказала Оля.
— Дякую. Я добре себе почуваю.
— Алін… Ігор і Лєна розійшлися через місяць після вашого розлучення. Вона пішла до якогось бізнесмена. Він тепер жалкує…
— Олю, — м’яко перервала її Аліна. — Мені байдуже. Справді. Це більше не моє життя, не мої проблеми. Я бажаю йому щастя, тобі теж. Але це все в минулому.
— Ми сумуємо за тобою. Всі сумують.
— Я теж іноді згадую хороші моменти. Але повертатися не буду. Бувай, Олю.
Вона обійшла колишню подругу й пішла далі. Не озирнулася, хоча відчувала погляд у спину. Минуле має залишатися в минулому.
Минув рік. Аліна отримала підвищення, очолила відділ. Робота приносила задоволення і хороший дохід. Вона з’їздила до Італії — сама, ні в кого не запитаючи дозволу, не підлаштовуючись під чужі плани. Тиждень у Римі став справжнім відкриттям себе — виявилося, що вона може бути щаслива сама по собі, без чиєїсь думки.
Віра якось сказала за вечерею в їхньому улюбленому італійському ресторані:
— Знаєш, рік тому ти прийшла на курси як тінь — очі згаслі, усмішка натягнута. А зараз ти наче світишся зсередини. Це дивовижна трансформація.
— Довелося пройти крізь вогонь, щоб зрозуміти, хто я насправді, — відповіла Аліна. — І знаєш що? Я вдячна за цей досвід. Без нього я б так і жила чужим життям.
На роботі з’явився новий співробітник — Михайло, який переїхав з іншого міста. Розумний, цікавий, з чудовим почуттям гумору. Вони працювали над спільним проєктом, і Аліна ловила себе на тому, що чекає на зустрічі та наради.
— Може, повечеряємо разом? — запропонував він після успішної презентації. — Відзначимо перемогу?
Аліна вагалася секунду. Минулий досвід навчив її обережності, але також навчив не боятися жити.
— Давайте, — погодилася вона.
Вечеря пройшла прекрасно. Жодної гри, жодних масок — двоє дорослих людей, яким цікаво одне з одним. Михайло розповів про своє розлучення два роки тому, про те, як переїзд допоміг почати заново.
— Іноді потрібно змінити декорації, щоб переписати п’єсу, — сказав він.
— Або зрозуміти, що ти грав не в тому спектаклі, — додала Аліна.
Вони зустрічалися неквапливо, без форсування подій. Михайло не квапив, Аліна не поспішала. Обидва розуміли цінність довіри й не хотіли її розтратити на порожні обіцянки.
За три місяці він познайомив її зі своєю донькою-підлітком, яка приїжджала на канікули. Дівчинка виявилася розумною й тактовною, вони швидко знайшли спільну мову. Ще за місяць Аліна представила Михайла мамі. Та схвально кивнула — материнське серце відчуває справжнє.
Якось увечері, готуючи вечерю на своїй кухні (Михайло залишився ночувати — вже не вперше), Аліна зловила себе на думці, що щаслива. Не тим показним щастям, яке демонструвала раніше в соціальних мережах, а справжнім, глибоким, спокійним щастям людини, яка нарешті знайшла себе.
— Про що задумалася? — Михайло обійняв її.
— Про те, що все склалося правильно. Якби не та історія, не зрада, не біль — я б не зустріла тебе, не пізнала справжніх друзів, не зрозуміла саму себе.
— Філософський настрій?
— Вдячний. Я вдячна долі за цей урок. Він був жорстоким, але необхідним.
У двері подзвонили. Аліна пішла відчиняти — на порозі стояв кур’єр із величезним букетом троянд.
— Аліно Сергіївно? Це вам.
У букеті була картка: «З днем народження! Пам’ятаємо, любимо, сумуємо. Твої колишні, але досі люблячі тебе подруги».
Вона забула, що сьогодні її день народження. У минулому житті це був би привід для великої вечірки, підготовка до якої починалася за місяць. Тепер вона планувала тихий вечір із близькими людьми — мамою, Вірою, Антоном із дружиною, Михайлом.
— Красиві квіти, — зауважив Михайло. — Від кого?
— Із минулого життя. Досі намагаються повернути те, що самі ж зруйнували.
— І що будеш робити?
Аліна задумалася. Рік тому вона б викинула квіти, навіть не читаючи картку. Пів року тому — поставила б у вазу, але проігнорувала послання. А зараз…
— Поставлю у вазу й відправлю їм повідомлення зі словом «Дякую». Без зла, без образ. Просто закрию цю сторінку остаточно.
Увечері, коли гості розійшлися, а Михайло мив посуд (він наполіг, що в день народження вона не повинна нічого робити), Аліна вийшла на балкон. Місто світилося вогнями, життя тривало — чиєсь руйнувалося, чиєсь тільки починалося.
Телефон завібрував — повідомлення від невідомого номера: «Аліно, це Ігор. Новий номер. З днем народження. Я знаю, що не маю права, але хочу сказати — пробач. За все. Ти заслуговувала на краще. Сподіваюся, ти його знайшла».
Вона перечитала повідомлення двічі, потім видалила. Не зі злості — просто воно було з того життя, яке закінчилося тієї суботньої днини в кафе «М’ятний чай».
— Усе гаразд? — Михайло вийшов на балкон, накинувши їй на плечі плед.
— Усе чудово. Справді.
