Протягом десяти довгих років, які промайнули як один затяжний сон, моє справжнє прізвище та ідентичність були фактично стерті. У паспорті було написано «Олена», але для всього нашого оточення я була просто «Дружина Артура».
Не Олена, яка мала два червоні дипломи з маркетингу та менеджменту, не професіонал, яка власноруч витягнула три успішні ІТ-стартапи з нуля до мільйонних обертів, а саме зручний, безвідмовний додаток до «великого майстра сучасності».
Артур був специфічним чоловіком. Він не мав шкідливих звичок у звичному розумінні цього слова: він не пив до нестями, не гуляв на стороні й навіть ніколи не підвищував на мене голос. Він просто… Творив. Його всесвіт був герметично закритим від реальності, він складався з нескінченних відтінків вохри, паленої умбри та глибоких, багатогодинних роздумів про «неминучу кризу постмодерну». Артур жив із непохитним, майже релігійним переконанням, що побут — це брудна, іржава клітка, створена лише для того, щоб тримати в неволі його вільний, піднесений дух.
— Олено, люба, ти знову починаєш цей приземлений діалог про гроші? — він тяжко зітхав, відкладаючи пензель із таким виглядом, наче я щойно попросила його вбити кошеня. Це відбувалося щоразу, коли я намагалася обговорити критичні рахунки за опалення майстерні або заборгованість по податках.
Його тон у такі хвилини був наповнений лагідним, майже батьківським жалем. Він дивився на мене так, наче я була нерозумною дитиною, яка раптово перебила лекцію видатного професора безглуздим питанням про колір його фломастера.
— Мистецтво не терпиться до бухгалтерії, воно в’яне від цифр, — продовжував він своїм оксамитовим голосом. — Справжні гроші прийдуть самі, коли світ нарешті духовно дозріє до моїх полотен, коли він зможе осягнути їхню глибину. А поки що… сонечко, чи не могла б ти купити той бельгійський льон із дрібним плетінням? Моїм новим ідеям потрібна гідна, благородна основа. Не економ на цьому, благаю.
І я купувала. Я слухняно купувала найкращий бельгійський льон, дорогущі італійські олійні фарби,, та замовляла йому спеціальне безлактозне молоко для кави, бо звичайне «заземлювало його метаболізм». Поки Артур годинами, а іноді й днями нерухомо дивився на чисте біле полотно, впадаючи в транс і чекаючи на візит якоїсь ефемерної німфи, я працювала на двох роботах, не знаючи вихідних. Я була його персональним менеджером, його невтомним кур’єром, його цілодобовою технічною підтримкою та єдиним спонсором.
Але в цій історії була одна велика, ретельно прихована таємниця. Артур був щиро, до глибини душі переконаний, що його картини — «надто інтелектуальні та складні для сірого натовпу». Він вірив, що вони роками припадають пилом у кутку його захаращеної майстерні, чекаючи на свій зірковий час через століття. Насправді ж, я вже три роки поспіль надзвичайно успішно продавала його роботи через анонімний профіль на елітних міжнародних онлайн-аукціонах.
Я сама, використовуючи весь свій досвід у маркетингу, створила йому легендарний бренд «Загадкового Східноєвропейського Самітника». Я писала за нього глибокі, містичні пресрелізи, вела виснажливі переговори з провідними галеристами Лондона, Нью-Йорка та Берліна. Я створювала штучний дефіцит і ажіотаж довкола кожної його нової «плями».
Гроші, які він щомісяця отримував від мене і вважав моєю «скромною зарплатою звичайного офісного планктону», насправді були чистим прибутком від продажу його власних робіт. Але я мовчала. Я берегла його крихке, як порцеляна, его, боячись поранити його повідомленням про те, що його «високе мистецтво» — це всього лише черговий вдалий, грамотно розрахований маркетинговий кейс.
Остаточний крах нашої ілюзії стався в той день, коли Артур раптово вирішив, що я почала «обмежувати його космічні горизонти». На черговій закритій виставці, яку я організувала за його спиною з величезними зусиллями, видавши це перед ним за «випадкове запрошення від прогресивного куратора», він познайомився з юною, екзальтованою мистецтвознавицею на ім’я Христина. Вона дивилася на нього з таким відкритим ротом і благоговінням, наче побачила живого Да Вінчі, і без зупину щебетала про те, що «такий титан духу не має права принижувати себе приземленими, ницими справами».
Того вечора він повернувся додому з виглядом месії, який щойно побачив божественне світло в кінці тунелю.
— Олено, я довго думав, і тепер знаю — нам треба розійтися, — почав він, стоячи серед нашої вітальні, яку я роками облаштовувала для його комфорту. — Ти прекрасна жінка, справді, але ти стала моїм якорем. Ти занадто… приземлена, занадто матеріальна. Ти постійно, щодня нагадуєш мені про комунальні послуги, про якийсь там ремонт крана, про термін придатності продуктів… Це вбиває в мені творця, це душить мою музу. Мені потрібна легкість, мені потрібен простір. Мені потрібна справжня муза, яка не питатиме, скільки коштує тюбик фарби і де ми візьмемо гроші на вечерю. Я забираю свої полотна і йду. Світ нарешті мене визнав, куратори самі знаходять мене через інтернет! Я більше не потребую твого… дріб’язкового опікунства.
Я мовчки дивилася на нього і фізично відчувала, як усередині мене повільно, з характерним тріском, вимикається світло. Десять років мого щоденного аудиту його потреб, його капризів та його геніальності закінчилися коротким вердиктом: «нерентабельно».
— Що ж, Артуре, — спокійно відповіла я, і мій голос здивував мене своєю рівністю. — Якщо ти справді віриш, що твій політ буде набагато вищим і величнішим без мого «баласту» — лети. Картини можеш забрати. Всі десять штук, що залишилися в майстерні. Я не триматиму тебе.
Артур пішов неймовірно красиво, наче в фінальній сцені драматичного фільму. Він зняв простору, стильну студію з панорамними вікнами в самому центрі міста. Звісно, він зробив це на ті гроші, які я роками дбайливо «відкладала на його старість» на окремий рахунок, і які він наївно вважав своїми чесно заробленими гонорарами від невідомих меценатів. Він щиро чекав, що черга з найкращих галеристів світу вишикується під його новими дверима вже наступного ранку.
Минуло два місяці абсолютної тиші.
Я спокійно сиділа у своєму новому офісі, насолоджуючись тишею, коли мій телефон раптово розірвався від істеричного дзвінка. Артур. Його голос уже не був тим оксамитовим баритоном, він звучав на високих нотах щирої, неприхованої паніки.
— Олено! Що взагалі відбувається? Ти можеш мені пояснити? Чому сайт мого «Загадкового Самітника» раптово видалений? Чому аукціонний дім у Лондоні, якому я написав особисто, каже, що не знає ніякого Артура, а працює виключно з агентом під брендом “L-Creative”? Де мої гроші за останню серію робіт “Тіні Абсурду”? Власник студії вже три дні вимагає оплату, погрожує виставити мене на вулицю, а у мене на картці — круглий нуль!
Я спокійно відпила гарячої кави і подивилася на яскраве сонце за вікном.
— Артуре, люба моя людина, ти ж сам так палко хотів повної свободи від моєї «приземленості», пам’ятаєш? — відповіла я. — Сайт «Самітника» належав мені, я його створила, наповнювала і просувала. Контракт із Лондоном був підписаний моїми руками і закріплений моєю репутацією. “L-Creative” — це назва моєї фірми. Агент — це теж я. Протягом десяти років я була для тебе не просто дружиною, я була твоїм повноцінним виробничим цехом, маркетинговим відділом та юридичним департаментом в одній особі. Ти просто творив, а я створювала ринкову цінність того, що виходило з-під твого пензля.
— Але це моє мистецтво! Це мої ідеї! Ти не мала жодного права забирати мої ресурси! — кричав він у трубку.
— Мистецтво — безумовно твоє, Артуре. Я на нього не претендую. А от бізнес-модель, логістика та клієнтська база — це моє. Я просто перестала оплачувати твій домен, я закрила твої сторінки в соцмережах і розірвала всі контракти, оскільки термін моїх повноважень як твого офіційного представника закінчився в день твого виходу з дому. Ти ж сам сказав, що світ тебе знаходить сам, без моєї допомоги. От і дай світу реальний шанс знайти тебе без мого рекламного бюджету, без моїх зв’язків і без моїх нервів.
На іншому кінці дроту запала така важка, ватяна тиша, що я майже фізично чула, як у повітрі розсипається його кришталева вежа ілюзій.
— Але… Олено… мені ж треба купити нові фарби. І за оренду треба платити завтра… Ти ж не можеш мене так просто кинути в такий момент? Я ж геній, я ж творіння вищих сил…
— Можливо, ти і геній, Артуре. Але тепер ти — геній на повному самозабезпеченні. Проведи нарешті аудит свого таланту без моєї фінансової та організаційної участі. Це буде твій головний творчий експеримент. До речі, рецепт того безлактозного молока, яке тобі так подобалося, надіслати повідомленням, чи ти вже настільки самостійний, що знайдеш його сам?
Артур так і не став світовою зіркою. Виявилося, що без мого щоденного, професійного і часто агресивного просування його «складні полотна» — це лише непогані, але цілком пересічні картини, яких на ринку тисячі. Через три місяці він був змушений з’їхати зі своєї дорогої студії і повернутися до тісної маминої хрущовки на околиці. Тепер він малює портрети домашніх тварин на замовлення за копійки і більше ніколи не заводить розмов про «кризу постмодерну».
А я? Я нарешті відкрила власну професійну арт-галерею, про яку мріяла все життя. Тільки тепер я працюю з художниками, які чітко знають, скільки коштує кожен тюбик фарби, і цінують працю свого менеджера та стратега набагато більше, ніж свою примхливу та ефемерну «музу».
Бути «музою» — це неймовірно важка і часто невдячна праця, особливо коли «геній» поруч сприймає твою жертовність як належне, а твою роботу — як заваду. Справжнє партнерство — це коли обидва учасники розуміють простий факт: талант без грамотної логістики та менеджменту приречений на самотність і голодну смерть у гарній, але порожній студії. Я провела найважливіший аудит у своєму житті і вивела «Геніального Артура» з графіку активів у графік безнадійних збитків. І знаєте що? Мій особистий баланс щастя ще ніколи не був таким ідеальним.
Ніколи не дозволяйте нікому — навіть найталановитішій людині у світі — переконувати вас, що ваша «приземлена» праця, ваша організаторська роль чи ваша фінансова підтримка менш важливі, ніж чиєсь «високе мистецтво». Будь-який політ, навіть найвищий, потребує надійної злітної смуги, якісного палива та тверезого диспетчера на землі. Якщо ваш «пілот» раптом вирішив, що він літає виключно силою своєї думки — дайте йому чудову можливість перевірити це твердження в чистому полі, без вашої допомоги. Іноді найкращий спосіб допомогти людині — це дозволити їй зустрітися з реальністю віч-на-віч.
