Прийшла до мене додому якась незнайома жінка й заявила, що чекає дитину від мого Івана. Чоловік у лікарні був. Коли ми поїхали до нього, у палаті мене чекала ще більша несподіванка

Прийшла до мене додому якась незнайома жінка й заявила, що чекає дитину від мого Івана. Чоловік у лікарні був. Коли ми поїхали до нього, у палаті мене чекала ще більша несподіванка

Я стояла біля плити. У двері подзвонили, глянула на годинник, 8 вечора. Хто б це міг бути? На порозі дівчина років двадцяти п’яти, у розстібнутій куртці, під якою випинався округлий живіт. Обличчя бліде, на лобі крапельки поту.

— Здрастуйте. Тут Іван живе? — голос тихий і невпевнений.

— Так. А ви з якого питання?

Я примружилась, роздивляючись незнайомку.

— А ви, мабуть, його мама?

— Я. — Я мимоволі всміхнулась. — Я дружина.

Дівчина здригнулася, зблідла ще дужче. Губи затремтіли.

— Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан. Мені нічого не кажуть, тільки родичам.

Верхня губа її затремтіла сильніше.

— Можна мені увійти?

Я відступила убік, пропускаючи її.

— Ну, проходь. Не розумію, а чого це ти здоров’ям мого чоловіка цікавишся? Ти взагалі хто? — вказала я рукою в бік кухні. — Туди проходь.

Дівчина пройшла на кухню, присіла на край табурета біля столу, дістала з кишені зім’яту носову хустку, витерла лоба.

— Може, тобі водички?

— Ні, так… да, якщо можна.

Я поставила перед нею на стіл склянку води, сіла навпроти.

— То й будеш мовчати? Ти посидіти в мене прийшла чи як?

Вона зробила ковток води і поставила склянку.

— Ваня обіцяв на мені одружитися восени.

Я відкинулась на спинку стільця.

— А, ну якщо одружитися.

Я взяла губку, почала протирати стіл.

— Це змінює справу. Та тільки в нас мати багато дружин заборонено законом.

— Я не жарти прийшла жартувати.

— А я й не жартую. У мене немає почуття гумору.

— Ви розумієте, він восени на мені одружиться. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…

— Хм. А чого ти зараз приперлася? Восени тоді й приходь. Звати-то тебе як?

— Марина.

— А я Ольга. Марино, а чого ж не влітку? Он через пузо в тебе ніг не видно. Його робота?

— Так, як бачите, ми з Іваном чекаємо дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення.

Я подивилась їй у вічі.

— Ага, тепер зрозуміло. От Ванька, ну не міняється людина.

— Ви про що? Я вас не розумію.

— Зате я тебе одразу зрозуміла. Ти звідки будеш?

— Сама… Я з селища приїхала. На заводі працювала.

— Приїхала, значить, а Ванька мій дитячий плач не переносить. Народжувати скоро, через 2 місяці?

— Угу.

— О, от він і відмазується, хоче свою нервову систему зберегти. Он у нас, коли перший народився, то він жити до батьків перебрався. На роботу, бачте, не висипався. Робота в нього не важка, боки можна відлежати.

— То ви мені скажете, як він себе почуває?

— Чому ж не сказати? Стабільно, важко, жити буде.

— А що ж мені робити?

— А я звідки знаю, що тобі робити? Ти коли в ліжко з ним лягала, мене не питала, що мені робити?

— Я на третьому курсі в інституті вчуся заочно. У мене вдома мама і брати ще маленькі. Мені йти нікуди. А Ваня казав, що ви давно живете як чужі люди. Він просто через дітей з вами живе.

Я відчула, як стиснулись щелепи, плечі напружились.

— Так, — холодно кинула я через плече. — Ти мені номер телефону і адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся.

— В сенсі?

— Ну коли його випишуть, подзвоню, щоб ти забирала його.

— Куди?

— До мами своєї і братиків.

— У неї ж місця немає.

— Ну, а зараз ти ж десь живеш?

— У гуртожитку живу.

— Туди вам і дорога. Ти на квартиру мою не зазіхай. Вона мені від бабусі моєї дісталась, тож при розлученні поділу не підлягає. Ну чого дивишся? Немає в нього жодних прав на мій куток.

— Даремно ви так. Ми любимо одне одного.

— Ну тоді й у курені проживете. А зараз топай уже, поки я добра. Вихід. Пам’ятаєш, де? Дорогу показувати не буду.

Марина здригнулася, встала і вийшла. Що коїться? Іване, як же так? 3 дні я майже не спала і не їла нормально після того, як чоловік потрапив в лікарню. Спочатку прогнози були невтішні, але Ванечка викарабкався. Втомилась я за ці дні, сил немає. 

Подзвонили, сказали, що перевели в палату, і тепер доглядати дружині доведеться. А тут ця дівчинка вагітна намалювалася. Мисливиця за квартирою.

Іду коридором, голову опустила, думаю. Хочеш не хочеш, а йти треба. Чи то доглядати, чи то образу висловити. День народження він мені не хотів псувати. Спускаюся вниз сходами, виходжу з під’їзду і бачу її. Сидить Марина на лавочці біля під’їзду.

— Тьоть Оль, тьоть Оль!

Я зупинилась, подивилась на неї.

— Ота невгамовна. Ну чого ти чекаєш? Я тобі хіба не все сказала?

— А ви не до Вані?

— І що?

— Візьміть мене з собою.

Я нічого не відповіла, пішла до зупинки. Вона підвелася і пішла слідом. В автобусі Марина сіла поруч. Я відвернулась до вікна, наче не знаю її. Автобус рушив.

Я дивилась у шибку і бачила своє відображення. Втомлене обличчя, темні кола під очима. Навіщо я її взяла? Що я роблю? Ми мовчали всю дорогу. Біля лікарні я провела її до палати. Сказала медсестрі, що це племінниця.

— Ти тут зачекай, я перша схожу, — сказала я Марині й увійшла в палату.

Лежить Ваня сам. Сусідів поки не підселили. Нога на витяжці, все в гіпсі. Увійшла я, подивилась прискіпливо. Ванька від погляду мого прокинувся, усміхнувся. Та тільки мені не весело. Кішки на душі шкребуть. А він дивиться на мене такими щенячими очима.

— Здрастуй, Іване.

— Олю, як же добре, що ти прийшла. Я тебе так чекав.

Чекав він. Та хто б сумнівався.

Я дістала з сумки контейнер з їжею, поставила на приліжкову тумбочку.

— Щоки горять, вуха горять, у під… принесла. Картопелька гаряча з котлетками, як ти любиш, Ваню. Їж, поки не прохололо.

Голос тремтів. Я стиснула руки під столом.

— Олю, а чого ти така червона? Бува, не захворіла?

— Ні, гірше. Я ж тебе з армії дочекалась, Ваню. Батьків не послухала і вискочила за тебе. А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні? Що ж ти, Ваню, все забув?

— Та хіба таке забудеш, Олечко? Ну ти що, знайшла час і місце згадувати? Все пережили.

— Все. Та не все, Ваню. — До горла підступив клубок.

— Олю, та ти чого?

— А того, Ваню, не чекала я від тебе такого. Ти мені в спину вдарив і до самого серця дістав.

— Олечко, ну пробач дурня, я не спеціально, я не винен. Я тихо їхав, як ти завжди мені наказуєш. Ось тобі хрест.

— Та як же ти міг, Ваню? — похитала головою.

— Олечко, іншу машину купимо, тільки на ноги стану.

— Тьху, ти думаєш, я через машину? — жбурнула на тумбочку пакет з апельсинами.

— А через що? Не дуже виглядаю.

— А ти через зовнішній вигляд свій не переживай. До весілля, знаєш, все заживе. До осені, як новенький будеш.

— Олю, ти про що?

— Ні про що, а про кого? Про Марину. Не знаю, як її по батькові та прізвище. Не спитала.

— Та яку Марину? — не зрозумів він.

— А ту, Ваню, що дитину від тебе чекає?

— Яку дитину? Олю, ти головою вдарилась?

— Я-то вдарилась. Він дівку молоденьку знайшов, дитину їй зробив, а я ненормальна.

Нарешті я дала волю почуттям і розридалася.

— Олю, давай лікаря покличемо. Я зрозумів, це все нерви. — Ваня спробував підвестися на руках.

— Це в мене нерви. А я її з собою привела. Зараз покличу Маринку, твою безсоромницю. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.

У Вані очі полізли на лоба. Він мову втратив.

— Що, спійманий?

Я схопилась зі стільця, розчахнула двері, крикнула в коридор:

— Марино, заходь!

Марина увійшла в палату, тримаючись за поперек і випнувши живіт, оглянула приміщення. Погляд її спіткнувся об Ваньку. Марина змінилася на обличчі.

— А де мій Іван? А це хто? Тьоть Оль, ви зараз посміятися вирішили? Цей мужик лисий не мій.

— Ванечка?

— В сенсі не твій? Мій молодий і красивий. Ось у мене фото є.

Марина дістала з кишені телефон.

— Це ми ось із ним.

Я взяла телефон, подивилась на екран. На фотографії молодий хлопець років 27, темноволосий із борідкою. Поряд із ним Марина усміхається.

— Значить, ти не до того Івана прийшла?

Я відчула, як кутики губ самі поповзли вгору. Дивлячись на обличчя чоловіка, якого ледь серце не вхопило, і на Марину, я засміялася, повалилась на вільне ліжко і, заливаючись сльозами від сміху, сміялася кілька хвилин.

— Та куди ж ти?

Я зупинила Марину, яка потрапила в ніякову ситуацію.

— Розказуй, все по порядку.

І з’ясувала я, як до нас ця дівчина потрапила. Це її Ваня неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там теж Ваня живе. Я підключила всі свої знайомства і розшукали потрібного Ваню. Він не потрапляв у жодну лікарню. Друга попросив Марині повідомити, що у важкому стані після події. Хотів від неї відчепитися і, звичайно, розлучатися не збирався ні восени, ні взимку.

Я сиділа на кухні, дивилась у вікно на сіре небо. Марина сиділа навпроти, смикала пасмо волосся, накручувала на палець.

— Що ж мені тепер робити, тітко Олю?

Я подивилась на неї: молода, вагітна, обманута і нікого поруч. Як мама казала: «Не залишай людину в біді, Олечко, сама можеш у такій опинитися».

— Живи поки тут, — сказала я. — У мене кімната вільна є, потім розберемося.

— Але…

— Жодних але. Раз уже звела доля, значить, неспроста.

Марина заплакала. Я встала, підійшла до неї і поклала руку на плече.

— Тихо, все буде добре.

Через тиждень я розшукала того Івана, знайшла його через знайомих на заводі, прийшла до нього додому. Він відчинив двері, молодий, як на фотографії, з борідкою.

— Ви хто?

— Ольга. Ми з вами поговорити повинні про Марину.

Він зблід, спробував зачинити двері. Я вперлась долонею в одвірок.

— Не зачиняйте, поговоримо по-хорошому.

Ми розмовляли годину. Я пояснила йому, що аліменти він платитиме, що дитину свою він зобов’язаний утримувати, якщо не захоче по-хорошому, будемо вирішувати по-іншому. І він погодився, злякався, зрозумів, що я не відстану.

Марина народила через півтора місяця. Я забрала її з пологового будинку, принесла додому, уклала в кімнаті. Дитинка, маленький хлопчик, сопе.

— Тітко Олю, як же я вам вдячна, — шепотіла Марина. — Ви мій янгол-охоронець.

— Тихо, дівчинко, відпочивай.

Минуло 2 роки. Марина влаштувалась на роботу, зняла однокімнатну квартиру. Синочок підріс, пішов у садочок. Аліменти Ваня платить справно. Він знає: якщо що, я знаю, де його шукати.

А я згадую той день, коли Марина прийшла до моїх дверей, і думаю: «Добре, що взяла її з собою в лікарню, добре, що не вигнала одразу. Не уявляю, що було б, якби не розібравшись, Ваньку свого коханого вигнала з дому».

Нещодавно я познайомила Марину з хорошим чоловіком зі свого оточення. Посватала. На весіллі повеселилась. Марина щаслива. Синочок її нового тата полюбив. Отак мама Оля і сама щастя не втратила, і інших ощасливила.