Алло, Юля? — почула вона незнайомий чоловічий голос.
— Так.
— Ви мене не знаєте. Я — сусід Петра…
— Чий сусід? — не зрозуміла Юля. — Говоріть голосніше, погано чую.
— Петра. Вашого колишнього чоловіка. Він сам говорити не може. Ви не могли б до нього під’їхати?
Петро й уявити не міг, що на сорок першому році життя опиниться в такій непростій ситуації.
«Погане діло, — думав він. — З роботи я давно звільнився. І з того часу ніде не працював. Тобто працювати, можна сказати, я розучився. А гроші, що були, усе витратив. За квартиру платити нічим, їжі купити немає за що. Як жити далі? Розуму не прикладу».
Останні півтора року він над таким питанням і не замислювався, бо весело жив на гроші, що дісталися йому у спадок від мами.
Саме тоді, коли мами не стало, Петро й звільнився з роботи.
«Навіщо мені тепер працювати? — думав він, вступаючи у спадок. — Маминих грошей мені надовго вистачить».
Їх вистачило рівно на півтора року. І настав той самий день, коли на кухні солі не було, а на столі лежала пачка неоплачених квитанцій за квартиру.
«Як же так? — думав він у недільний день, залишаючись у ліжку. — Ще недавно я був багатою людиною. У моєму розпорядженні була значна сума грошей. А тепер — ось тобі. Нічого не залишилося. Можна й не вставати з ліжка».
Петро перевернувся на інший бік. В голову лізли думки про роботу, але він швидко їх відганяв.
«Працювати будь-хто зможе. А ось спробуй не працювати, прожити?»
Зусиллям волі Петро відганяв від себе думки про роботу. І як тільки свідомість очистилася, одразу згадав Юлю.
«Чого ж я лежу? — подумав він, вистрибуючи з ліжка. — У мене ж є колишня дружина. Юля! Як я міг її забути!»
Вони розійшлися сім років тому. І відтоді Петро жодного разу не цікавився, як живе його колишня дружина. Одразу після розлучення він і думати про неї перестав. А зараз згадав.
«Я знаю, — думав він, вдягаючи штани й сорочку, — що вона дуже добра. І оскільки люди не змінюються, значить, вона й далі готова допомогти будь-кому, у кого є проблеми».
Гарний настрій знову повернувся до Петра.
«Прикинуся безпомічним, — міркував він. — Попрошу допомоги. Юлька не відмовить. Треба тільки вирішити, чого саме хочу від неї. Нічого зайвого. Все залежить від того, що вона має. Але спершу потрібно підготуватися, надати собі відповідний моєму важкому становищу вигляд».
Якийсь час Петро провів перед дзеркалом, складаючи на своєму обличчі потрібні гримаси та обираючи найвідповіднішу.
«Ось ця підійде в самий раз, — подумав він, побачивши потрібний вираз. — Образ тихого, покірного долі чоловіка, який уже ні на що не сподівається і нічого від життя не чекає через своє становище».
Щоб посилити ефект, Петро навіть сам підстригся машинкою, намагаючись зробити це якнайнеохайніше.
«Ось! — радісно промовив він. — Саме те, що потрібно. І якщо мені самому стало шкода себе, то уявляю, як сумно буде Юлі, коли вона побачить мене таким. Особливо добре виглядають коричневі кола під очима, які я зробив спеціальним розчином. А зачіска — взагалі шедевр».
Милиці Петро вирішив взяти у сусіда. Від нього ж вирішив і телефонувати, бо на власному телефоні не було грошей.
«А краще його самого попрошу поговорити з Юлею, — думав він. — Так буде ефектніше».
— Боже, що з тобою, Петя? — здивовано промовив сусід, коли відкрив двері й побачив Петра, що сидів на підлозі.
Петро тихим, слабким голосом відповів, що йому важко, він потребує допомоги. Попросив милиці і розповів, кому зателефонувати та що передати.
— Звісно, звісно, — відповів сусід. — Все зроблю. Може, ще когось покликати?
Але Петро сказав, що більше нікого не треба. Юля сама все зробить.
Сусід виніс милиці, допоміг Петру піднятися, проводив його до квартири, а коли за Петром зачинилися двері, перехрестився, зітхнув і, як обіцяв, пішов телефонувати Юлі.
Юля приїхала до Петра наступного ранку.
— Ось бачиш, — слабким голосом сказав Петро, трохи хитаючись на милицях, впускаючи її в квартиру. — До чого мене довело життя. Усі гроші, які були, пішли на лікування. Кругом борги. Роботи немає. Як жити — не знаю.
Юля оглянула квартиру.
— Чим я можу тобі допомогти? — запитала вона.
— Візьми мене до себе, — попросив Петро. — А ще я дуже хочу їсти. Давно нічого не їв.
«До себе? — подумала Юля. — Куди до себе?»
— Чому не їв? — запитала вона.
— Їсти нічого. А купити… немає грошей. Хотів йти з простягнутою рукою. Так… Сил немає. Дозволь, Юленька, я ляжу. Стояти важко, голова йде обертом.
— Звісно, звісно, — сказала Юля. — Лягай. Я зараз піду в магазин і куплю щось.
Як тільки Юля вийшла, Петро швидко вскочив з ліжка і підійшов до вікна.
«Все йде за планом, — думав він, спостерігаючи за Юлею. — Вона повірила мені. Тепер не відмовить. Я її знаю».
Але Петро не врахував, що Юля була заміжня. І в неї було двоє дітей. Вона фізично не могла взяти до себе свого колишнього чоловіка. Тому по дорозі до магазину вона вирішила порадитися з мамою, Мариною Георгіївною. Зателефонувала їй і пояснила ситуацію.
— І що робити, мамо? — запитала Юля. — Я зараз у магазині. Куплю щось, зварю, приберу в квартирі. Але ти ж розумієш, що щодня я не зможу це робити.
Марина Георгіївна в житті нетерпіла тільки одну людину — і це був Петро. Слухаючи Юлю, вона не могла повірити, що таке сталося.
«Тут щось не так, — думала Марина Георгіївна. — Я пам’ятаю, як він ображав мою дочку, коли вони були одружені. Дітей у них не було, спільні гроші витрачав на себе. А тепер раптом з’явився? І саме тоді, коли у неї все добре. Ні, тут щось не так. Напевно, знову щось задумав».
— Що робити, мамо? — запитала Юля. — Не можна ж залишати людину. Йому дуже важко. Він у такому стані. Ти б його бачила, мамо. Я ледве стримувалася, щоб не заплакати. Він, звісно, погано зі мною поступав. Але мені його так шкода. Ти б його бачила.
— Я тобі допоможу, донечко, — відповіла Марина Георгіївна. — Не хвилюйся. Вези його до мене. Я про нього подбаю.
— Ти? — здивувалася Юля. — Але ти ж його завжди не любила?
«Не любила? — подумала жінка. — Це ще м’яко сказано».
— Так було колись, — зітхнувши, відповіла Марина Георгіївна. — Може, він змінився і став іншою людиною. Тим більше, що у нього проблеми. Тому, доню, роби так. У магазин ходити не треба. У мене є все, що потрібно. Саджай його в таксі і привези до мене.
— А що йому сказати?
— Що я виділю для нього кімнату з телевізором. І забезпечу сніданком, обідом і вечерею.
— Може, його спершу нагодувати? Він у такому стані.
— Купи йому пиріжок з капустою і склянку кави. Думаю, цього йому буде достатньо. А курячий суп я йому сама зварю.
А Петро тим часом уявляв, що Юля приготує йому на обід, а що на вечерю. Він згадував, чим харчувався, коли був одружений із Юлею.
— Це все? — запитав він, дивлячись на паперовий стаканчик з кавою і пиріжок.
— Тобі відразу багато їсти не можна, — виправдовувалася Юля. — Ти ж давно не їв.
«Добре, — подумав Петро. — Терплю і це».
З’ївши пиріжок і випивши каву, він поцікавився, коли виїжджати.
— Зараз поїдемо, — відповіла Юля. — Тільки не до мене, а до моєї мами.
— До мами? — здивовано перепитав Петро. — Чому до мами?
Тоді він дізнався, що Юля давно заміжня і у неї двоє дітей.
— Але у мами тобі буде непогано.
— Що значить «непогано»?
Юля розповіла про окрему кімнату з телевізором і триразове харчування.
«Справді, — подумав Петро. — Непогано».
— Ну що ж, — слабким голосом сказав він, — тоді, звісно, я згоден до мами. Поїхали.
І от Юля під’їхала на таксі додому своєї мами. А Марина Георгіївна стояла на вулиці. Чекала.
— Кого чекаєш? — цікавляться сусідки.
— Ось, — вона кивнула в бік під’їжджаючої машини. — Донька привезла до мене колишнього чоловіка.
— Виглядає, що доньці зовсім не шкода чоловіка, — весело перешіптуються сусідки, — якщо вирішила на таке. Та він, здається, не здоровий? На милицях. Нічого, Марина його швидко поставить на ноги.
— Ось, Петре, це буде твоя кімната, — сказала Марина Георгіївна, яка з першого погляду зрозуміла, що Петро — симулянт.
Вона вирішила не показувати виду і вести себе так, ніби вірить кожному його слову.
— Тут ти можеш жити. А зараз будемо обідати. Тобі, я так розумію, їжу краще сюди приносити?
— Якщо можна. Мені краще зараз більше лежати. Але якщо це для вас незручно, можу і дійти до кухні.
— Ні-ні. Не незручно. Лежи. Сюди тобі і принесу.
Після ситного обіду Петро розповів Марині Георгіївні про своє скрутне становище.
— Ось такі справи. Навіть за квартиру платити нема чим.
— За квартиру я, так і бути, заплачу. І приберу там. Юля сказала, що у тебе там безлад.
— Почуваюся погано, — виправдовувався Петро. — Ось і запустив квартиру.
— Не хвилюйся. Давай ключі.
— Дякую, Марина Георгіївно. Ви така добра. Не знаю, як віддячити вам.
— Та що ти, Петре, — ласкаво відповідала Марина Георгіївна. — Не треба подяки. Чи ж я не розумію. Кожен може опинитися в такій ситуації. А ти — не чужий мені. Як-не-як, а колишній зять. Іншого такого у мене немає. Так що… нічого мені від тебе не треба.
Живи у мене скільки хочеш. Головне — видужуй.
«Ну, не треба, так не треба, — думав Петро, — тим краще. У мене все одно нічого немає».
Минув рік. І весь цей рік Петро пролежав у Марини Георгіївни. Піднімався лише, щоб помитися або сходити в туалет. Іноді виходив на вулицю прогулятися, але обов’язково на милицях.
«Не життя, а райські мрії, — думав він. — Ніяких турбот. Задоволені всі потреби. Сплю, їм, дивлюся телевізор. І нічого не роблю. А вона ще й за квартиру платить. Квитанції щомісяця приносить сплачені. Звітує. Так би все життя прожив».
Коли минув ще один рік, Петру стало ніяково, і він вирішив серйозно поговорити з Мариною Георгіївною.
— Скажіть чесно, — запитав він. — За що мені все це?
— Я щаслива, що завдяки моїм старанням ти рік зайвий по землі ходиш.
Скажу чесно, Петре, чим довше ти житимеш, тим краще.
— Ви серйозно?
— Серйозно?
— Та за що мені все це? Може, Ви думаєте, що я вам квартиру відпишу?
Так не сподівайтеся. Не відпишу.
— Петре, мені твоя квартира не потрібна. Своя є. Головне — щоб ти живий і здоровий, і жив якнайдовше. А я просто радію, що ти живий.
— І тільки це?
— Тільки, — впевнено відповіла Марина Георгіївна.
— Ну, якщо так, тоді гаразд, — Петро заспокоївся.
Пройшло ще два роки.
Все! — не витримав і закричав Петро. — Не можу більше. Йду.
— Тобі що, справді стало краще?
— Можна й так сказати.
— Дуже шкода. В сенсі, що шкода з тобою прощатися. Так до тебе звикла.
— Скажіть чесно. Хоч би зараз, коли я йду. За що мені все це? Тільки не кажіть про милосердя і безкорисну доброту. Не вірю.
— Я й не кажу.
— Тоді за що?
— За що? — здивувалася Марина Георгіївна. — Не розумію, про що ти. Увесь цей час ти справно за все платив.
— Я? — не зрозумів Петро. — Як саме?
— А як же! Я ж увесь цей час, поки ти у мене живеш, твою квартиру здаю.
— Як здаєте?
— Погодинно? З першого дня, як ти переїхав до мене, я й почала. А як ти думав? І сусіди твої допомагають. Такі добрі люди. Знаючи, в якому ти становищі, вони самі знаходять орендарів. За невелике винагородження. Квартира твоя поруч із метро. Людям подобається. Охочих багато. Тож даремно переймався, що я годувала тебе безплатно. Завдяки тобі я, нарешті, будинок на своїй ділянці збудувала. А ти кажеш… У мене тепер дача є. Хотіла ще купити сусідню ділянку, але… Раз ти вирішив виїхати, мабуть, не судилося.
Марина Георгіївна ще багато чого говорила, але Петро не слухав. Він складав свої речі і прикидав, скільки його колишня теща заробила на ньому за всі роки.
