— Принесу я тобі, Христино, кавалок ковбаси і пів мішка картоплі, бачте, влаштувала тут через їжу скандал! — прогримів дід Петро, входячи в хату так гучно, що двері аж заскрипіли, а курява з сіней піднялася хмарою.
Христина стояла біля печі, тримаючи в руках велику дерев’яну ложку, якою щойно мішала борщ. Обличчя її було червоне — не лише від жару, а й від гніву. На столі лежав порожній хлібник, а в мисці — три одинокі картоплини.
— Та який там скандал, тату! — різко відповіла вона, не відводячи очей від казана. — Ми з малими третій день на юшці з кропом сидимо!
Ковбаса ваша десь по родичах розійшлася, а картопля закінчилася ще позавчора. То я й сказала, що якщо до завтра нічого не буде — піду до сусідів позичати!
Дід Петро скинув шапку на лаву, важко сів на ослін і витер піт з чола. Йому було вісімдесят два, але спина ще пряма, а голос — як дзвін.
— Я ж тобі казав, дочко: не кричи на всю вулицю. Люди чують. Вчора баба Ганна з кінця села прибігла:
«Петре, каже, у вас там Христина кричить, що голодують!» Соромно ж!
— Соромно голодувати? — Христина повернулася до батька, в очах блиснули сльози. — У мене троє дітей, тату! Оленці одинадцять, близнюкам по шість. Вони вчора хліба просили, а я їм коржі з макухи спекла. То й ті на ранок з’їли.
А чоловік мій на заробітках у Польщі вже четвертий місяць — дзвонить, обіцяє гроші переслати, а там то трактор зламався, то господар затримав. То що мені робити? Мовчати й посміхатися?
Дід Петро зітхнув важко, подивився на онуків, що сиділи в кутку за столом. Оленка мовчки малювала олівцем на старій газеті, а близнюки — Вітька й Сашко — будували з сірникових коробок якийсь гараж. Усі троє худі, бліді, але чистенькі — Христина за цим стежила залізно.
— Гаразд, гаразд, — пробурчав дід. — Я ж не з порожніми руками прийшов. У коморі ще є з осені. Картопля добра, не морожена. І ковбасу баба Марта коптила — свою, домашню. Зараз принесу.
Він встав, вийшов надвір. Христина підійшла до дітей, погладила Оленку по голові.
— Не сумуй, доню. Дідусь принесе. І борщ сьогодні з м’ясом буде.
Оленка підняла очі — великі, сірі, розумні.
— Мамо, а чому тато так довго не приїжджає? Він нас забув?
Христина стиснула губи.
— Ні, зіронько. Він працює, щоб нам краще було. Скоро Новий рік — може, приїде.
Але в голосі її не було впевненості.
Дід Петро повернувся з великим мішком на плечі й шматком ковбаси, загорнутим у чистий папір. Поклав усе на стіл.
— Ось. Картоплі півтора мішка — бери. І ковбасу всю. Я собі залишу шматочок на зуби. І ще сала трохи є — зараз принесу.
Христина обняла батька — рідко коли дозволяла собі таке.
— Дякую, тату. Вибач, що накричала.
— Та що там, — відмахнувся дід. — Я старий, знаю, як воно — коли в хаті порожньо. Ми з вашою мамою в дев’яностих таке пережили… Еге ж.
Він сів знову, подивився на онуків.
— Ану, хлопці, йдіть до мене. Розкажіть, що в школі нового?
Близнюки кинули коробки й побігли до діда. Оленка підійшла повільніше.
— Дідусю, а ви нам казку розкажете?
Дід Петро посміхнувся в вуса.
— Розкажу. Тільки спершу поїмо. Борщ пахне — аж слина тече.
Так і минув вечір. Христина нарізала ковбасу в борщ, натерла картоплю на деруни, спекла коржі з маком. Діти їли за двох, очі горіли.
Дід Петро розповідав тихо, без героїзму, просто як було. Про те, як ховалися в лісі, як ділили одну картоплину на п’ятеро, як мама його — баба Одарка — пекла хліб із лушпиння й трави.
— То ми думали, що гірше вже не буде, — казав він. — А потім дев’яності прийшли. Пенсію не платили по пів року. Я корову продав, щоб ви з братом у школу ходили. Але вижили ж.
Христина слухала й думала: «І ми виживемо».
Коли діти поснули, дід Петро з Христиною сиділи на кухні при малому світлі.
— Дочко, — тихо сказав він. — Я завтра до сусіда Івана піду. Він свиню різатиме до Нового року. Попрошу шматок м’яса для вас. І ще в баби Марти яйця візьму — вона курям комбікорм дістала.
— Тату, не треба. Ми якось…
— Треба. Ти моя донька. А вони — мої онуки. Я хоч і старий, але ще можу допомогти.
Христина кивнула. Сльози котилися по щоках.
Наступного дня дід Петро справді пішов по селу — з торбинкою, з посмішкою. Повернувся з м’ясом, яйцями, пляшкою молока й навіть банкою меду від пасічника Миколи.
— Ось, — сказав. — На Новий рік буде що на стіл поставити.
Але історія на тому не закінчилася.
Через три дні подзвонив чоловік Христини — Андрій.
— Христю, привіт. Я… гроші переслав. Сьогодні мають прийти на картку. Тисячу євро.
Христина мало не впустила телефон.
— Андрію… Ти серйозно?
— Серйозно. Господар премію дав за сезон. І ще я підробляв ночами. Вибач, що так довго. Я на Різдво приїду. Квиток уже купив.
Христина заплакала — цього разу від радості.
Коли поклала трубку, пішла до батька.
— Тату, Андрій гроші прислав. І на свята приїде.
Дід Петро тільки кивнув.
— Добре. Але ковбасу я все одно принесу ще одну. На запас.
Новий рік вони зустрічали всі разом. Андрій приїхав 30 грудня — худий, втомлений, але з посмішкою до вух. Привіз дітям подарунки — ляльку Оленці, машинки близнюкам, Христині — теплу хустку й золоті сережки.
За столом було повно: кутя, вареники, холодець, ковбаса домашня, картопля печена, салати. Дід Петро сидів на чолі столу.
— Ну, — сказав він, піднімаючи чарку. — За те, щоб у новому році ніхто в цій хаті не голодував. І щоб усі разом були.
— За це! — хором відповіли всі.
А Христина подивилася на батька, на чоловіка, на дітей — і подумала: «Ось воно, щастя. Не в грошах. А в тому, що є кому принести пів мішка картоплі й сказати: «Не плач, дочко. Я тут».
І коли куранти пробили північ, вона обняла діда Петра й тихо прошепотіла:
— Дякую вам, тату. За все.
Він тільки погладив її по плечу.
— Ти ж донька моя.
Після Нового року село ніби прокинулося від зимової сплячки. Сніг лежав глибокий, чистий, а мороз щипав за щоки так, що аж сльози виступали.
Андрій залишився вдома на цілий місяць — господар у Польщі дав відпустку до Водохреща. Хата Христинина наповнилася сміхом, запахом свіжих млинців і чоловічими руками, які лагодили все, що за пів року розхиталося: двері, що скрипіли, піч, що диміла, і навіть старого велосипеда Оленки.
Дід Петро приходив щовечора. Приносив то банку солоних грибів, то сушені яблука, то просто сідав біля печі й розповідав онукам, як у його дитинстві на Різдво колядники ходили до півночі, а господарі виносили їм цілі миски пампушок з часником.
— А ми з твоєю бабцею, — казав він, дивлячись на Христину, — вперше поцілувалися саме під час коляди. Вона мені калач подала, а я їй — горіхи в меду. Отак і почалося.
Андрій сміявся, обіймав дружину за плечі.
— То я, виходить, пізно спізнився. Треба було ще в колядниках ходити.
Христина червоніла, як дівчина, і тихо відповідала:
— Ти вчасно. Головне — що тепер тут.
Одного січневого вечора, коли за вікном мела хуртовина, Андрій покликав Христину надвір. Вони вийшли на ґанок, загорнуті в одну велику хустку.
— Христю, — тихо сказав він, — я з господарями поговорив. Вони пропонують контракт на цілий рік. З житлом для сім’ї.
Кажуть, діти можуть до польської школи ходити, а ти — на фермі допомагати або в будинку. Гроші добрі. Можемо там усі разом.
Христина завмерла. Сніг падав великими пластівцями, осідав на віях.
— А село? А тато? А наша хата?
— Я знаю, — Андрій притулив її міцніше. — Я сам не хочу їхати без вас. Але тут… роботи немає. Ти бачиш, як ми ледве виживаємо. А там — стабільно. Діти виростуть, матимуть шанс.
Вона мовчала довго. Потім тихо запитала:
— А якщо я не захочу?
— Тоді не поїдемо. Я тут залишуся. Шукатиму щось. Може, в районі на будівництво влаштуюсь.
Христина подивилася на освітлені вікна хати — там дід Петро грав з близнюками в «козу», Оленка сміялася.
— Треба з татом поговорити.
Наступного дня за обідом вона все розповіла. Дід Петро слухав мовчки, крутив у руках ложку.
— То їдьте, — нарешті сказав. — Я старий, мені багато не треба. Хата стоятиме. Я доглядатиму. А ви — живіть. Діти мають бачити світ. Я в своєму віці вже нікуди не рвуся.
Христина заплакала.
— Тату… А ми вас самих не залишимо.
— Залишите й правильно зробите, — твердо відповів дід. — Я ж не сам. Сусіди є, баба Марта щодня заходитиме. А ви приїжджатимете на літо. І на Різдво. Я чекатиму. З ковбасою й картоплею.
Він усміхнувся в вуса, але очі були вологі.
Так і вирішили. У лютому Андрій поїхав оформляти документи. У березні вся сім’я зібрала валізи. Дід Петро допомагав пакувати — акуратно складав у коробки посуд, вишиванки, старі фото.
В день від’їзду на вокзалі зібралася пів вулиці. Баба Ганна плакала, баба Марта принесла цілу торбину пиріжків на дорогу. Дід Петро стояв осторонь, тримав за руку Оленку.
— Дідусю, а ви з нами не поїдете? — запитала вона.
— Ні, зіронько. Я тут. Берегтиму нашу хату. А ти мені дзвонити будеш щовечора, гаразд?
Коли автобус рушив, Христина притиснулася до вікна. Батько стояв на пероні — високий, прямий, махав шапкою. Сніг уже розтанув, земля темніла першими проталинами.
Вона тихо прошепотіла:
— Принесу я тобі, тату, з Польщі ковбаси добрячої й мішок картоплі нової. Щоб не сумували.
А дід Петро, дивлячись услід автобусу, тільки кивнув і пішов додому — варити борщ на одного. Але з посмішкою. Бо знав: повернуться. Обов’язково повернуться.
Світлана Малосвітна
