Тетяна стояла біля вікна своєї маленької двокімнатної квартири, дивлячись, як сніг повільно вкриває вулицю білим покривалом.
Було 28 грудня, і місто вже потопало в передноворічній метушні: вогники в вікнах, люди з пакетами подарунків, десь лунала музика.
Але в її серці не було святкового настрою. Чотири місяці минуло з дня розлучення, і вона тільки-но починала звикати до нового життя.
Без Ігора. Без постійних сварок, без його пізніх повернень з роботи, без відчуття, що вона — лише тінь у власному домі. Тепер у неї була Соломія, її п’ятирічна донька, яка бігала по квартирі в рожевій піжамі з малюнками сніжинок і безупинно говорила про Новий рік.
— Мамо, а коли ми поставимо ялинку? — запитала Соломія, підбігаючи до Тетяни й тягнучи її за рукав светра. — Я хочу саме нашу! Ту, що блимає різними вогниками! Ту, де я вішала свої малюнки!
Тетяна зітхнула. Ялинка. Штучна, висока, з гілками, що розпушувалися, як справжні. Вони купили її три роки тому, коли Соломія тільки починала ходити. То була їхня перша сімейна ялинка.
Але після розлучення все майно розділили: квартира залишилася Тетяні (бо там жила дитина), машина — Ігорю, а дрібниці… Ялинка опинилася в гаражі Ігора. Він сказав тоді: “Забери, якщо хочеш”. Але Тетяна не захотіла. Не хотіла нічого, що нагадувало про минуле. А тепер Соломія не відставала.
— Доню, ми можемо купити нову. Кращу! З іграшками, як у мультиках, — запропонувала Тетяна, присідаючи навпочіпки й обіймаючи дівчинку.
Соломія насупилася, її личко скривилося в гримасу.
— Ні! Я не хочу нову! Я хочу нашу! Ту, де тато ставив зірку на верхівку, а я — кульки! Мамо, будь ласка! Вона в гаражі в тата, правда? Подзвони йому! Скажи, щоб привіз!
Тетяна відчула, як серце стискається. Подзвонити Ігорю? Після всього? Після того, як вона місяцями боролася за розлучення, бо втомилася від його байдужості, від того, що він більше любив свою роботу, ніж сім’ю.
“Я починаю нове життя”, — повторювала вона собі щоранку. Зустрілася з подругами, записалася на курси англійської, навіть подумувала про нову роботу. А тепер — дзвонити йому заради ялинки?
— Соломієчко, тато… він зайнятий. І ялинка стара. Давай купимо іншу, га? Зі мною й тобою.
— Ні! — закричала дівчинка, топаючи ногою. — Я хочу з татом! І з ялинкою! Ти обіцяла, що Новий рік буде веселим!
Соломія побігла в свою кімнату, грюкнувши дверима. Тетяна сіла на підлогу, обхопивши голову руками. Що робити? Донька не розуміє. Для неї розлучення — це просто “тато тепер живе окремо”. А ялинка — символ чогось цілого, чого вже немає.
Тетяна взяла телефон. Номер Ігора все ще був у швидкому наборі. Вона вагаючись натиснула “виклик”.
Гудки. Один, другий. “Може, не візьме?” — подумала вона з надією.
— Алло? Таню? — голос Ігора був здивований, але теплий. Як завжди.
— Привіт, Ігорю. Це Тетяна.
— Знаю, хто це. Що сталося? З Соломією все гаразд?
— Так, все добре. Просто… вона хоче ялинку. Нашу стару, що в твоєму гаражі. Каже, нова не треба. Можеш… привезти?
Тиша на тому кінці. Тетяна уявила, як він сидить у своїй новій квартирі — однокімнатній, яку знімав після розлучення. Меблі мінімальні, на стіні фото Соломії.
— Ялинку? — перепитав він. — Звичайно. Але… з однією умовою.
Тетяна напружилася.
— Якою?
— Ми зустрінемо Новий рік разом. Усі троє. Як сім’я.
Вона мало не впустила телефон.
— Що? Ігорю, ти жартуєш?
— Ні, Таню. Я серйозно. Ялинку привезу, але тільки якщо ми будемо разом під бій курантів. Для Соломії. Вона ж маленька, їй потрібні обоє батьків.
— Ні! — вигукнула Тетяна. — Ми розлучені! Чотири місяці минуло! Я не хочу! Я тільки почала жити без тебе!
— Таню, заспокойся. Це не про нас. Це про доньку. Вона хоче ялинку? Добре. Але я хочу, щоб вона бачила, що ми можемо бути разом хоча б на свято. Без скандалів.
— Ти шантажуєш мене ялинкою? — голос Тетяни тремтів.
— Не шантажую. Пропоную. Подумай. Якщо ні — купи нову. Але Соломія ж хоче саме ту.
Він скинув. Тетяна сиділа, дивлячись на екран. Серце калатало. Що робити? Сказати Соломії “ні”? Вона заплаче, образиться. Купити нову? Але донька вперта, як Ігор. А погодитися… Значить, впустити його назад у своє життя, хоч на один вечір.
Вона пішла до кімнати Соломії. Дівчинка сиділа на ліжку, малюючи ялинку кольоровими олівцями.
— Доню, я подзвонила татові.
Соломія підскочила.
— І? Він привезе?
— Він… сказав, що привезе. Але хоче, щоб ми зустріли Новий рік разом. З ним.
Очі Соломії заблищали.
— Ура! З татом! Мамо, це ж круто! Ми будемо їсти мандарини, дивитися феєрверки, і тато мене на руках підніме!
Тетяна змушено посміхнулася.
— Але, доню, ми з татом більше не разом…
— Але на Новий рік можна! Будь ласка, мамо! Я так хочу!
Тетяна кивнула. “Добре. Для тебе”.
Наступного дня вона подзвонила Ігорю.
— Гаразд. Приходь 31-го. О 8-й вечора. З ялинкою.
— Дякую, Таню. Ти не пошкодуєш.
— Це для Соломії. Тільки для неї.
31 грудня. Тетяна метушилася на кухні: салати, запечена курка, мандарини. Соломія в новій сукенці крутилася перед дзеркалом.
— Мамо, а тато скоро?
— Скоро, доню.
Дзвінок у двері. Ігор стояв на порозі з великою коробкою в руках. Усміхнений, у святковому светрі.
— Привіт, принцесо! — він підхопив Соломію на руки. — Тато привіз ялинку!
— Ура! — закричала дівчинка.
Тетяна стояла осторонь, дивлячись, як Ігор розпаковує коробку. Ялинка була такою ж, як пам’ятала: зелена, пишна.
— Давай, Соломієчко, вішаємо іграшки! — сказав Ігор.
Вони разом прикрашали: Соломія — кульки, Ігор — гірлянду, Тетяна — зірку на верхівку. Атмосфера була… теплою. Як раніше.
— Пам’ятаєш, Таню, як ми вперше її ставили? — тихо сказав Ігор, коли Соломія побігла за малюнком.
— Не треба, Ігорю. Це минуле.
— А якщо не минуле? Якщо ми можемо все виправити?
— Ні. Ми розлучилися не просто так.
Але вечір минав. Вони сіли за стіл. Ігор розповів Соломії казку.
— Тато, а ти залишишся? — запитала дівчинка.
— Якщо мама дозволить…
Тетяна відвела погляд. Після опівночі, коли Соломія заснула, Ігор сказав:
— Таню, дякую. Це був найкращий Новий рік.
— Для неї — так.
— І для мене. Я скучив.
Вона мовчала. А коли він пішов, відчула порожнечу. Може, не все втрачено?
Вони прикрашали, їли, сміялися. Соломія була щаслива.
— Тато, ти найкращий!
Після півночі Ігор сказав:
— Таню, давай спробуємо знову.
— Ні. Це був один вечір.
Але в серці закралася сумнів. Може, для Соломії варто?
Минули дні. Ігор дзвонив, приїжджав. Тетяна опиралася, але поступово… Вони стали зустрічатися. Для доньки. А потім — для себе.
І через рік вони знову були разом. З тією ж ялинкою.
Валентина Довга
