— Привіт, Лізок! — До Лізи в передпокій ввалилися брат, Антон, і його родина. — Ось, мимо йшли, вирішили зазирнути. Не проженеш?
— Привіт, Антошо! Звісно, заходьте! — Ліза була гостинною й привітною господинею. Вона завжди раділа гостям: зарплата їй дозволяла годувати, поїти, дарувати подарунки численним родичам.
Діти давно виросли й обзавелися своїми сім’ями та своїми дітьми, чоловік пішов до молодої секретарки, не впоравшись із комплексами. Йому терміново треба було підвищити самооцінку, яка скотилася до нуля після призначення дружини на важливу посаду. Адже й зарплата в неї тепер стала в кілька разів більша, ніж у нього. А це він сприйняв важко.
Спершу Ліза почувалася самотньо у великому домі й з радістю приймала гостей на всі свята й у будні.
— Мам, я заїду на обід? — телефонувала їй донька, яка працювала неподалік від її дому. — У тебе ж є щось у холодильнику?
— Звісно, приїжджай! — раділа Ліза. Вона за звичкою готувала на цілу родину, а їсти було нікому. — Тільки мене не буде, але в тебе ж є ключі.
Або на вечерю міг забігти син.
— У Маринки знову макарони. Набридли. Хоч у тебе поїсти нормально! — скаржився він. — Треба прийти з нею до тебе, щоб вона повчилася в тебе готувати.
Потім діти стали приїжджати без попередження і в її відсутність, і коли вона була вдома. Частенько, разом із чоловіками та дітьми.
— Неможливо відмовити собі в задоволенні поїсти в тебе делікатесів і різноманітних страв, — вони навіть не приховували причин свого візиту до матері. Внуки ж знали, що в бабусі завжди є для них подарунки. І щоразу отримували нові іграшки, модні кросівки чи футболки. Перше запитання в них було: «Бабусю, а що ти нам купила?»
Ліза любила балувати не тільки онуків, а й дітей. Синові дарувала годинник, навушники останньої моделі. Доньці — сережки з дорогоцінних металів або сумочки відомих брендів. Усі до цього так звикли, що сприймали це як само собою зрозуміле. Особливо всі чекали свят.
— Ну що, до мами? — телефонувала братові сестра.
— Звісно, до мами! — потирав руки той.
— Що дарувати будемо? — за звичкою питала вона, чудово знаючи відповідь.
— А що їй подаруєш? У неї все є! — хмикав братик.
Навіть на день народження родичі приїжджали до неї, як правило, без подарунків, привозячи з собою напій й цукерки в коробках, які вона ставила на стіл для них же.
Брат із родиною не особливо переймався вибором подарунків. Одного разу їй подарували безглузду скарбничку у формі свині.
— Можеш збирати там монети, потім подаруєш діткам, — вручили їй свиню з цими словами, задоволені своєю винахідливістю.
Ще одним подарунком був настінний календар із красенями пожежниками.
— Хоч помилуєшся на чоловіків, раз свого не втримала, — посміявся брат, думаючи, що це смішний жарт.
Лізу тоді покоробило від такого презенту, а більше від супровідної промови, але вона не подала вигляду, посміявшись разом з усіма.
— Родино, розосередитися по кімнатах! — віддав наказ Антон, навіть не питаючи Лізу. Вона ж рада бачити їх.
— Ну що, підемо, поїмо? А то півгодини до тебе добиралися, зголодніли, — братик потирав руки.
— Ви ж повз йшли?! — здивувалася Ліза.
— А, ну да, — зрозумів свою помилку Антон, — мимо. До центрального магазину їздили. Поруч із тобою. Цілий день проходили там. А дітей уже годувати час, от і зайшли до тебе. Хотіли в кафе зайти, але там так дорого! Вся зарплата піде, щоб прогодувати їх.
— Що купили хоч у магазині? — Ліза не побачила жодного пакета в родини.
— Та щось нічого не придивилися, — відповіла за Антона дружина Віра. — Магазин для багатіїв у вас тут, чи що? Такі дикі ціни!
— По-моєму, скрізь такі ціни зараз, — стенула плечима Ліза, накриваючи стіл.
— Нам багатих не зрозуміти, — обурилася Віра, але Антон тихенько штовхнув її, щоб вона менше балакала.
— Тьотя Лізо, а що ти нам купила? — прибігли двоє племінників і застрибали навколо Лізи. — Мама сказала, що поїдемо до тебе, у тебе завжди поїсти можна й подарунки отримати.
Віра густо почервоніла, а батько сикнув на синів і, ніби вибачаючись, стенув плечима. Мовляв — діти, що з них візьмеш.
Ліза тільки похитала головою. Такого вона не очікувала. Але засмучувати дітей не стала. У неї завжди в запасі були якісь цікаві дрібнички. От і цього разу вона дістала з шафи дитячий бадмінтон.
— Ура! — зраділи хлопці. — Ми на вулицю, грати!
— Ви ж хотіли їсти? — спробувала зупинити дітей Ліза, пам’ятаючи про невдалий похід родини брата в кафе.
— Ні, нас вдома нагодували! — простодушно видав батьківський секрет молодший, і вони зі старшим вискочили надвір.
— Ото вигадники які, — нервово засміявся Антон, поглядаючи на дружину, шукаючи підтримки.
— А, так, я їх нагодувала, тільки Антоші забула сказати, — викручувалася Віра. Судячи з усього, це вони з чоловіком хотіли поїсти на халяву, заощадивши кругленьку суму.
Лізі не було шкода їжі, але їй було неприємно, що її гостинністю починають користуватися.
Обід, як завжди, розкішний і вишуканий, минув у тяжкому мовчанні.
— Ну, дякую, — витираючи рота серветкою, підвівся Антон з-за столу. — Шикарний обід! Умієш ти здивувати народ! Ми тоді підемо, не будемо тебе відволікати від справ.
— Дітей хоч нагодуйте, — зітхнула Ліза. Ті все ще бігали надворі й лупили ракетками по волану.
— Нічого, вдома поїдять, — відмахнулася Віра, поспіхом одягаючись.
— Раді були побачитися! — братик помахав рукою Лізі.
— Я теж, я теж… — Ліза зачинила двері за несподіваними гостями й замислилася. Щось вона робила не так. Коли це радість від прийому гостей перетворилася в неї на рутину, а родичі — на утриманців? З роздумів її вивів дзвінок у двері.
«Кого це знову принесло?» — подумала Ліза й посоромилася своїх думок. Ще вчора вона так нізащо б не подумала.
— Лізко, відчиняй швидше, у мене руки затерпли! — пролунав голос подруги з-за дверей.
— Ритко! — зраділа Ліза й кинулася відчиняти.
— Тебе поки дочекаєшся, руки не витримають! — бурчала найкраща подруга Маргарита, затягуючи повний пакет із назвою продуктового магазину.
— Ти чого притягла? У мене ж усього повно! Хоча ні, — Ліза прикусила язика — вона згадала, що гості з’їли більшу частину продуктів, — уже не всього й не повно.
— Що, знову сарана завітала? — Маргарита так завжди називала родичів Лізи, за що та ображалася на неї. Але це раніше, тепер Ліза навіть не обурилася. — Зрозуміло! Прилітала!
Господиня дому сумно кивнула.
— Давай, підбадьоримося, і в мене до тебе є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися, — промовляючи це, Рита стала діставати з пакета продукти. На столі з’явився їхній улюблений напій, лимони, шоколад. — Тарілки давай!
Ліза дістала тарілки, на яких тут же матеріалізувалася нарізка сирів, оливки та маслини.
— Мені Рубен канапе накрутив, — Рита дістала контейнер із канапе з її ресторанчика, де вона була господинею, — хороший чоловік! Шкода, одружений уже.
Вони засміялися.
— Ритко, ти невиправна! — Ліза, сміючись, похитала головою. — Ну, що там за пропозиція в тебе?
— Загалом, я придивилася нам путівки на Новий рік до Італії! Не дякуй!
Ліза від несподіванки закашлялася. Рита поплескала її по спині.
— Лізко, уяви: Рим, Венеція, вусаті гондольєри, різотто! Романтика! Відпочинеш хоч від сарани своєї й від готування. А то ж знову почнеш за тиждень наготовлювати. Хоч би хтось приїхав допомогти, — Рита сердито вимовляла подрузі. — Влаштуй собі свято хоч раз! За гроші не хвилюйся — віддаси, коли зможеш.
— А візу нам дадуть?
— У мене є, а для тебе запрошення мій син вишле, ти ж знаєш, що він там живе. Я вже все дізналася. Складно, але реально, якщо знати, до кого звернутися.
— А й справді! — махнула рукою Ліза. — Щось я втомилася від усього цього. І гроші — не проблема…
— Ну слава Богу, Господи! — вигукнула Рита. — Це треба відзначити!
До Нового року залишалося всього якихось два місяці, але родичі Лізи навіть не сумнівалися, що й цього разу гостинна й привітна господиня прийме всіх з обіймами, з розкішним столом і купою подарунків. А Ліза нікому не казала, що зустрічати Новий рік їм доведеться без неї. За тиждень до від’їзду Лізі зателефонувала донька.
— Мам, о котрій годині приходити?
— Куди? — не одразу зрозуміла Ліза. Вона вже думками була у Венеції, пливла на гондолі й зовсім забула про наміри родичів.
— Як куди? До тебе! — донька з роздратуванням подумала, що в матері починає барахлити пам’ять. І це в п’ятдесят п’ять років. А що буде потім? — Ми на Новий рік завжди збираємося в тебе, — наче маленькій дитині по складах нагадала вона Лізі.
— Ах так! Але не цього разу! — Ліза усміхнулася. Нарешті вона змогла сказати ці заповітні слова.
— Що означає — не цього разу? — донька від здивування навіть перестала дратуватися.
— Я їду до Італії на Новий рік, — просто відповіла Ліза, — вам доведеться справлятися самостійно.
— Мамо, ти при собі? Ти не можеш так усіх підвести! Ми ж планували зустрітися всі разом! — донька підвищила голос.
— От і зустрічайтеся… у вас, наприклад. Я вже все вирішила. Я хочу відпочити, — Ліза розсердилася й натиснула відбій.
За кілька хвилин зателефонував син.
— Мамо, ти це серйозно? — мабуть, сестра вже поскаржилася йому. — Ти вирішила кинути всіх?
— Сину, добирай вирази! — Ліза зрозуміла, що вона навіть не помітила, коли її діти так почали себе весни, ніби мати їм повинна. — Ви не маленькі й самі можете подбати про себе й своїх дітей, а в мене закінчилися сили.
— Та ти… — почав був син, але вона перебила його:
— Вибач, у мене друга лінія.
Телефонував Антон. Ліза з важким зітханням узяла слухавку.
— Ліза, ти там чого вигадала, якусь Італію?! Ти телевізор взагалі дивишся?! — з ходу почав брат.
— Антошо, я давно викинула телевізор. Я їду відпочивати, відвідувати історичні місця, які я давно мріяла відвідати, — мрійливо почала перераховувати вона, але брат не дав їй договорити:
— Що ти мені тут вигадуєш?! Чого тобі вдома не сидиться? Ми вже все спланували, хотіли телевізор новий купити! А тепер нам доведеться витрачатися на подарунки, на стіл новорічний!
Ліза була в нерозумінні. Вона, звісно, розуміла, що родичі сіли їй на шию, але що так — побачила тільки сьогодні. Це відкриття протверезило її й розвіяло всі сумніви та почуття провини за зіпсоване свято для рідні.
Вона мовчки вимкнула телефон і змінила в домі замки. Скривджені родичі стали розповідати всім знайомим, що їхня мати й сестра відвернулася від родини, вирішивши зайнятися своїм особистим життям.
Новий рік Ліза зустрічала зі своєю найкращою подругою Риткою на площі Сан-Марко у Венеції, з келихом напою, під фантастичним феєрверком, уперше відчуваючи легкість, безтурботність і почуття свободи від рідні.
— Наступного року поїдемо з тобою до Львова, треба Україною теж мандрувати, — витираючи сльози щастя, сказала Ліза. — Я все життя хотіла подорожувати, але якось не виходило. А тепер я на все готова!
— Ловлю на слові! — Рита підморгнула подрузі й підняла келих. — За наші майбутні пригоди.
